Чому церква втрачає силу?

«Кожен стоїк був стоїком, але де християнин у християнстві?»

РАЛФ-УОЛДО ЕМЕРСОН, АМЕРИКАНСЬКИЙ ЕСЕЇСТ І ПОЕТ XIX СТОРІЧЧЯ.

«Я КАТОЛИЧКА, але не активна»,— пояснює одна молода мати. «Мені байдуже до релігії»,— додає один підліток. Їхні висловлювання типові для молодого покоління європейців. Хоч і їхні батьки, а особливо дідусі та бабусі, все ще відвідують церкву, віра таки не усунула розриву між поколіннями.

Чому релігійні звички європейців, що переходили з покоління в покоління, занехаюються?

Страх більше не відіграє великої ролі

Сторіччями страх перед пекельним вогнем чи чистилищем мав могутній вплив на європейців. Палкі проповіді та виразні церковні картини з невгасимим палахкотючим пеклом переконували мирян, що лише побожне відвідування церкви може врятувати їх від осуду. Крім того, «Катехізис католицької церкви» (англ.) пише, що «церква зобов’язує віруючих «брати участь у Божественній Літургії по неділях та святкових днях»a. У сільських місцевостях вагому роль відігравав вплив громадськості, бо вважалося, що кожен повинен відвідувати церкву в неділю.

Але часи змінилися. Люди нині відчувають свободу дій. Страх більше не відіграє великої ролі. Тепер у церкві про пекло не говориться, бо більшість європейців-католиків і так не вірять у нього.

Насправді «гріх» пропускання недільної меси не сприймається серйозно. Тірсо Вакеро, католицький священик з Мадрида (Іспанія), визнає: «Якщо християнин [католик] не приходить на месу в неділю, то нам прикро за нього, бо він не користується нагодою спілкуватися з Богом та своїми братами, але не тому, що він грішить. Це другорядна справа».

Отож страх більше не стимулює релігійної відданості. А що сказати про моральний авторитет церкви та її керівників, чи можуть вони вимагати лояльності своєї отари?

Криза авторитету

Кінець релігійного страху збігся зі значним занепадом моральних принципів церкви. «Протягом сторіч у нас було... так багато вчителів моралі, але так мало моральних вчителів»,— із сумом відзначає італійський історик Джордано Бруно Ґвері. Цей брак морального керівництва особливо дався взнаки під час другої світової війни, що спустошила християнський світ. Європейські церкви не мали сили стримати віруючих від кровопролиття. А навіть ще гірше, церкви активно втягалися у воєнні дії на обидвох боках.

Історик Пол Джонсон зазначає: «Перша світова війна, громадянська війна між християнськими конфесіями, стала початком періоду трагедії та сорому для християнства. Друга світова війна завдала навіть ще боліснішого удару по моральних принципах християнської віри, ніж перша. Вона розкрила марноту церков у Німеччині, колисці Реформації, та боягузтво й егоїзм папського престолу».

Конкордат Ватикану з нацистським режимом Гітлера й фашистськими урядами Муссоліні в Італії та Франко в Іспанії теж підірвав моральний авторитет церкви. Зрештою за такі політичні виверти релігія поплатилася втратою довір’я до себе.

Церква й держава: вузол розв’язується

У XX сторіччі більшість європейських країн врешті-решт розв’язали вузол, яким була зв’язана церква з державою. По суті, тепер жодна велика європейська країна не визнає римського католицизму своєю офіційною релігією.

Хоч головні церкви й далі користуються державною фінансовою підтримкою, вони втратили політичну силу, котру колись посідали. Не всі церковники змирилися з цією новою реальністю. Видатний іспанський єзуїт Хосе-Марія Дієз-Алеґрія вважає, що «керівники [католицької] церкви гадають (багато з них цілком щиро), ніби не можуть виконувати свої пасторські обов’язки без людської платформи «сили».

Але ця «людська платформа «сили» завалилася. Показовим прикладом цього є Іспанія, що мала «націонал-католицький» уряд аж до 1975 року. В останні роки іспанська ієрархія безупинно воює із соціалістичним урядом за церковні фонди. Єпископ Теруелю (Іспанія) недавно скаржився своїм парафіянам, що відчуває «переслідування як католик», бо іспанський уряд не надає церкві належної фінансової підтримки.

Іспанські єпископи 1990 року оголосили, що іспанське суспільство огорнула «важка криза сумління та моралі». І кого вони звинуватили за цю «кризу моралі»? Єпископи твердили, що одним з головних чинників є «невизначена ментальність, котрій часто сприяє державне управління [іспанський уряд]». Очевидно, єпископи сподіваються від уряду підтримки католицької ідеології та фінансових субсидій.

Чи духівництво виконує те, що проповідує?

Казкові багатства католицької церкви завжди викликали ніяковість у священиків, які працюють у зубожілих парафіях. Їм було навіть ще ніяковіше, коли банк Ватикану вплутався в те, що журнал «Тайм» назвав «найгіршим фінансовим скандалом у післявоєнній Італії». Італійські судді 1987 року видали ордер на арешт одного архієпископа й двох інших ватиканських банківських службовців. А втім, у зв’язку з ватиканським особливим статусом суверенітету звинувачені церковники уникнули арешту. Ватиканський банк несхитно твердив, що не було здійснено жодної нечесної операції, але таки не зміг розвіяти враження, що церква не чинить згідно зі своїми проповідями. (Порівняйте Матвія 23:3).

