Я пережив затоплення „Бісмарку”

ЗАДНЮ частину британського військового корабля Гуд обгорнуло високе полум’я. Тоді, колона пожежі зносилась десь з 300 метрів (тисячу футів) угору, вивергуючи хмару чорного диму. Як хмара піднімалась до неба, то з неї почали падати у море розжарені вламки.

Хмара розійшлась, і з британського корабля Гуд, 42 000 тонн, гордість британського військово-морського флоту, нічого не залишилось. Снаряд німецького корабля Бісмарк ударив артилерійський склад. Так, то о шостій годині вранці 24 травня 1941 р., недалеко узбережжя Ісландії, загинуло більше як 1400 британських моряків, і тільки 3 пережили.

Жодна людина, друг чи ворог, яка дивилась на цю жахливу сцену, не могла бути байдужою. Правда, моряки на кораблі Бісмарк, на якому я служив командантом протиповітряної артилерії, дуже раділи з цієї перемоги. Проте, я зауважив, що очі декотрим морякам заливались сльозами, як вони дивились на потонуючого корабля Гуд. Вони співчували морякам, які загубили своє життя.

„Бісмарк” під атакою

Вечором 18 травня ми відплили від Готенгафена, сьогоднішнього порту на Балтійському морі, Гдині в Польщі. Наших кораблів призначили робити наскок на перевезення комерційного вантажу Союзників у північному Атлантичному морі. Це було частиною „операції Рейнюбунгу”, або Операція Рейнленду, упланована німецьким адміралтейством.

Адмірал флоту, Лютген, очолював місію. Його флагманський (головний, ведучий) корабель був найкращий цілого німецького флоту, найсильніший, Бісмарк. Його водотоннажність (кількість води яку витісняє повністю навантажене судно) вимірювалася понад 50 000 тонн і на ньому працювало більше як 2000 моряків. Довідавшись, що ми вже заплили в північний Атлантичний океан, британські кораблі вирушили кілька днів пізніше, щоб перешкодити Бісмарку.

Коли ми затопили корабель Гуд 24 травня, то всі британські кораблі постановили затопити наш Бісмарк. Того вечора авіаносець Вікторіос розпочав атаку літак-торпедоносцями. Я командував зенітну гармату, 20 міліметрів, на правому борті. До цього дня мені ще привиджуються британські літаки майже доторкаючісь до хвиль, у прямій лінії нашого сильного вогню. Одна торпеда вдарила наш корабель, але завдала нам малої шкоди. Нам удалось видержати більше як 30 годин атакування.

Вранці 26 травня, британський розвідувальний літак Каталіна, знову вишукав нас. Британський авіаносець, Арк Ройл вислав два атакуючі загони, які вистрілили в нас 13 торпед. Цього разу дві торпеди вдарили наш корабель Бісмарк і одна дуже пошкодила кермо. Через це ми не могли кермувати кораблем і пливли величезним колом. Незважаючи на це, я був переконаний, що нам не заподіють серйозної шкоди. Але в наступних годинах доказалось, що я дуже помилявся.

„Бісмарк” — легка здобич

Вранці 27 травня, нас обкружили британські військові кораблі. Почалась стрілянина. Нас посипали смертю й знищенням. Принаймні вісім торпед і кілька сотень снарядів ударили наш корабель. Хоч Бісмарк став легкою здобичею, то таки наполегливо відмовився потонути.

На кораблі шаленіла нестяма. Рятувальні човни не діяли, бувши дуже пошкоджені повторним артилерійським вогнем повітряної атаки. По всіх палубах запанував відчай. Покручені металеві вламки всюди розлітались. З отворів у палубі вивергувався чорний дим. Пожежа бушувала безконтрольно. Вбиті й поранені моряки всюди лежали.

Капітан дав наказ залишати корабель. Позосталі товпилися при заді, у закріплених рятувальних жакетах і поясах. Я був між тими, що стрибнули в море, з вітром позаду, щоб хвилі не кинули нас об корпус корабля. Ми старались відплисти так швидко як могли, щоб корабель, який мало-помалу потопав і зрештою зник, не потягнув нас за собою.

Три дні самотою в океані

Підніманням, морські хвилі порозкидали нас. День кінчався. Британські кораблі зникали за обрієм. По всіх сторонах, на скільки можна було бачити, плавали корабельні уламки. Коли настала ніч, то тільки я з Германом, який працював машиністом, залишились у воді.

