Бушмен — африканський майстер виживання

Від нашого кореспондента Південної Африки

„ОСТАННІЙ бушмен”. Так то було сказано в Стар Тудей! 26 жовтня 1983 року. „Колись”, продовжував Стар, „мільйони гірських бушменів мандрували горами Миса Доброї Надії, Наталю, і Трансваалю”. Здавалось, тільки один маленький, старенький чоловік, Япіе Мабінде, залишився з цієї колись гордовитої раси.

Проте, тисячі осіб раси Япіе Мабінде ще живуть у сусідній пустелі, Калахарі. Детальний звіт їхнього виживання, всупереч труднощам та геноциду, дуже захоплює.

Війна з чорними й білими

Коли чорні племена Африки почали вторгуватись у Південну Африку, то знайшли, що бушмени вже поселяли цю землю — раса незвичайно малих людей середнього росту тільки 4 фути 10 дюймів (1.47 м.). Бушмени також відрізняються від чорних африканців своєю жовтявою шкірою.

На якийсь час чорні та жовті тубільці мешкали спокійно на тій самій землі. Чорні шанували бушменів через їхнє знання землі й дичини. Одна стара сесуто приказка каже: „Бушмен вчитель”. Але таке мирне співіснування не тривало довго.

У 17 столітті, прибули білі поселенці, які стріляли та проганяли дичину — улюблений харч бушменів. Щоб віддячитись, то бушмени крали худобу. З яким же наслідком? Виникла люта війна між бушменами а білими, яка тривала майже 200 років! У 1802 році голод загнав чорних воювати між собою. Брак землі та харчів неминучо довів до сутички з бушменами. Згодом ті малі мисливці знайшлись обмежені до Драконових і Лесото гір.

Проте, війна з чорними й білими продовжувалась. Бушмени розпачливо обороняли те, що ще залишилось з їхньої землі: душогубством, крадіжкою, варварством. Але вогнепальна зброя й кількість вояків перемогли малих мисливців, і в 1869 році, під наказом Британського міністерства колонізації, знищили останню організовану групу гірських бушменів. Спочатку 20 століття лишилось тільки кілька відокремлених груп.

Дехто оплакував цей геноцид. У 1897 році Джордж Тіел, колишній представник колоніального уряду Мису Доброї Надії сказав: „Можна було б жаліти цих дикунів, знищених у їхній рідній пустелі, але є мала причина сумувати за їхнім зникненням... це на добро світу, щоб вони зробили місце для вищої раси”.a

Бушмени Калахарі

Проте, не всі бушмени зникли. Тисячі бушменів пережили в пустелі Калахарі — велика пустиня, якої оригінально уникали чорні, а також білі скотарі. У цій пустині немає поверхньої води. Літні опади, яких буває дуже мало скоро висихають, і земля не є корисна ні для господарства ані для скотарства. Однак, бушмени винахідливо змагались з цим становищем. Наприклад, вони перетворюють дикі дині та цибулеподібні корінці на м’якуш. З цього м’якуша вони видавлюють дорогоцінну рідину. Або, вони упізнають де знаходиться вода захована під пісками пустелі й висмоктують її довгим порожнистим очеретом.

Щоб жити на землі, вони також мусять бути владними ботаніками. Ще до цих пір бушменська дівчинка може ототожнити 75 різних рослин до восьмого року свого життя. І коли доросте до повноліття, то знатиме близько 300 видів. Одна бушменка здивувала освіченого ботаніка, Брайна Магваєра, коли розрізнила між двома рослинами, яких він, „умілець”, думав були однакові. Німецький науковець, доктор Г. Й. Гайнц пояснює: „Сучасна ботаніка звичайно розділює види головно за виглядом... [тоді як бушмени] визнають їх за нюхом, відчуванням, по цупкості тканини, смаком і виглядом”.

Бушмен також є значним мисливцем. Перше, він стежить за чередою, а тоді вибирає здобич. Повзаючись на колінах і ліктях, він підкрадається близько так як може, а тоді вистрілює отруйну стрілу. Череда негайно розбігається, але бушмен невтомно слідить за своєю здобиччю. Бачивши вже кілька таких полювань, Елф Ванненберг написав: „Вони все зауважують, обдумують та обговорюють. Перекручена стеблина потоптаної трави, в котру сторону відломалась гілочка від куща, глибина, розмір, форма, розташування самих слідів, усі виявляють стан тварини або череди, в котру сторону вона йде, швидкість подорожування й її правдоподібні майбутні рухи”. Деколи треба день часу для отрути набувати повної сили, але зрештою поранена тварина залишається позаду й бушмен убиває її.