Репутація церкви постраждала навіть ще більше від викриття засобами масової інформації статевої розбещеності церковників. У травні 1992 року один ірландський єпископ, знаний за підтримку целібату, звернувся до єпископства за «прощенням» і «молитвою за нього». Він був змушений піти у відставку, коли виявилося, що є батьком 17-річного хлопця й використовував церковні фонди для оплати його освіти. За місяць до цього інциденту один католицький священик виступив по телебаченню зі своєю «приятелькою» та двома дітьми. Він сказав, що бажає «розпочати діалог» про таємні зв’язки багатьох священиків.

Ці скандали невідворотно заплямовують їхню репутацію. Історик Ґвері у своїй книжці «Італійці під церковною владою» (італ.) твердить, що «протягом сторіч церква шокувала італійців». Він сказав, що одним з результатів є «повсюдний розвиток антиклерикалізму навіть серед віруючих». Обурені католики інколи відчувають потребу звернутися до своїх духовних осіб словами апостола Павла до римлян: «Проповідуєш не красти, а сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб!» (Римлян 2:21, 22).

Прірва між кліром та мирянами

Не така помітна, зате, можливо, гнітючіша проблема — безодня між кліром та мирянами. Пасторські листи від єпископів, здається, дратують, а не навчають парафіян. Один іспанський опит показав, що лише 28 відсотків опитаних «погоджуються з твердженнями єпископів». Стільки ж сказало, що їм «байдуже», а 18 відсотків відповіли, що «не розуміють, про що вони [єпископи] говорять». Архієпископ Убеда з Мальорки (Іспанія) визнає: «Ми, єпископи, мусимо теж визнати, що частково несемо відповідальність за процес дехристиянізації, що є фактом».

Брак чіткої біблійної звістки лише ще більше відштовхує мирян. За журналом «Кетолік геральд», «багато священиків [у Франції] вплутуються у політичні акції, щоб «іти в ногу з часом», хоча більшість парафіян бажають, аби вони зосереджувалися на духовних речах. Італійський священик і соціолог Сільвано Бурґалассі визнає: «Либонь, вони [молоді люди] відійшли від Бога через наш поганий приклад. Ми подали їм «попурі» з компромісу, релігії й бізнесу, егоїзму й послаблених моральних принципів». Не дивно, що священики втрачають свій соціальний статус. «Я католик, але не вірю священикам»,— часто можна почути від іспанців.

Декотрим католикам важко вірити священикам, а інших непокоять серйозні сумніви щодо церковних доктрин, особливо тих, які вони вважають нерозсудливими чи непрактичними.

Незбагненні доктрини

Яскравим прикладом цього є офіційне католицьке вчення про пекло. «Катехізис католицької церкви» пише: «Вчення церкви підтверджує існування пекла та його вічності». Однак недавні опити показують, що лише чверть французьких католиків і третина іспанських вірять в існування пекла.

Теж, коли стоїть питання про проблеми моралі, європейці схильні бути «самостійними християнами». Міммі, дівчина-підліток зі Швеції, вважає, що такі моральні питання, як народження дитини поза шлюбом, слід «вирішувати самому». Більшість французьких католиків погоджуються з нею. Вісімдесят відсотків опитуваних сказало, що, коли їм довелося б робити важливі вирішення у житті, вони слухалися б керівництва власного сумління, а не церкви.

У минулому вплив церкви був достатнім, аби задушити голос будь-котрого відступника. З погляду Ватикану мало що змінилося. Вищезгаданий Катехізис непохитно твердить, що «все, сказане про спосіб тлумачення Біблії, зрештою підлягає оцінці Церкви». Однак такий авторитарний підхід не користується підтримкою людей. «Дискусія про владу триває,— скаржиться Антоніо Елорза, іспанський професор політичних вивчень.— Церква бажає будувати мур, покладаючись на міцність своїх традицій, що склалися історично». За межами «муру» церковний вплив та влада продовжують слабнути.

Окрім духовного занепаду, іншим важливим чинником релігійної байдужості є соціальний вплив. Суспільство споживачів пропонує безліч різних розваг та рекреаційних можливостей, і більшість європейців мають бажання та змогу користуватися ними. Приміром, провести недільний ранок у церкві вважається нудним. Опріч того, церковні служби рідко коли припасовуються до потреб людей.

Виглядає неправдоподібним, щоб традиційна релігія відновила свій вплив на європейську паству. Чи релігію, колишню потугу, чекає доля динозаврів?

[Примітка]

[Вставка на сторінці 6]

Культ дозвілля завойовує центр загальновизнаного християнства.

[Ілюстрація на сторінці 7]

Більшість європейців, якщо перед ними поставити вибір: церковна проповідь чи сонячний загар, не вагаючись попрямують на пляж.