Море розбурхалось, а хвилі піднімались усе вище та вище. Герман зник. Я ніде не бачив його. Мене охопила паніка. Я змерзнув і дуже налякався. Нас привчили вмерти за батьківщину, але тепер смерть як герой зовсім не подобалась мені. Я бажав жити, а навіть самітно серед бурхливого, ворожого, чорного океану.

Мені в розум насувалось багато думок. Я пригадав собі своє дитинство в Реклінгаузені, містечко вугільних шах північної Рейн-Вестфалії. Я подумав про дорогого батька, рудокопа, про мою матір, сестру й трьох братів. Наша родина — всі протестанти, але батько завжди казав, що церква не практикувала те, що Біблія навчала. Ставши неповнолітком, я вибрався мешкати з дядьком поза містом, і він послав мене до коледжу сільського господарства, якого я закінчив з вченим ступенем.

Коли почалась війна, я вписався до військово-морського флоту в Готенгафені, де почалось моє військове тренування. Тільки я залишився живим з моїх братів, коли сів на корабель „Бісмарк”. Один брат помер на хворобу, інший загубив своє життя в руднику, а третього вбили під час навали на Польщу.

Холод привернув мене до дійсності. Я знайшов себе серед океану. Не хотівши вмерти, я відчув спонуку молитись. Завалений страхом і болями, я запам’ятав Господню Молитву, яку бабуся навчила мене. Це була єдина молитва, яку я знав, і цілу ніч я безупинно молився. Як години минали, і я трохи втихомирився, від страху, на мене найшов спокій.

Коли зрештою почало світати, я був зовсім стомлений. Море ще більше розбурхалось. Я почав блювати. Потім, переможений втомою, я почав дрімати й зрештою заснув. Протягнувся ще один день — я то прокидався то дрімав. Настала друга ніч. Я був дуже спраглий, руки й ноги заціпеніли від холоду й мене корчило. Здавалось, ніч ніколи не закінчиться.

Я знову молився, просячи Бога допомогти мені пережити. Зрештою, почало світати,— третій день. Я був напів непритомний — у голові почало баламутитись, і в цьому стані мені причувся рев двигуна.

На суходолі

Я притомнів у незнаному оточенні. Мало-помалу, мені вернувся зір, і я бачив медичну сестру нахилену надо мною й невиразно чув, як вона казала: „Ви вже три дні спите. Я певна, що ви зголодніли”. Поступово мені ставало ясно, що я ще живий. Проминуло шість днів: три в океані, в якому хвилі понесли мене 75 миль, коли мене врятував німецький корабель, а три в стані непритомності в лікарні Ла Боул-лескубла, французький курорт на узбережжі Атлантичного океану.

Забрало місяць часу для мого тіла вернутись до нормальності; воно зовсім опухло пілся трьох довгих днів у воді. Мені дали відпустку, і в дорозі додому в Німеччині, я довідався, що тільки 110 з більше як 2000 моряків на кораблі Бісмарк врятувались. Більшість цих урятував британський крейсер Дорсетшір.

Повернення додому

Наближаючись до нашого дому, мені серце почало дуже битися. Я не знав, що влада поінформувала батьків про те, що я пропав у морі. Батько перший побачив мене, міцно обняв, взяв моє обличчя в його мозолисті руки й сказав: „Сину, ти помер, але вернувся назад до нас!” Він розплакався, і ми обнялись. Батько повів мене до мами, яка лежала спаралізована на дивані. Не мігши говорити, але рухом губ вона сказала: „Сину, хлопчино мій... ”. Я кинувся навколішки при дивані й плакав, як маленька дитина.

Протягом наступних трьох років, я ходив на війну й вертався назад до дому. Тоді, 24 листопада 1944 р., мій полк легкої морської піхоти, попав у руки американців. Мене тримали ув’язненим аж до 1947 р., а тоді відпустили й я вернувся до дому. Мати померла чотири дні пізніше. Здавалось, вона дожила, щоб ще подивитись на мене, а тоді померла.

Я зауважив багато змін у Німеччині. Люди голодували й було велике безробіття. Чорний ринок тримав людей в покорі. Знецінення дуже збільшувалось. Протягом кількох років убогість стала щоденною долею народу.