Охоронець природи й хімік

Тому що земля — це життя для них, то бушмени шанують її. Коли збирають харч, то щоб зовсім не оголяти землю, вони вибираються до іншої місцевості. Вірячи, що Творець покарає їх, коли вони без потреби вбиватимуть тварину, вони ніколи не полюють на спорт. Одного разу група бушменів натрапила на гніздо страусових яєць — яких бушмени дуже цінують як джерело харчу, а також як посуд для зберігання води. Усе-таки, вони залишили гніздо аж поки страус не зніс усіх яєць. Потім, вони переглядали й дуже уважно потрясали кожне яйце, повертаючи до гнізда ті яйця в яких розвивались страусенята. Не дивно, декотрі кажуть, що бушмени є „найбільші охоронці природи в світі!”

Бушмени також є умілі „хіміки”. Вони навчились змішувати високоякісні фарби для своїх славних малюнків по скелях, яких дехто вважає „найкращим примітивним мистецтвом у світі щодо точності й чесності спостерігання”. Ці гарні малюнки успішно витримали століття руйнування вітрами! З личинки жуків роду діамфідії й поліклади вони розвинули сильні отрути, якими облицьовують їхні стріли. Коли отрута ввійде в кровоносні судини, то людина або тварина напевно гине — немає протиотрути.

Бушмени Південної Африки навіть навчились „щеплювати” себе проти укусу отруйної змії. Вони беруть голову вбитої змії й легенько скребуть свої руки її отрутними зубами. Потім вони видавлюють краплю отрути з тих зубів і натирають нею подряпину. Вони також дуже уміло розвинули хімічне вариво, якого вживають проти чорногривого лева. Зрештою, білі поселенці були примушені винищити цих величезних левів. Але бушмени протягом століть мешкали між ними. Яка ж їхня таємниця? Речовина, яку вони спалювали на їхніх табірних вогнищах, викликала огиду в левах!

Майбутні надії на переживання

Сьогодні в пустелі Калахарі й навколишніх околицях мешкає ще близько 55 000 бушменів. Але спосіб їхнього життя як мисливці та збирачі знаходиться в небезпеці. Скотарі висвердлювали криниці, щоб здобувати воду. Бушмени також користали з цих джерел води, але були й перешкоди. „Більшість сьогоднішніх бушменів”, пояснює Британська енциклопедія, „були позбавлені їхньої території європейськими й банту скотарями. Вторгнення скотарів зменшило кількість здобичі та [їстівної] рослини”.

Пустеля Калахарі, яка колись постачала бушменам їхні потреби, тепер скоро перемінюється на пустиню. „Вона колись не була пустинею”, пригадує нам славетний автор і дослідник, сер Ларенс ван дер Пост. „Ми назвали її пустелею, тому що там немає води на поверхні. Вона кишить винятковим тваринним та рослинним життям”. Ван дер Пост оплакує це становище бушмена „тому, що він був багатий в тому в чому ми є вбогі... Природа вміщала його. Природа не була йому ворогом”. Так, незважаючи на те, що сучасна людина колись вважала бушменів бути дикунами, то тепер мусить признати, що вона може багато навчитись від цих відважних позосталих людей.

Бушмени тепер зустрічають ще іншу погрозу їхньому існуванню як раса: засвоєння культури Західного світу. До якої ж міри вони зможуть пережити як народ, пізніше побачимо. Це можливо докажеться найбільшим викликом тому африканському майстрові виживання.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 15]

Походження бушмена

Бушменський фольклор говорить про час, коли земля була вкрита водою, і як одна особа „ранньої раси” пережила. Цього героя, на ім’я Мантіс поєднують з райдугою, і кажеться, що перший бушмен був його потомком. Ця легенда дуже схожа до біблійної історії про Потоп Ноєвого часу.— 1 Мойсеєва 7:6, 7; 9:8-16.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 17]

„Так то повинно бути”

Свідки Єгови старались проповідувати їхню надію на праведну Нову Систему під Божим керівництвом своїм бушменським сусідам Південної Африки. (Об’явлення 21:3, 4) Принаймні один бушмен, на ім’я Йоганнес, послухався їхньої звістки — хоч пізніше помер на туберкульоз. Проте, „останній” з гірських бушменів, Япіе Мабінде, якого бачимо на ліво, також мав нагоду вислухати біблійної звістки.

Спочатку 1984 року свідки Єгови говорили з ним. Йому показали вірш у Євангелії Івана 5:28, 29 в Біблії зулуською мовою, і розказали йому про надію знову побачитись із померлими членами його раси, які воскреснуть назад до життя. „Я дуже радію”, сказав пан Мабінде, „тому що Біблія це говорить”. Він особливо зрадів, коли йому показали малюнок райських обставин, які Біблія пророкує колись будуть поширені по цілому світі. „Так”, він сказав, „то повинно бути”.

[Ілюстрація на сторінці 16]

Родина бушменів навколо табірного вогнища їхнього дому в пустелі Калахарі.

[Відомості про джерело]

Через ласку Африкана музея.