Місіонери. Посланці світла чи темряви? Частина 2

На захід до Європи

ЯКЩО Ісусове місіонерське доручення слід було виконувати, то звістка християнства мала донестися до всіх людей на землі (Матвія 28:19; Дії 1:8). Власне це наголосилось, коли апостолу Павлу під час його другої місіонерської подорожі було дано видіння, в котрому просилося: «Прийди в Македонію, і нам поможи» (Дії 16:9, 10).

Павло погодився і близько 50 року н. е. пішов проповідувати в європейське місто Филипи. Лідія та її родина стали віруючими, і там було засновано збір. Це була лише перша «зупинка» тріумфального маршу християнства по Європі. Пізніше сам Павло проповідував в Італії, а можливо, навіть в Іспанії (Дії 16:9—15; Римлян 15:23, 24).

Проте Павло — не єдиний місіонер християнства. Письменник Дж. Герберт Кейн зазначає: «Мусили бути десятки інших, імена котрих стерлися історією. ...Книга Дій Апостолів не розповідає усіх подробиць» («Всеосяжний погляд на християнські місії від П’ятидесятниці й аж дотепер», англ.).

А втім, ми не знаємо, в якій мірі решта Ісусових послідовників служили місіонерами в інших країнах. Традиційну версію, що Хома пішов до Індії, а євангеліст Марко помандрував до Єгипту, неможливо підтвердити. Але що ми дійсно знаємо, так це те, що усі правдиві послідовники Христа мали місіонерський дух і всі вони виконували місіонерську працю, принаймні у своїй країні. Як зазначає Кейн, «ця історична подія [П’ятидесятниця] відзначила початок християнської церкви та урочисте започаткування місіонерського руху, бо у ті дні сама церква була місією».

До віддалених куточків Європи

Євреї вірили, що треба поклонятися єдиному правдивому Богові. Вони покладали надію на обітованого Месію. Також вони приймали Святе єврейське Письмо як Боже слово правди. Отже жителі країн, куди розпорошились євреї, до певної міри були ознайомлені з цією вірою. Оскільки деякі аспекти поклоніння були однаковими у християн та євреїв, то вістка християнства, коли її почали розносити, не здавалася чимось зовсім новим. За Кейном, «ці фактори стали у великій пригоді християнським місіонерам, коли вони подорожували по римському світі, проповідуючи євангеліє і засновуючи церкви».

Отже, розпорошившись, євреї проклали шлях християнству. Швидке поширення християнства відбувалося завдяки місіонерському духу християн. «Євангеліє проповідувалось мирянами,— каже Кейн і зазначає:— Хоч би куди вони пішли, то завжди з радістю ділилися з друзями, сусідами та незнайомими своєю новознайденою вірою». Історик Вілл Дюрант пояснює: «Майже кожен навернений з революційним запалом брав на себе обов’язок пропагувати [віру]».

До 300 року н. е. у Римській імперії дуже поширилася спотворена форма християнства. Таке зіпсуття — відхід від чистого поклоніння — було передбачено (2 Солунян 2:3—10). Відступництво таки сталося. Дюрант пояснює: «Християнство не знищило поганства, воно його засвоїло».

Коли ті, що вважали себе християнами, все далі відходили від правдивого християнства, більшість їх втратила місіонерський дух. Проте один з них мав такий дух, він народився у католицькій родині в Британії майже наприкінці четвертого сторіччя. Його звали Патріком, і він став відомий за поширення християнської звістки у західному кутку Європи — Ірландії; за переказами, він навернув тисячі людей і заснував сотні церков.

Згодом Ірландія перейняла ініціативу у місіонерській праці. За словами Кейна, ірландські «місіонери з великим завзяттям кинулися у боротьбу з поганством». Один з тих місіонерів називався Колумба, він, здається, відіграв головну роль у наверненні шотландців. Приблизно 563 року н. е. він і 12 його товаришів збудували монастир на острові Іона, що поблизу західного узбережжя Шотландії, який з того часу став центром місіонерської діяльності. Колумба помер, не доживши до 600 року н. е., але наступні 200 років з Іони далі відсилались місіонери до всіх частин Британських островів та Європи.

