Усиновлення. Чому і як?

ЧОМУ кількість усиновлених дітей у Великобританії різко зменшилася за останні 20 років? Припускають, що є дві причини: існування законних абортів і дедалі прихильніше ставлення до матері, котра виховує свою дитину без чоловіка. Вважається, що в сучасному суспільстві можливо успішно подолати труднощі неповної сім’ї.

А втім, лише понад 100 років тому ситуація була інакшою. Коли Поллі, мати Едґара Уоллеса, англійського письменника детективів, завагітніла від сина свого роботодавця, вона втекла й народила таємно. Едґару було дев’ять днів, коли повитуха домовилася з дружиною Джорджа Фрімана, носія на лондонському рибному базарі Білінґсґейт, щоб вона опікувалася дитиною. У Фріманів вже було десятеро своїх дітей, і Едґар виростав з ім’ям Дік Фріман. Поллі регулярно платила, щоб допомагати утримувати її дитину, а батько так ніколи й не дізнався про існування свого сина.

У наш час, коли діти є небажаними, відповідальність за них часто перебирають на себе державні органи. Багато дітей беруться під опіку державних органів, бо потребують захисту від насилля або тому, що мають фізичні чи розумові вади. Ті, хто посиротів через жахи війни або народився після зґвалтування, поповнюють ряди дітей, котрі розпачливо потребують батьківської любові й захисту, одним словом — усиновлення.

Усиновляти чи не усиновляти?

Усиновлення дитини ніколи не є легким, тому ніколи не треба робити поспішних рішень, обдумуючи цю справу. Якщо ви втратили дитину, то найкраще зачекати, поки перейде потрясіння й горе, перед тим як зробити остаточне рішення щодо усиновлення. Це ж може стосуватися подружжів, котрим повідомили, що їхній шлюб є безплідним.

Кожна дитина успадковує унікальні генетичні особливості. Батьки часто дивуються нахилам власних дітей, але важко визначити розумовий і емоційний потенціал дитини, коли невідомі її батьки.

Чи високо ви цінуєте успішність у навчанні? Коли так, то як ви поставитеся до того, що усиновлена вами дитина не відповідає вашим сподіванням? Чи зможете ви дати собі раду з розумово або фізично хворою дитиною?

Навчений персонал агентств у справах усиновлення або державні соціальні працівники поставлять вам ряд запитань перед тим, як ви зробите остаточне рішення. Головна їхня турбота повинна бути про захищеність і щастя дитини.

Якщо ви вирішили усиновити...

У кожній країні є свої закони й правила про усиновлення, котрі необхідно розглянути. У Великобританії існують сотні організацій, пов’язаних з усиновленням, і зазвичай вони співпрацюють із місцевими державними органами влади. Усі такі організації мають власні правила.

Особливої популярності набули у Великобританії так звані вечірки усиновлення, де майбутніх батьків можуть познайомити з дітьми, представленими для усиновлення, без зайвої емоційної напруженості, що властива зустрічам один на один. У невимушеній атмосфері майбутнім батькам легше сказати «ні» та менш імовірно, що діти будуть розчаровані, оскільки увага не зосереджується лише на одній дитині.

Звичайно ставляться вимоги щодо віку усиновителів, приблизно в межах 35—40 років, хоча найчастіше це стосується лише усиновлення немовлят, а не обов’язково старших дітей. Організації, пов’язані з усиновленням, говорять, що вік враховується з огляду на середньостатистичну тривалість життя майбутніх батьків. А втім, вони усвідомлюють, що цінний досвід приходить з віком.

Давно тому право усиновлення надавалося лише одруженим парам. Нині неодружені люди також можуть успішно усиновлювати певних дітей. Також навіть деякі безробітні та непрацездатні люди можуть усиновити дитину. Найважливішим питанням є, що́ усиновлення дасть дитині.

Навіть коли усиновлення зрештою узаконено, батьків можуть постійно контролювати, чи все йде добре.

З іншої раси?

