Безшлюбність — чому нав’язана?
БЕЗШЛЮБНІСТЬ, як вимога для духівництва, стає все менше й менше популярною між католиками. Під час недавніх відвідин папи Іоанна-Павла II до Швейцарії, то опитом народу виявилось, що тільки 38 процентів католиків тієї країни схвалювали примусову обітницю безшлюб’я нав’язане священикам. У Сполучених Штатах Америки, опит Галлупа 1983 року виявив, що 58 процентів римсько-католиків погоджувались, щоб священикам дозволили одружуватись.
Однак, папа Іоанн-Павло II наново затвердив священикам обітницю безшлюбності, так як Павло VI зробив у своїй славній енцикліці Священицька безшлюбність, опублікована в 1967 році. Чому Ватікан намагається нав’язувати священикам цей непопулярний закон, а навіть коли, здається, він нібито шкодить інтересам Церкви? Чи обітниця безшлюбності була вимогою нав’язана Христом і Його апостолами?
Джерело обітниці?
У передмові цієї енцикліки (1967 р.), папа Павло VI признав, що „Новий Завіт у якому зберігаються навчання Христа й Його апостолів... не вимагає безшлюб’я від святих служителів”. Подібно Католицька енциклопедія каже: „Ці уривки [1 Тимофія 3:2, 12; Тита 1:6] дуже суперечать поглядові, що обітниця безшлюбності була спочатку обов’язково нав’язана священикам... Ця свобода вибору, здається, тривала протягом цілої ери, яку можна назвати... час першого церковного законодавства, [тобто] до часу Константина і Нікейського собору”.
Якщо обов’язкова обітниця безшлюбності для священиків не почалась ні з Христом ані з Його апостолами, то яке ж її джерело?
„За язичеських часів шанувалось обітницю безшлюбності”, каже Енциклопедія МекКлінтока й Стронга. Інші довідники показують, що такі „стародавні язичеські часи” тягнуться до стародавньої Вавілонії й Єгипту. Нова британська енциклопедія каже: „З появою великих цивілізацій в давнину, безшлюб’я виявлялось у різних розуміннях”. Наприклад, обітниця безшлюбності була пов’язана з поклонінням Ісіли, єгипетської богині родючості, так як зауважує Британська енциклопедія: „Стримання від статевих зносин було безумовною вимогою для тих, які шанували її святі таємниці”.
Крім того, Елікзандер Гіслоп каже в своїй книжці, Два Вавілони: „Кожен учений знає, що коли поклоніння Сивіли, вавілонської богині, було внесене в поганський Рим, то його внесено в примітивній формі, з священиками під обітницею безшлюбності”.
Чому ж, наслідуючи стародавні поганські релігійні обряди, Католицька церква ухвалила вимогу безшлюбності для священиків?
Чому її ухвалено
По-перше, безшлюбне духівництво дає більшої влади церковним діячам. Це тому що, не маючи спадкоємців своїм священицьким обов’язкам, то тільки ієрархія матиме владу призначати священиків на посаду. Сама Католицька енциклопедія признає, що Рим був обвинувачений в тім, що застосовував закон безшлюб’я, щоб „забезпечити підкорення священиків центральній владі Римського престолу”.
Але це не все. Таблиця на наступній сторінці, поміщаюча „Історію священицької безшлюбності”, показує, що примусова безшлюбність була нав’язана канонічним законом у 12 столітті н.е. Папа Григорій VII (1073—1085 рр.) дуже намагався, щоб узаконити цю вимогу. Цікаво, про нього сказано, що він „краще помічав від котрого-небудь іншого папи велике збільшення впливу, який виникне з точно безшлюбного священства”.
Однак, крім підтримування ієрархічної системи Католицької церкви, закон вимагаючий священицької безшлюбності теж дав духівництву владу над простим народом. Жорж Дюбі, один з видатних французьких істориків, недавно сказав, що через безшлюбність середньовічні „монахи й священики були ієрархічно вищі від народу; вони мали право панувати над решту суспільства”.
Його наслідки
Про наслідки того, що священикам забороняли одружуватись, Католицька енциклопедія каже: „Ми не хочемо заперечувати або пробачати дуже погану моральність тих, які звуть себе християнами, католицького духівництва в різних ерах світової історії й по різних країнах”. До цих пір, неморальність священиків по багатьох країнах принижує духівницький сан у очах чесних людей.