Коли загальновизнане християнство проникло і в Англію, деякі навернені англійці почали наслідувати місіонерський дух ірландців і самі стали місіонерами. Наприклад, у 692 році н. е. Вілліброрд з Нортумбрії, старовинного англосаксонського королівства, що в Північній Англії, і його 11 товаришів стали першими англійськими місіонерами в Нідерландах, Бельгії та Люксембурзі.

На початку восьмого сторіччя Боніфейс, англійський монах ордену бенедиктинців, звернув свою увагу на Німеччину. Кейн говорить, що Боніфейс «завдяки блискучій сорокарічній кар’єрі отримав титул Апостола Німеччини» і що це допомогло йому стати «найбільшим місіонером «чорних віків». Коли Боніфейсу сягло за 70 років, то його разом з іншими 50 товаришами було вбито невіруючими фризами.

У «Релігійній енциклопедії» (англ.) описується метод, яким успішно користувався Боніфейс, щоб навертати на католицизм: «У Ґайсмарі [поблизу Геттінгена] він відважився зрубати священний дуб Тора. ...[Коли] германські боги не покарали його, то стало ясно, що Бог, про котрого він проповідує,— правдивий єдиний Бог, якому належить поклоніння і благоговіння».

Деякі місіонери застосовували інші методи, либонь, вважаючи, що мета виправдовує засоби. Кейн погоджується, що навернення саксів «було здійснено збройними силами, а не моральним і релігійним переконанням». Він додає: «Нечестивий альянс між церквою й урядом... змусив церкву вдатися до плотських засобів для здобуття духовних результатів. Ця політика ніде не була такою ганебною, як у діяльності християнських місіонерів, особливо серед саксів. ...Застосовувалася жорстокість». І ми довідуємося, що коли ті місіонери перебиралися до Скандінавії, «у більшості випадків перехід був мирний, лише в Норвегії вони застосували силу».

Сила? Жорстокість? Плотські засоби для здобуття духовних результатів? Чи цього ми повинні сподіватися від місіонерів, котрі є посланцями світла?

Місіонери у поділеному домі

Двома відгалуженнями загальновизнаного християнства, що існували на той час у Римі та Константинополі, проводились окремі місіонерські кампанії. Їхні спроби «християнізувати» Болгарію призвели до замішання, типового для релігійно поділеного дому. Болгарський правитель Борис I був прилучений до грецької церкви. Але побачивши, що Константинополь дуже обмежує незалежність болгарської церкви, він звернувся до Заходу, дозволивши німецьким місіонерам, що репрезентували Рим, принести свою версію християнства. До 870 року н. е. стало очевидно, що католицизм був ще суворішим до місцевої церкви, отже німців вигнали з країни, а Болгарія повернулась в обійми православ’я і з того часу з релігійного погляду залишилась у них.

Десь тоді католицькі місіонери познайомили з «християнством» Угорщину. Утім ці обидва відгалуження «християнства» знайшли підтримку в Польщі. Згідно з «Релігійною енциклопедією», «церква поляків у загальному була під впливом Заходу, хоча і неможливо було не помітити значного впливу Сходу». Литва, Латвія та Естонія також «стали жертвами боротьби Західних і Східних сил з усіма її духовними наслідками». У подібну напружену, рішучу боротьбу між Заходом і Сходом після прийняття «християнства» в кінці XI на початку XII сторіч потрапила і Фінляндія.

У дев’ятому сторіччі два брати з вельможної грецької родини у Фессалоніках занесли візантійське «християнство» до слов’янської частини Європи та Азії. Кирило, інше ім’я Костянтин, і Мефодій стали відомі як «апостоли слов’ян».

Одне з досягнень Кирила — винайдення писемності для слов’ян. Створена ним абетка ґрунтується на єврейських та грецьких літерах і відома як кирилиця, вона досі існує в таких мовах, як російська, українська, болгарська та сербська. Ці два брати переклали окремі частини Біблії, послуговуючись новим алфавітом, а також запровадили літургію слов’янською мовою. Це йшло всупереч політиці католицької церкви, що бажала проводити літургію латинською, грецькою та єврейською мовами. Письменник Кейн говорить: «Користування місцевою мовою у поклонінні, до чого заохочував Константинополь, але що засуджував Рим, було новим відхиленням, і воно створило прецедент, який досяг свого апогею у новочасній місіонерській діяльності дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч».

