«Я був сповнений рішучості померти за імператора»

1. «Солдат повинен лояльно виконувати свій обов’язок.

2. Солдат повинен вести достойний спосіб життя.

3. Солдат повинен високо цінити свою воєнну доблесть.

4. Солдат повинен високо оцінювати справедливість.

5. Солдат повинен вести просте життя».

ЦЕ П’ЯТЬ пунктів присяги, яких мусили повторяти всі новобранці в японську імператорську армію. Офіцери вищого рангу могли щодня приходити, щоб змушувати кожного новобранця повторяти вголос цих п’ять пунктів, загрожуючи побити, якщо їх хтось буде говорити неправильно. Особливо наголошувалось на непохитну відданість імператору та країні.

Мене призвали в 1938 році, коли Японія була в розпалі китайсько-японської війни, що тривала з 1937 по 1945 рік. При кожній нагоді нам вселяли ідею, що війна була святою, і так як «божественний вітер» (камікадзе) змів монголів у кінці ХІІІ століття, коли вони атакували Японію, то боги Японії, або камі, зможуть дати й нам перемогу.

Після військового та «духовного» тренування нас у 1939 році відіслали на лінію фронту. Мої батьки дали мені ремінь, на якому була тисяча петельок, щоб я підперезав свої стегна. На цьому ремені тисяча людей зробила по одній петельці з червоної нитки, як символ молитви та мого благополуччя в армії. Курс на Китай та наказ повернутись неушкодженим назад; мої емоції перемішались. «Мабуть, я востаннє бачу свою батьківщину»,— подумав я. У цей же час я був сповнений рішучості померти за імператора.

Погані умови в Китаї

Протягом липня 1939 року в несамовиту спеку, характерну для материка у Китаї, нас заслали на операцію розчищення в центральному Китаї. В поході я був із повною оснасткою на спині, котра важила 30 кілограмів, проте всюди я носив із собою ремінь із тисячма петельками. У кінці дня нашого походу, пройшовши 40 кілометрів, я вже волочив свої натерті черевиками ноги. Я порозрізав мечем свої пухирі й налив туди саліцилової кислоти. Приступи гострого болю заставляли мене мало не підскакувати! Проте я повторяв таке самокатування доти, доки пухирі не перетворились у мозолі і я більше не відчував болю.

Похід у спеку мене дуже виснажив. Я набрав у флягу коричневої води зі струмка, додав туди відбілюючого порошку і вгамував свою спрагу. Все, що я випивав, одразу ставало потом, просочувало мій одяг і залишало на уніформі білі плями від солі. Незабаром я відчув свербіж і біль по всьому тілі. Якось я розстебнув свою уніформу й побачив воші, що повзали по всьому тілі й відкладали гниди! Я почав давити їх одну за одною, але це не був вихід, я мусив боротись проти численного війська. Всі, хто був з нами, мали воші. Отже, коли ми прибули до струмка, ми пострибали в нього, щоб помитись. Кожен був вкритий червоними опухлими прищами від укусів вошей. Після купання ми прокип’ятили свої уніформи, щоб знищити цих паразитів.

Пізніше мене перевели в дивізію, що направлялась у Шанхай; я став сержантом запасу. Моя робота полягала в тому, щоб вести рахунок для відділів і відповідати за гроші, тому що я був казначеєм. Одного разу я побачив, як два китайські рикші намагались втекти звідти. Я попередив їх, націлився і вистрілив. Я їх обох застрілив одразу на смерть. Пізніше цей інцидент мучив моє сумління багато років.

Дорогою в Сінгапур

Згодом, в 1941 році, ми отримали наказ сідати в корабель з повною оснасткою. Нам нічого не сказали щодо місця нашого призначення. Коли ми прибули до Гонконгу, то завантажились велосипедами, танками й далекобійними гарматами. Нам видали протигази й літню уніформу, і ми знову відчалили в море. Через декілька днів нам сказали: «Нас призначили вести війну у великому масштабі, вживаючи зброю масового ураження. Будьте впевненими: тепер ви покидаєте це місце назавжди, пишіть вашим сім’ям «допобачення». Я написав останній лист своїм батькам, попросив, щоб вони вибачили мені за те, що я не зміг виконати своїх синівських обов’язків. Я сказав їм, що жертвую своє життя імператору й помру за свою країну.