Тридцять років тому для усиновлення чорних дітей у Великобританії тяжко було підшуковувати чорні сім’ї, тож багато таких дітей потрапило до білих батьків. З 1989 року державна політика Великобританії вимагала, щоб усиновлювані та усиновителі були однакового етнічного походження. Вважається, що в такому разі дитина легше приєднається до своєї раси й культури. Однак це довело до певних парадоксальних ситуацій.

Нещодавно у «Санді Таймс» повідомлялося, що деякі білі батьки «перекласифікували себе на «чорних», щоб бути в змозі усиновити чорну дитину. Часто білим батькам дають чорну дитину на виховання, а це значить, що вони піклуються про неї тимчасово. Проте якщо потім їм відмовляють у праві усиновити цю дитину назавжди, то це викликає емоційну травму як у дитини, так і в батьків.

Одна шотландська пара, котра протягом шести років виховувала двох індійських дітей, нещодавно зіткнулася з типовою проблемою міжрасового усиновлення. Суд дозволив усиновлення з умовою, що батьки «докладуть усіх зусиль, аби діти знали про свою [етнічну] належність і виховувалися з усвідомленням свого етнічного походження й традицій»,— повідомляє «Таймс». Ті батьки-усиновителі вже так і робили. Вони навчали дітей мови панджабі й одягали деколи в їхнє національне вбрання.

Багато людей погодиться із спостереженнями представниці суспільних служб, котра сказала, що потрібно частіше дозволяти міжрасове усиновлення. «Ми живемо у суспільстві з багатьма культурами,— сказала вона,— і виховання та усиновлення дітей повинно відображати це».

Із-за кордону?

Усиновлення дітей з іноземних країн є «прибутковою торгівлею», згідно з газетою «Індепендент». Хоча повідомлення показують, що деколи дітей ввозять незаконно, Східна Європа є головним джерелом поставки дітей у Великобританію.

Наприклад, були покинені деякі діти, народженні після зґвалтування під час розвалу колишньої Югославії. Інші, як заявляється, були б вбиті через аборт, якби не втручання «дитячих агентів», котрі обіцяли, що дитину усиновлять, коли мати погодиться доносити її. Однак уряди західних країн турбує плата за такі усиновлення.

Ще більшу турботу викликають повідомлення про фальсифікацію документів лікарями у час народження. Газета «Юропієн» повідомляла, що в Україні деяких матерів обманювали, що їхні немовлята народилися мертвими. У газеті також заявлялося, що ці діти згодом були продані. Іншим матерям могли повідомити, що їхні діти є розумово хворими. Під таким тиском очманілих від горя матерів легше умовити підписати документи на усиновлення їхніх дітей. Інші діти так ніколи й не попали в притулок для сиріт, куди були відіслані, а опинилися в іноземних країнах.

Обурення пробуджується у країнах, що розвиваються. Там говориться, що багатий Захід повинен більше допомагати місцевим родинам виховувати своїх нащадків у домашньому оточенні, а не забирати дітей для усиновлення в іноземну культуру.

Захід теж мусить зрозуміти віковічну традицію розширеної родини, підвалини суспільства в багатьох культурах. Дитина не позбавляється опіки, навіть коли помирають її батьки, якщо живе в колі родичів. Окрім прямих родичів, таких, як бабуся й дідусь, інші члени родини — тітки й дядьки — вважатимуть дитину своєю, тож пропозиція сторонніх людей усиновити дитину може неправильно витлумачуватися й вважатися неприйнятним втручаннямa.

Провести усиновлення нелегко, і навіть коли воно узаконено, необхідно докласти великих зусиль, щоб досягти успіху. Але як ми побачимо, усиновлення теж може принести радощі.

[Примітка]

[Рамка на сторінці 5]

Чи мій син буде розшукувати мене?

МОЇ батьки розлучилися, коли мені було 11 років. Я розпачливо потребувала любові. Під час навчання в коледжі я зав’язала романтичні стосунки, це був мій спосіб отримати любов. Потім, як не прикро, я завагітніла. Ситуація виглядала дуже безглуздо. Ми з моїм однокурсником були такі незрілі. Я ніколи не вживала наркотиків, алкоголю чи тютюну, але мій коханець сильно пошкодив своє здоров’я через вживання ЛСД.

