ОНЛАЙН-БІБЛІОТЕКА Товариства «Вартова башта»
ОНЛАЙН-БІБЛІОТЕКА
Товариства «Вартова башта»
українська
  • БІБЛІЯ
  • ПУБЛІКАЦІЇ
  • ЗІБРАННЯ
  • g88 8.12 с. 17–21
  • Я зрозумів марність війни

Немає відеоматеріалів для виділеного уривка.

На жаль, не вдалося відтворити відеофайл.

  • Я зрозумів марність війни
  • Пробудись! — 1988
  • Підзаголовки
  • Подібний матеріал
  • „Вони не здадуться”
  • Коли був мир
  • Дійсності війни
  • „Чи я помру?”
  • Попав у ціль артилерійської гармати
  • Смерть яка спонукала мене подумати
  • Коли люди будуть жити спокійно
  • «Я був сповнений рішучості померти за імператора»
    Пробудись! — 1992
  • Від культу імператора до правдивого поклоніння
    Вартова башта оголошує Царство Єгови — 1998
  • Несподіваний подарунок для японців
    Вартова башта оголошує Царство Єгови — 2015
  • Яка ж причина проблеми?
    Пробудись! — 1988
Показати більше
Пробудись! — 1988
g88 8.12 с. 17–21

Я зрозумів марність війни

Так як розповів колишній військовий медичний санітар у США армії Рассел Діксон.

ЦЕ СТАЛОСЬ на Філіппінському острові Лейте. Ми шукали ворога по паруючих джунглях — японських вояків, які ховались між деревами й у підліску. Я служив санітаром нашого полку, 19-тилітній, й як звичайно був останнім у ряді, готовий з бандажами обв’язувати поранених вояків. Сталось, цього разу я знайшов себе в передньому ряді,— передовий солдат. Я знервувався, не знаючи коли натрапимо на мінну пастку або несподівану атаку. Але, зовсім несподівано, сталось щось неймовірного.

Кілька ярдів перед мною, вистрибнув японський офіцер вимахуючий білою скатеркою і викрикував, „Не стріляйте! Не стріляйте! Я з Чікаго! Я з Чікаго!” Ми були занадто знервовані, щоб не віднестись до цієї ситуації мимовільно. Вояк позаду мене вистрілив кілька разів — але не поцілив. Решту з нас не стріляли, як офіцер продовжував викрикувати, „Я з Чікаго!”

Поспішно він показував нам фотографії пояснюючи своє оповідання чистою американоанглійською мовою. Я дуже здивувався цим. Тут серед джунглів, цей японський офіцер показував нам фотографії своєї дружини й дітей в Чікаго. Це дійсно правда — він був японцем з Америки!

„Вони не здадуться”

Сталось, що саме перед війною він поїхав до Японії відвідати своїх батьків. Його взяли до японського війська, і тому він воював проти Сполучених Штатів Америки. Ми запитали його, „Чи з тобою є інші?” Він показав пальцем на вояка, який ховався в підліску, кілька стопів позаді нього. Ми наказали йому негайно виявитись. Показався молодий японський вояк мого віку. „А решта де?” „Там”. Офіцер показав пальцем на джунглі позаді себе.

Ми почали умовлятись з офіцером. „Візьмемо вас військовополоненим, коли постараєтесь, щоб усі ваші вояки здались. А коли ні, то ми стратимо вас”, сказав сержант. Офіцер підтвердив те, що ми вже знали: „Вони не здадуться. Вони вб’ють нас коли будемо старатись переконувати їх”.

Ми примусили його відослати того молодого вояка назад до його полку. До кількох хвилин пролунав постріл. Ми подивились на офіцера, а він сказав: „Убили”. У серці, я дуже жалів за тим молодим вояком. Це те саме почуття, якого я вже багато разів відчував, і ще буду відчувати, почуття даремності війни.

