Куди поділися віруючі?
ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В ІСПАНІЇ
«Ніщо не впливає на релігію так згубно, як байдужість»
(ЕДМУНД БУРК, БРИТАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ XVIII СТОРІЧЧЯ).
У ІТРЯНІЙ долині північного регіону Іспанії лежить невеличке містечко Калеруеґа. Над цим середньовічним містечком здіймається величний жіночий монастир романського стилю. Його споруджено 700 років тому на честь засновника домініканського ордену Домінґа де Ґузмана, котрий тут народився. Протягом семи сторіч цей монастир був притулком черниць, що вирішили жити в тиші та самотності.
Нині дах цього монастиря протікає і його давні мури почали обсипатися. Але абатиса хвилюється іншим, вагомішим занепадом — розвалом самої релігії. «Коли майже 30 років тому я прибула в монастир, у ньому було 40 черниць,— пояснює вона.— Нині нас лише 16. У монастирі нема молоді. Релігійне покликання, здається, відійшло в минуле».
Те, що стається в Калеруезі, відбувається майже по цілій Європі. Сьогодні вже не збурюються хвилі антирелігійних почуттів — люди спокійно, але неухильно залишають церкви. Відомі європейські кафедральні собори служать туристам, а не місцевим «вірним». Колись непереможні церкви (протестантські й католицькі) нині перемагаються байдужістю. Люди керуються радше світськими, а не релігійними мотивами, і цей напрям репрезентанти церкви називають секуляризацією. Здається, що релігія вже більше не відіграє важливої ролі у житті людей. Чи така релігійна атмосфера в Європі є предтечею подібного занепаду в інших куточках світу?
Що стається з відвідуваністю церков?
Цей феномен не є чимось новим у Північній Європі. Лише 5 відсотків скандинавських лютеран регулярно відвідують церкву. У Великобританії тільки 3 відсотки зі всіх, хто вважає себе англіканцем, не пропускає недільної служби. Проте нині європейські католики на півдні Європи, здається, наслідують приклад своїх північних сусідів.
У Франції, головно католицькій країні, лише кожен 10-й громадянин відвідує церкву щотижня. За минулі 25 років серед іспанців кількість тих, хто вважає себе «активним католиком», знизилася з 83 відсотків до 31. Іспанський архієпископ Рамон Торрея сказав на прес-конференції 1992 року, що «католицької Іспанії немає, люди приходять на процесії під час Страсного тижня й на різдвяну месу, але не [на месу] щотижня». У Мадриді 1993 року під час своїх відвідин папа Іоанн Павло II висловив побажання, аби «Іспанія неодмінно повернулася до своїх християнських коренів».
Безрелігійним настроєм заражаються як духівництво, так і миряни. У Франції кількість нововисвячених священиків зменшилась 1988 року до 140 (1970 року їх було вдвічі більше), а в Іспанії близько 8000 священиків кинули священство, аби одружитися. З другого боку, ті, хто продовжує служити отарі, є в сумнівах щодо правильності звістки, котру вони несуть людям. Лише 24 відсотки лютеранських священиків Швеції вважають, що можуть проповідувати про небо та пекло «з чистим сумлінням», тимчасом як чверть французьких священиків навіть не впевнена в достовірності Ісусового воскресіння.
Коли розваги й уподобання ставляться вище побожності
Що відбувається з релігією? У багатьох родинах відпочинок витіснив поклоніння. По неділях родини ідуть на пляж чи в гори, але не до церкви. «Відвідувати меси нудно»,— зізнається Хуан, типовий іспанський підліток. Релігійні служби не в силі конкурувати з футбольними матчами чи з поп-концертами — видовищами, що приваблюють натовпи й залюднюють стадіони.
Спад відвідуваності церков — не єдиний доказ релігійного занепаду. Багато європейців вибирають релігійні ідеї, які їм подобаються, і відкидають небажані. За наших часів офіційна церковна догма мало чим подібна до особистих переконань тих, хто заявляє, що є членом цієї церкви. Більшість європейців, чи то католиків, чи протестантів, перестали вірити у потойбічне життя, а понад 50 відсотків французьких, італійських та іспанських католиків не вірять у чуда.
Скидається на те, що ієрархія не в силі захиститись від хвиль дисидентства. Ні на чому цього не видно так, як на прикладі кампанії папи за невживання протизачаттєвих засобів. Іоанн Павло II 1990 року заохочував аптекарів-католиків не продавати контрацептивів. Він твердив, що вони «порушують закони природи й руйнують людську гідність». «Катехізис католицької церкви» (англ.) пише подібне: «Подружнє кохання чоловіка й дружини несе подвійний обов’язок відданості й плідності».
Але попри ці суворі приписи звичайна католицька пара без зайвих роздумів вибирає свій власний спосіб життя. Родини з більше ніж двома дітьми в католицьких країнах Південної Європи стали рідкістю. Презервативи, що в Іспанії двадцять років тому продавалися мало не на чорному ринку, нині регулярно рекламуються по телевізору, і лише 3 відсотки французьких католичок кажуть, що дотримуються офіційних церковних приписів стосовно запобігання вагітності.
Європейці вочевидь повертаються спиною до церковних учень. Англіканський архієпископ Кентерберійський Джордж Карі недвозначно описав ситуацію в його церкві: «Ми стікаємо кров’ю,— каже він,— і нам слід вирішити цю надзвичайно важливу справу».
Однак європейська релігійна структура стоїть на нестійкому ґрунті, такого не було ще з часу переворотів Реформації. Чому ж багато європейців стали байдужими до релігії? Що чекає на релігію?