Наприкінці десятого сторіччя номінальне християнство також було впроваджено на терени, де нині лежить колишній Радянський Союз. Київського князя Володимира було охрещено, за непідтвердженими даними, у 988 році н. е. Кажуть, що, відкинувши юдаїзм та іслам, він віддав перевагу візантійській формі «християнства» не через звістку надії та правди, а тому, що йому подобалися в цій релігії зворушливі ритуали.

Фактично «час навернення Володимира,— говориться в книжці «Збереження віри. Релігія та ідеологія в Радянському Союзі» (англ.),— натякає на те, що він прийняв нову релігію з політичних міркувань, започаткувавши таким чином традицію, що збереглась по суті незмінною впродовж усієї історії руської православної церкви». Далі у цій книжці коментується: «У загальному церква була завжди готова служити інтересам уряду, навіть тоді, коли уряд втручався у справи церкви».

Володимир проголосив указ про те, що його піддані будуть навернені на християнство через обряд хрещення; у них не було жодного вибору. Коли він «прийняв православ’я як державну релігію,— говорить Пол Стівс,— він розпочав кампанію викоренення традиційного сповідування релігій місцевих слов’янських племен». Наприклад, на тих місцях, де люди колись приносили жертви поганським ідолам, він будував церкви. Стівс додає: «Однак залишки поганства простежувалися протягом декількох сторіч, і зрештою вони були не так усунені, як асимільовані з руським релігійним життям».

Незважаючи на ці хиткі підвалини, руська православна церква завзято підтримували місіонерську діяльність. Томас Гопко з Православної теологічної семінарії імені Святого Володимира говорить: «Святе Письмо та церковні служби були перекладені багатьма сибірськими мовами та аляскинськими діалектами, після того як були заселені східні частини імперії і на них поширилась ця релігія».

Посилена місіонерська діяльність

Реформація, яка мала місце у XVI сторіччі, розпалила духовні вогники, що жевріли по Європі. Підґрунтя для посилення місіонерської діяльності заклали керівники протестантизму, кожен по-своєму пробуджував публічну зацікавленість релігією. Визначним був Лютерів переклад Біблії німецькою мовою, а англійською — Вільяма Тендаля та Майлза Ковердейля.

Пізніше, у XVII сторіччі, в Німеччині виникла течія, відома як пієтизм. Її прихильники наголошували на біблійному вивченні й власному релігійному досвіді. У «Релігійній енциклопедії» пояснюється: «Усвідомлення того, наскільки людям потрібне Христове євангеліє, розпочало й уможливило швидке поширення заповзятливої місіонерської діяльності у рідній країні і за її межами».

Нині ми бачимо, що місіонери загальновизнаного християнства, на жаль, не змогли прищепити європейським наверненим християнську віру та достатньо сильну надію, щоб перешкодити розвитку в нашому XX сторіччі атеїстичного комунізму та інших форм тоталітарної ідеології. Оскільки в деяких країнах комунізм відмер, то місіонери там відновили свою діяльність, але римо-католики, греко-католики та протестанти не є об’єднані у християнській вірі, яку, за їх словами, вони сповідують.

Частково плодами місіонерської діяльності загальновизнаного християнства є римсько-католицькі хорвати і православні серби. Що може краще проілюструвати ганебність поділеного дому, ніж ситуація, в котрій зараз перебуває загальновизнане християнство? Які ж то християнські «брати», що спочатку націлюють зброю один на одного, а потім дружно повертають її на нехристиянських ближніх? Лише удавані християни є винні за таку нехристиянську поведінку (Матвія 5:43—45; 1 Івана 3:10—12).

Чи всі місіонери загальновизнаного християнства є такі? Продовжмо наше дослідження і подивімося, яких результатів вони досягли в Азії. Читайте статтю «Місіонери загальновизнаного християнства повертаються туди, звідки все почалось».

[Ілюстрація на сторінці 23]

Кажуть, що Боніфейс проілюстрував факт, що поганські боги безсилі.

[Відомості про джерело]

Малюнок з книжки Die Geschichte der deutschen Kirche und kirchlichen Kunst im Wandel der Jahrhunderte