Тоді як кілька наших вояків узяли офіцера до бази, то решту нас просувалися вперед. Бувши санітаром, я був при заді команди, готовий перев’язувати рани пораненим воякам. До кількох ярдів ми натрапили на решту команди ворога. Протягом короткої сутички ми побили їх усіх.

Все ж таки ми зробили щось виняткового — взяли в полон японоамериканського офіцера — дуже мало яких беруть живими. Я дуже сумував через постійне вбивання.

Часто я питав себе, як це, що я, син сільського лікаря в Оклахомі, воював у цих джунглях? Правда була в тім, що коли б я був наслідував принципи батька, то не потрапив би в це становище. Правдоподібно мене були б посадили до тюрми. ,Як же це можливо?’ ви мабуть питаєте.

Коли був мир

Я родився 1925 року, четвертий з п’ятьох синів, і батьки виховали нас в спокійній господарській обстановці південнозахідних Сполучених Штатів, у маленькому містечку називаючись Мурленд, Оклахома. Батьки були миролюбні Дослідники Біблії, які, після 1931 р., стали відомі як Свідки Єгови. Вони регулярно брали нас на біблійні зібрання, й я пам’ятаю, що деколи ходив з батьком від дому до дому з фонографом, свідчити нашим сусідам. Ми теж брали участь у так званих інформаційних маршах по сусідніх містечках, оголошувати публічні промови на біблійні теми. Але я цікавився чимсь іншим.

Я дуже любив спорт, а головно баскетбол і бейсбол. Це не значить, що я був винятковим гравцем, але я тільки любив цей спорт. Як наслідок, сталось, що коли мені сповнилось 16 років, я, з рештою моїми братами, перестали ходити на зібрання Свідків і не спілкувались з ними. У той час, ми не оцінювали духовних цінностей. Це певно дуже сумувало наших батьків.

Дійсності війни

У 1943 р., коли мені сповнилось 18 років, мене взяли в американську армію і я став солдатом. Тому що я вже не спілкувався з Свідками, то в мене сильного переконання про християнський нейтралітет не було, і я уникав цього спірного питання, яке могло довести до ув’язнення. Зрештою, мене призначили тренуватись у Форт Бліс, Ель-Пасо, Техас на військового санітара. До цього дня я не знаю чому вони вибрали тренувати мене на санітара. Можливо тому, що мій батько працював лікарем.

Коли медичне тренування закінчилось, мене послали до Нової Каледонії,— острів на Південному Тихому океані, служити на американській базі. Мій перший бій буде з Нью-Йоркським загоном, 77 піхотного дивізіону на острові Гуам. Тим стратегічним островом, в половині дороги між Австралією а Японією, володіли японці. Ми прибули до острова 21 липня 1944 р., разом з 3–им дивізіоном морської піхоти й відразу вступили в бій. Негайно я зазнав свій перший досвід дійсного воювання.

Мої спогади острова Гуам були великий дощ, бродіння болотом по коліна, і хаос. Тоді я потрапив у перший артилерійський бій — нас обстрілювали з міномета. Перше „вууумф” під час пострілу, а тоді лунав боязкий свист, як снаряд летів у повітрі. Я чекав побачити як близько нас снаряди будуть падати. І мушу признати, що — так як більшість солдатів — я деколи дуже боявся. Я молився до Бога й безумно старався вимолити себе з цієї халепи. Коли б Бог врятував мене, то я буду служити Йому! Справді, я був такий самий як який-небудь інший окопний християнин.

Я найбільш боявся вночі. Треба було видовбувати окоп від 18 дюймів до два фути глибини, якщо грунт не був дуже скелястий. У цих окопах будемо спати (яка ж надія!), щоб ні ворог ні товариші не бачили вас. Це було дуже важливим тому що нічне правило таке: ,Якщо щось рухається, то стріляйте, а потім випитуйте’. Тому то я завжди ховався нижче рівня землі, байдуже чи треба було спати в воді й багні.