Восьмого грудня 1941 року, коли ще було темно, у той самий день, коли японські бомбардувальники атакували Перл-Харбор, ми штурмували побережжя провінції Сонкля (Таїланд) зі сторони моряa. Море шаленіло. З головного корабля спустили канатну драбину. Ми повинні були злазити по ній до одної третьої її висоти, а потім стрибати в катер для атаки, в катер, котрого кидало в різні боки. І ми стрибали з важкою ношею на собі! Наша атака була успішною, хоч вороги нас бомбили. Ми почали просуватись крізь джунглі в Сінгапур.

Моя робота казначея полягала в тому, щоб під час маневрів зберігати провізію для загонів. Ми діставали їжу як могли, тому що не покладалися на постачання Японії. Це означало, що казначей мусив просуватись разом із солдатами по лінії фронту, шукати, де можна дістати їжу і зберігати її для своїх. Незважаючи на те, я не відчував вини у тому, що тоді робив, хоча це нічим не відрізнялось від крадіжки у великому масштабі.

Краще смерть, аніж полон

Під час шаленої сутички на Алор Сітер коло кордону між Таїландом та Малайєю ми побачили величезний, повний їжі, магазин. Я подумав: «Ця чудова новина повинна використатись офіцером-казначеєм тилу». Я з одним із моїх підлеглих, який був моїм водієм, покинули це місце на захопленому в англійців автомобілі. Ми їхали радісні, аж поки не повернули за ріг і не побачили колону британських танків. Ми різко розвернули автомобіль у протилежний бік і побачили, що там стоїть приблизно 200 індійських та британських солдатів! Невже це наша поразка? Якщо ми не прорвемося через них, то опинимось у ганебному полоні. Як японським солдатам, для нас краще смерть, ніж життя в опалі військовополонених; ми вирішили померти. Я приставив свій пістолет до скроні мого водія, а він — оголений ніж до мого живота. Я наказав йому їхати прямо вперед. Ми зі свистом пролетіли крізь заслону кулеметних черг. Незважаючи на неушкодженість, ми були цілком дезорієнтовані. Ми приїхали до смертного кінця, залишивши наш засіб пересування, і почали пробиратись крізь джунглі. Декілька днів ми, атаковані зміями й переслідувані ворогом, намагалися наздогнати наш загін. Коли наздогнали його, то побачили, що вже подано рапорт, в якому говорилося, що ми загинули на фронті.

У Куала-Лумпур (Малайя) ми побачили багато британських військовополонених. Вони цілковито відрізнялись від японських солдатів, які вважали, що стати військовополоненим — безчесно та ганебно. Англійці все ще були оптимістами й говорили, що в один прекрасний день ситуація зміниться. Ми не слухали їхніх слів, тому що дуже швидко просувались на фронті.

Захоплення Сінгапуру

Незабаром ми прибули до острова Сінгапур. Уздовж берега лежала велика кількість мін та кругом було обгороджено сіткою з колючого дроту. Націлюючи головним чином вогонь із далекобійних гармат на один кут берега, ми встановили береговий плацдарм і висіли.

Сінгапур — відносно невеликий острів, але на ньому воювало всього разом 160 000 солдат. Коли ми просувались уперед, то спотикалися об мертві тіла наших товаришів. Англійці відбивали наші нічні атаки. Японські команди самогубців Кешітай (постановивший померти), кожна з яких налічувала коло дюжини воїнів, хвилями йшли в атаку зі своїми оголеними мечами. Коли я сказав, щоб добровольці вийшли вперед, то десятеро із 10-ти зробили крок уперед. Ми вважали, що це була честь померти за імператора.

Коли в лютому 1942 року ми пересікли протоку Йохор від Малайського півострова, то нам здалось, що вороги відвернули від нас свої батареї «Джані», якими вони так хвалились, думаючи, що ми прибудемо відкритим морем. Проте вони направили батареї проти нас, які, звичайно, були страшними.

Артилерійські снаряди від ворожих батарей робили великі вирви на дорозі, що була перед нами, роблячи пересування воєнної техніки неможливим. (Сьогодні мені прикро згадувати ті жорстокості, які ми чинили, але це була частина огидної реальності тієї жахливої війни). Був даний наказ дюжині полонених стати навколо вирви. Кулеметний взвод прицілився і розстріляв їх. Іншій дюжині полонених було наказано вкинути мертві тіла до вирви і накрити їх ґрунтом. Ще одна кулеметна черга,— і вони стали тими, які заповнили собою наступну вирву. Цей процес продовжувався доти, доки дорога була цілком відновлена. У той час моє сумління було, так би мовити, «припалене... розпеченим залізом», воно було таке черстве, що коли я дивився на такі звірства, у мене не виникало жодних емоцій (1 Тимофія 4:2).