У Французькому іноземному легіоні

Зрештою, у 1951 р., я зробив рішення, яке вплинуло на наступних 18 років мого життя. Я поїхав поїздом до Страсбурга, французького міста на другому боці Рейн-ріки від Німеччини. Там я вступив на службу в Французькому іноземному легіоні. Мене привчили на парашутиста й послали до Індокитаю, якого теперішній В’єтнам був частиною.

У липні 1954 р., наш полк послали до Алжіру, де ми приготовлялись до війни за самостійність. День і ніч нас спускали парашутами по цілій території, щоб допомагати солдатам французького контингенту. У 1957 р., я був поранений й лежав три місяці у лікарні в Константіні, у східному Алжірі. У травні 1961 р., наш полк відвели від Алжіру, і послали до Мадагаскару.

Змінене життя

Життя в Мадагаскарі не мало жодної спільності з моїми воєнними досвідами протягом 20 минулих років. Я вже майже забув про мир і тишу. У Мадагаскарі я знову почав оцінювати життя й зацікавився оточенням; синім морем у якому скупчувались зграї багатокольорних рибок, місцевими плантаціями, і величними горами. Тут я зустрівся з Марісою, дівчиною, яка стала мені за дружину.

Коли мені дали військову пенсію в 1969 р., ми оселились на маленькому острові Нусі-Бе, п’ять миль на північнозахід від Мадагаскару. Ми мешкали тут п’ять років, але мусили повернутись назад до Франції через те, що виникли родинні проблеми. Ми оселились у Сен-Шамоні, індустріальному місті 30 миль від Ліона.

Незабаром, Марісоа погодилась студіювати Біблію з двома молодими свідками Єгови, які відвідали її. Я сидів у недалекій кімнаті й прислухувався до того про що вони говорили. Коли дружина запросила мене студіювати з ними, то я відповідав їй так: „Я дуже прогрішився протягом війни й знаю, що Бог ніколи не простить мені за мої солдатські вчинки”. Пізніше дружина замовила мені Біблію моєю рідною німецькою мовою і передплату на Вартову Башту.

Але, я таки не приходив на християнські зібрання, думаючи, що тільки люди, які вчиняли малі гріхи, могли приходити на такі зібрання, або молитись до Бога. Проте, Марісоа таки впросила мене піти з нею на Спомин Христової смерті, який відбувається раз у рік. Я погодився піти з нею, але примусив її обіцяти, що вона вже більше не буде говорити мені про це. Однак, мушу признати, що Свідки дуже щиро привітали мене того вечора, і це зробило на мене велике враження.

З того часу, всупереч усім моїм намірам, я ходив з дружиною на зібрання в місцевому Залі Царства. Чому? Тому що я почував себе спокійно з цими людьми. Щира любов, яку вони мали один до одного, та їхнє навчання, грунтоване на Біблії, зробило на мене велике враження. Я погодився студіювати Біблію, і в 1976 р., з дружиною ми охрестились у воді на символ нашого присвячення Єгові. Потім, я менше думав про минулі досвіди, і витрачав час допомагати людям навчитись біблійної правди. Маючи на увазі збільшити наше проповідування, ми вернулися до Мадагаскару в 1978 р.

По декотрих частинах острова доріг немає, але ми таки бадьоро ходили порошними стежками знаючи, що завжди знайдемо людину, яка буде слухати нас. Ми щоденно ходили пішки від шість до десять миль на день спекою більше як 104 градуси фаренгейта, деколи вертаючись до дому з порожними шлунками й торбами в яких носили біблійні книжки! До трьох місяців, я доручив людям тисячу книжок, і ми допомогли кільком особам прийняти нашу віру. На жаль, в 1982 р., ми мусили залишити Мадагаскар через проблеми із здоров’ям, і вернулись до Франції.

Я деколи пригадую собі страхіття, яких колись переживав. Але я знаю, що настане час, коли такі спогади, а навіть ті жахливі дні та ночі в океані після затоплення Бісмарку, вже більше не будуть спадати мені на думку. Тоді сповниться обіцянка Єгови: „Бо ось Я створю нове небо та землю нову, і не згадаються речі колишні, і не прийдуть на серце!” — Ісаї 65:17.— Так як розповів Вільгельм Війк.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Я з дружиною читаємо Біблію.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 10]

Photos: Bundesarchiv, Koblenz, Germany