Чим ми сповнювались під час тих кровопролитних боїв? Певно, що в більшості випадків не „за Бога й країну”. Так як інші молоді солдати, я дивився як умирало багато людей від рушничних пострілів, вогнеметів, мінометних і артилерійських снарядів, атаків самогубства, ножів, і настромлених багнетів. Марність усього цього стала відома. Я почувався заловлений в безнадійній ситуації з якої не було жодного виходу. Так як багато інших солдатів, я головно хотів тільки пережити.

У цьому відношенні ми були інакші від японців. Пропагандою їх зовсім переконали, що це була велика честь і слава вмерти за імператора й Японію. Тому то вони посилали каміказе (самогубні) літаки на наші кораблі і на транспорт для перевезення війск. На землі, їхні самогубні солдати проповзувались у наші окопи з снарядами прив’язані до плечей, щоб висаджувати нас і себе в повітря. Як добірне управління обманило їх фальшивими релігійними ідеями!

Але Гуам — це був тільки початок. Після якогось часу поновлення на острові Манус, саме на північ від Папуа-Нової Гвінеї, нас послали на друге поле бою, Лейте на Філіппінських островах.

„Чи я помру?”

Нічого не змінилось. Були бої, поранені й вбиті. Я повзався багном, стараючись підправляти поранених. Багато разів, я лежав поруч з приятелем у багні, й накладав йому джут для припинення кровотечі й перев’язував рани перш ніж відволікав до безпечнішого місця. Часто я розрізував штанину (холошу) або рукав впорскувати у вени морфін, щоб заспокоїти біль. Декотрі питали, „Пане санітар, чи я дуже поранений? Чи я помру? Не залишайте мене тут!” Часом було так багато поранених, що я міг тільки заспокоювати їх кажучи, що зараз вернимось назад. Правда в тім, що багато разів ми запізно вертались. Вони згинули. Така то марність війни.

Потім нас призначили воювати на малому острові Лі-сіма, недалеко берега Окінави, під володінням Японії. Там був один мій друг з яким я вже перетерпів кілька боїв. Він завжди дуже обережно уникав усякого непотрібного риску й ніколи не поводився необачно на полі бою. Так як ми, він хотів пережити війну. Одного дня, як ми зачищували захоплену територію на острові Лі-сіма, кілька з нас лижали животом додолу, охороняючись від вогню ворога. Він лежав кілька футів перед мною, коли несподівано наш власний танковий кулемет необережно навернув задалеко на право, вистрілив кілька бойових патронів, і застрілив його, як також трьох інших солдатів.

Іншого разу нас обстрілювали наші власні літаки й вбили кілька наших солдатів. Помилка людини і ще більша марність.

На тому самому острові, в квітні 1945 р., від кулі снайпера загинув Ерні Пайл, славний воєнний кореспондент. Одного разу він описав думки з якими я зовсім погоджувався: „Не можу уявити собі, щоб хтось, який пережив війну, міг поводитись жорстоко”. Нещасливо, людина продовжує поводитись жорстоко.

Попав у ціль артилерійської гармати

Нам наказали перейти через протоку між нами а Окінавою. Японці дуже укріпились, ховаючись по печерах і знову було дуже трудно вигнати їх.

Одного дня я сидів на великій скелі на гребіні пагорка й дивився на бій внизу. Несподівано я вчув відмінний свист японського міномета. Дивно, що міна впала так близько мене на краї бою. Зараз вистрілили ще одну міну, яка впала саме позаду мене! Стало відомо, що ворог мабуть на мене прицілювався. Я негайно кинувся додолу й сховався за велику скелю. Третя міна вдарила саме те місце на якому я сидів! Це було одно з багатьох небезпечних становищ у яких я знаходив себе.