П’ятнадцятого лютого 1942 року високопоставлений англійський офіцер та декілька його підлеглих наближалися до нас, несучи білий прапор. «Це генерал Персівал!» — закричав товариш. «Ми добились успіху!» — подумав я. Командир головних британських сил у Малайї капітулював. Я добре пам’ятаю, бувши присутнім на тій церемонії, коли британський командир передав свій меч японському противникові. У мене тоді зміцнилась віра в силу японських стародавніх богів.

Після того як ми захопили Сінгапур, мене посилали у різні місця, включаючи Нову Гвінею. Потім, у 1943 році, я отримав наказ повернутись до Японії. Я був нестямний від радощів, що незабаром побачу своїх батьків. Проте наше судно мусило чекати, тому що в морі були ворожі підводні човни. Здавалось, що хід війни пішов проти нас. Я згадав, що говорили нам англійські військовополонені в Куала-Лумпур. Дійсно, ситуація змінилась.

Засвідчення трагедії в Хіросімі

Коли я нарешті прибув до Японії, то склав руки в молитві вдячності богам та Будді. «Це мабуть захисна сила ременя з тисячма петельками та стародавніх богів, що захищали мене»,— подумав я. Так як ми були демобілізовані, то командир гарнізону наказав нам, щоб ми мали дітей. «Якщо ти не створиш сім’ю,— сказав він,— то ти не патріот». Щоб виконати це доручення, я вирішив одружитись. Родичі домовились щодо моєї дружини, і в грудні 1943 року я одружився з Хатсуко.

Я служив наглядачем у в’язниці в передмісті Хіросіми, коли 6 серпня 1945 року атомна бомба зруйнувала місто. Хтось мусив піти туди й допомогти тим, що знаходилися в руїнах. «Якщо хтось із вас бажає піти туди з духом «успіх за всяку ціну», то, будь ласка, зберіться докупи»,— попросив мій наглядач. Незважаючи на те що дружина ходила вагітна нашою першою дитиною, моя вишколена армією психіка спонукала мене все-таки піти. Нам видали пов’язки на голову, на яких було зображено сонце, що сходить, та ієрогліфи, що означали Кешітай.

У нас було завдання рятувати в’язнів Хіросімської в’язниці. Коли ми направились у сторону в’язниці, ми переходили через річку, загачену мертвими тілами. Люди не могли витримати жар вибуху й скакали в річку. Коли ми прибули до в’язниці, то надали в’язням першу допомогу й посадили їх у вантажну автомашину, щоб відправити до лікарні. У той час я не усвідомлював, що Катсуо Міура, один із Свідків Єгови, був ув’язнений через свою релігію, тому що підтримував свою християнську нейтральність в Японії під час війни.

Віра в богів утрачена

Через тиждень я повідомив про своє прибуття офіцеру-казначею інженерного корпусу в Хіросімі. Коли я ішов до автомобіля, що дали мені, місцева школа передавала спеціальну радіопередачу через свій громадський гучномовець. Перший раз голос імператора Хірохіто можна було почути по радіо. Я став випроставшись і слухав його повідомлення. Мої очі наповнились слізьми, які котились по щоках, залишаючи по собі сліди. Я почував себе так, наче був позбавлений всієї своєї сили. Він сказав, що він буде «терпіти нестерпне». Він зазнає приниження й капітулює перед союзними військами! Незабутнє слово «капітуляція» на устах бога-імператора!

«Божественний» вітер так і ніколи не подув, Японія — «божественна» країна — зазнала поразки. Моє довір’я до імператора та до країни похитнулось. Дні проходили без жодної мети та надії. Думаючи, що серед богів, у яких я вірив, правдивого Бога не було, я досліджував різні релігії. Проте всі вони зводились до егоїзму, до церемонії зцілення вірою та пожадливої користі. Я врешті-решт почав вірити у свою власну релігію. Основна мета мого життя, дійшов я до висновку, полягала в тому, щоб виявляти добросусідську любов у своїй праці. Так як я мав справу із велосипедами, то я старався недорого продавати велосипеди високої якості й також забезпечував терміновим ремонтом люб’язним способом. Робота зайняла те місце в моєму серці, яке перед тим займали боги.