Закон священицької безшлюбності, пристосований за поганськими культами, теж принижив подружжя, шановний розпорядок заведений Самим Богом. (Матвія 19:4—6; 1 Мойсеєва 2:21—24; Євреїв 13:4) Так як каже Нова британська енциклопедія: „Ідея про культову чистоту збільшила напрям принижувати подружжя, а також статевий акт доводячи до вимоги, щоб священики й монахи додержували обітницю безшлюбності, яка створила віковічну боротьбу в Церкві”.
Церква запровадила обітницю безшлюбності з прихованого наміру, і це пояснює чому вона донині підтримує її. Ні католики ані священики не скористали з цього закону. Церква сама потерпіла, тому що так як взагалі вірять, цей небіблійний закон головно є відповідальний за те, що сучасно дуже багато священиків покидають свій сан.
Ще одна точка погляду Католицької церкви в справах подружніх і статевих виявляється переглядом догмату вічної непорочності діви Марії.
[Вставка на сторінці 4]
„Новий Завіт... не вимагає безшлюб’я від святих служителів”.— Папа Павло VI
[Рамка на сторінці 6]
Історія священицької безшлюбності
Перше століття: „У Новому Завіті ми не знаходимо жодного доказу, що апостоли або ті, яких вони висвячували нав’язували на духівництво примусово нав’язаної безшлюбності”.— Католицька енциклопедія.
Четверте століття: „Найдавнішим доказом закону священицької безшлюбності є канон 33 Ельвірського собору [в Іспанії], близько 300 року н.е.”.— Словник католицької теології (Французький).
„Нікейський собор [325 року н.е.] відмовився нав’язати цю обітницю [ельвірський канон 33] цілій Церкві”.— Католицький словник.
До десятого століття: „Протягом століть це питання про безшлюбність священиків було темою сталої боротьби в Церкві. Багато неприродних злочинів виникали між священиками; їхній сан, в дев’ятому й десятому століттях, здається був дозволом на надмірність... Багато священиків явно одружувались, незважаючи на те, що собори завжди видавали нові накази проти них”.— Енциклопедія МекКлінтока й Стронга.
Одинадцяте століття: „Паризький собор духівництва (1074 р.), без вагання заявив, що закон безшлюбності був нестерпною й нерозсудливою вимогою... По декотрих країнах, знову не додержували цього закону, частково або зовсім, на довгий час. В Англії собор духівництва Вінчестера в 1076 році вірив, що це не було правильно вимагати, щоб принаймні вже одружені священики, по сільських місцевостях і малих містах, розлучувались з їхніми дружинами”.— Підручник церковної історії (католицький), автор Ф. Х. Функ.
Дванадцяте століття: „Зрештою, 1123 року, на засіданні першого Латеранського собору, запровадили закон [більш точно затверджений другим Латеранським собором], не дуже ясно висловлений, який вважали, оголошував подружжя піддияконів або священиків яких-небудь вищих орденів бути незаконним... Можна сказати, що це була перемога для справи безшлюбності”. (Курсив наш.) — Католицька енциклопедія.
До шістнадцятого століття: „У Латинській церкві, запровадження закону [про безшлюбність] не закінчило суперечки. У 13 і 14 століттях, багато спеціалістів канонічного закону, а навіть єпископи, вимагали прийняття закону Східної [Церкви], який давав священикам право одружуватись. Вони знайшли готовий аргумент у тім, що запровадження обітниці безшлюбності довело до поширення розпусти серед духівництва, а навіть зіпсуття релігійної моральності, які характеризували середньовіччя. Великі собори Констанца (1414—1418 рр.), Базельський (1431—1439 рр.), і Тридентський (1545—1563 рр.) були доказом на те, що єпископи вимагали, щоб скасувати закон безшлюбності”.— Універсальна енциклопедія.
„На Тридентському соборі (1545—1563 рр.) кілька єпископів і імператор Карл V, ставились прихильно до полегшення вимог закону [обітниці безшлюбності]. Але більшість голосів вирішили, що Бог не буде стримувати дар невинності від тих, які правильно молились за ним, і таким то чином закон безшлюбності зрештою навіки був нав’язаний служителям Римсько-католицької церкви”. (Курсив наш.) — Енциклопедія МекКлінтока й Стронга.
Двадцяте століття: „Відносно другого Ватіканського собору (1962—1965 рр.) священицька безшлюбність знову стала причиною хвилювання в Римській церкві... Після закінчення цього собору, багато більше священиків старались покинути духівництво й одружувались... Проте, папа Павло VI, запровадив енцикліку, Священицька безшлюбність (23 червня 1967 р.) і наново затвердив традиційний закон безшлюбності”.— Британська енциклопедія.