Битва за Окінаву шаленіла близько три місяці. В одній історичній книжці є сказано: „Битва Окінави була найбільш коштовна операція Центрального Тихого океану. У війні воювало близько пів мільйона вояків, потерпіло 49 000 американців з яких 12 500 було вбито. Загинуло більше як 110 000 японців на острові”. Загинуло принаймні 122 000 солдатів, і тисячі цивільного народу, за фактично незнаний острів близько 870 квадратних миль (2252 квадратних км)!

Після тієї кампанії нас послали на Філіппінські острови на поновлення й приготовлятись до навали на Японію. Тут я побачив приємне видовище. У наш дивізіон надіслали заступників і уявіть собі — між ними був мій молодший брат, Роджер. Але, він ніколи не вступив у бій. Шосте серпня 1945 р., скинули атомну бомбу на японське місто Хіросіму. Три дні пізніше скинули другу на Нагасакі. Це призвело до закінчення війни.

Смерть яка спонукала мене подумати

Мене з братом призначили до акупаційного загону в Саппоро, Японії. Незабаром після цього мене звільнили від армії, але брат залишився в Японії ще один рік. Я вернувся до дому й привіту родини.

В Оклахомі, я вернувся до коледжу на чотири роки вчитись на лікаря й на один рік удосконалення. У коледжі я зустрінувся з дуже гарною дівчиною, студенткою з Оклахоми, Ненсі Вуд. До 18 місяців ми одружились. Вона була моїм вірним другом протягом минулих 40 років.

Я не цікавився релігією моїх батьків, тобто Свідками Єгови. Я був занадто зайнятий своїми власними справами. Тоді, несподівано, в 1950 р., вдарила трагедія.

Батько, якому в той час було 66 років, і який ще активно працював сільським лікарем, несподівано помер на інфаркт міокарда (змертвіння ділянок серця). Це дуже приголомшило матір. Його смерть захопила нас усіх зненацька. Ми, п’ять синів, загубили батька й близького друга. Звичайно, ми всі прибули на похоронну промову, з якою виступив Свідок Єгови із сусіднього містечка. Його промова зробила глибоке враження на нас усіх.

Промовець доказував з Біблії, що батько повернеться назад до життя в воскресінні, коли земля буде відновлена до спокійного райського стану. Усе це пригадувало мені те, що я колись знав. Незабаром Свідки студіювали Біблію зі мною й Ненсі. Чим більше я студіював, то тим більше бачив у якому замішанні світ дійсно був, і яка ж марна є війна — усі ті люди пожертвовані, щоб просувати самолюбні амбіції політичних провідників, яким священики кожної країни прощали.

Коли люди будуть жити спокійно

Я теж зрозумів, що події які відбувались після 1914 р., ясно сповняли Ісусове пророцтво про час кінця. Все те, про що Він пророкував сповнялось у одному поколінні. Незабаром Божа війна Армагеддон, справедлива війна, винищить із землі всіх лиходіїв, і стане попередником відновленої землі під спокійним правлінням Божого Царства.— Об’явлення 11:18; 21:1-4.

Ненсі й я охрестились 1950 року. Замість продовжувати освіту в коледжі, в 1956 році ми вступили до повночасної служби. Протягом років ми проповідували по багатьох місцевостях Сполучених Штатів. Я служив подорожуючим надзирателем як обласний й районний слуга. Більше як вісім років, я також учив старших у Школі Царської служби і повночасних служителів у Піонерській школі. Протягом минулих дев’ять років, ми служимо в світовому центрі Свідків Єгови в Брукліні, Нью-Йорку.

[Ілюстрація на сторінці 18]

Я з дружиною перед центром Свідків Єгови в якому ми працюємо.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 19]

U.S. Army photo

    Публікації українською (1950—2025)
    Вийти
    Увійти
    • українська
    • Поділитись
    • Налаштування
    • Copyright © 2025 Watch Tower Bible and Tract Society of Pennsylvania
    • Умови використання
    • Політика конфіденційності
    • Параметри конфіденційності
    • JW.ORG
    • Увійти
    Поділитись