Знайдення правдивого Бога

На початку 1959 року, коли я працював у своєму магазині, одне подружжя прийшло до мене й запропонувало мені журнали «Вартова Башта» та «Пробудись!» Вони були Свідками Єгови; через декілька днів вони відвідали мене ще раз, заохочуючи вивчати Біблію. Я охоче згодився на це, тому що завжди хотів більше знати про Бога. Я також запропонував дружині відвідувати зі мною щотижневі вивчення.

Кожного дня я все більше починав розуміти, що вірив у щось без жодного змісту. Тепер я міг бачити абсурдність моєї палкої відданості тому, хто неспроможний дати спасіння. Псалом 146, вірші 3 та 4 розвіяли залишки моєї затяжної прихильності до імператора, що була у моєму серці. Там говориться: «Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема: вийде дух його — і він до своєї землі повертається,— того дня його задуми гинуть!» Моя безоглядна відданість, яку я віддавав імператору та країні під час війни, тепер направлена величному Суверену всесвіту й Творцю життя — Богу Єгові.

Проте було щось, що обтяжувало моє серце. Це кровопролиття, яке я здійснював на війні в Китаї, а особливо в Сінгапурі. Як може така заплямована кров’ю людина, як я, служити величному Суверену всесвіту? Цю дилему я вирішив у 1960 році, коли проводився районний конгрес в Івакуні, там де ми жили. Ми надали житло місіонеру Андріану Томпсону та його дружині Норін, поскільки він відвідав місто, щоб надглядати за проведенням конгресу. Я використав нагоду висловити мої найглибші побоювання, зв’язані з тим, що я робив у Сінгапурі. «Я здійснив багато кровопролиття. Чи міг би я отримати божественну підтримку?» — запитав я у нього. Він відповів так: «Ти йшов дорогою римського сотника Корнилія в першому столітті». Його слова очистили мої останні сумніви, і я охрестився наступного дня разом із моєю дружиною (Дії 10:1​-48).

Радість од відданого служіння Всевишному Богу

Яка ж радість могти служити найбільшій Особі у всесвіті — Єгові, який перевищує всіх інших богів, котрим я служив! І який привілей могти брати участь у духовній боротьбі як солдат Ісуса Христа! (2 Тимофія 2:3). Я почав проявляти свою вірність Богу в сім’ї. Невдовзі після мого хрещення, я випадково почув, як батько говорив до мами: «Томійї не хоче проявити акт покори буддійському вівтареві, а також він ніколи не виконує поминального обряду на нашій родинній могилі». Розумієте, японці вважають, що коли діти виконують щорічний поминальний обряд, вшановуючи своїх батьків, то тим проявляють любов. Почувши ці батькові слова, я був спонуканий розповісти йому про правду. Він вивчав зі мною Біблію і восени 1961 року охрестився разом із моєю дочкою Ейко та сином Акінобу. Масако, наймолодша дочка, поступила за їхнім прикладом. Моя мати мала свою релігію і спочатку не згоджувалась на вивчення, але через декілька років вона приєдналась до нас у служінні Єгові.

У 1975 році я приєднався до своєї дружини в повночасному служінні як регулярний піонер. Після того я зміг служити як солдат Ісуса Христа на фронті в зборі. Коли я почуваюсь трохи втомленим, то згадую ту завзятість, з якою служив імператору та країні, і думаю: «Якщо я з такою відданістю служив імператору та країні, то чи можу я менше служити величному Суверену всесвіту?» І я зі ще більшою силою продовжую служити (Ісаї 40:29​-31). Я вже не служу більше жодній людині під примусом п’яти пунктів присяги, але служу Всевишньому Богу Єгові з сердечною відданістю, заснованою на глибокому знанні. Він достойний відданості від всієї душі (Розповідав Томійї Хіронака).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 15]

Томійї Хіронака під час війни.

[Ілюстрації на сторінці 16]

Працівники цивільної оборони стріляють на війні в Сінгапурі.

Генерал Персевал здається японцям.

[Відомості про джерело]

The Bettmann Archive

[Ілюстрація на сторінці 17]

Хіросіма після скинення бомби в 1945 році.

[Відомості про джерело]

USAF photo

[Ілюстрація на сторінці 18]

Моя дружина і я з книгою, що змінила наше життя — Біблією.