Мені радили зробити аборт, але мій батько відрадив мене від цього. Я не хотіла бути вагітною, але теж не хотіла знищити життя. Коли 1978 року народився мій син, я вирішила не вказувати ім’я його батька на свідоцтві про народження, щоб той ніколи не зміг знайти сина. Я погодилася, щоб дитину усиновили з самого народження, тому її одразу забрали від мене й помістили у тимчасовий притулок. Я навіть не бачила його. Але потім я передумала. Я забрала своє немовлятко з притулку і з усіх сил намагалася ростити його сама. Але я була не в змозі й майже дістала розлад нервової системи.

Моєму синочку було приблизно шість місяців, коли прийшло розпорядження про усиновлення, і я мусила віддати його. Я пам’ятаю відчуття, ніби хтось всадив у мене ніж. Я померла емоційно. Лише після того, як отримувала психотерапевтичну допомогу протягом останніх двох років, я можу зав’язувати повнозначні взаємини. Я не мала права сумувати, бо мій син не помер. Але я не могла також думати про нього, бо заборонила собі це. То було жахливо.

Найбільше завдає болю, коли люди говорять: «Якщо ти віддаєш свою дитину для усиновлення, то не любиш її». Але це не було так у моєму випадку! Я віддала свого сина, бо любила його! До останньої хвилини я запитувала себе: «Що ж мені робити? Що я можу зробити?» У мене не було вибору. Я знала, що просто не зможу дати собі раду й моя дитинка страждатиме, якщо залишу її у себе.

Сьогодні в Англії суспільство приймає неповні сім’ї, але не так було тоді, коли народила я. Мені б хотілося належно дбати за свого сина. Психотерапевтична допомога, яку я нещодавно отримала, на мою думку, могла б допомогти мені, але вже занадто пізно. Чи мій синочок ще живий? Яким хлопцем він виріс? У віці 18 років усиновлені діти мають право по закону розшукувати своїх батьків. Я часто думаю, чи мій син буде розшукувати мене. (Надіслано).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 8]

У нас все вийшло добре

МИ БУЛИ задоволеною, дружною англійською родиною з двома рідними синами-підлітками. Нам ніколи не приходило в голову мати дочку, та ще й іншої раси. Потім ми познайомилися з Кеті. Вона народилася в Лондоні (Англія). Кеті виростала римо-католичкою, але коли була маленькою, відвідала зі своєю мамою кілька зібрань у Залі Царства Свідків Єгови. Однак у віці 10 років її віддали в дитячий будинок.

Хоча там їй було важче, вона все одно приходила сама на зібрання в Зал Царства, тож там ми її і зустріли. Кеті була глибокою дівчинкою. Коли ми з дружиною відвідали її в дитячому будинку, то помітили, що стіна над її ліжком була обклеєна картинками із тваринами та сільськими пейзажами, тоді як інші дівчата повісили рекламні плакати з поп-зірками.

Через деякий час Кеті постала перед комісією, де її запитали, чи хотіла б вона піти з дитбудинку й жити в родині. «Лише в родині Свідків Єгови!» — відповіла вона. Коли Кеті розповіла нам всю ту історію та як вона відповіла, це дало нам привід для роздумів. Ми мали незайняту кімнату. Чи взяти нам на себе такого роду відповідальність? Цілою родиною ми говорили й молилися про це. Лише набагато пізніше ми виявили, що цей підхід — запитувати думку дитини — був новим заходом суспільних служб, експериментом, який тільки проводився.

Суспільні служби зібрали про нас довідки у поліції й нашого лікаря, а також взяли наші особисті характеристики. Незабаром ми дійшли згоди. Нам сказали, що ми можемо взяти Кеті на випробний строк і відіслати її назад, коли вона нам не сподобається! Ми вжахнулися, почувши таке, і дуже твердо заявили, що ніколи не зробимо цього. Кеті було 13 років, коли ми офіційно взяли її до себе в дім.

Унікальні узи любові скріпляються між нами усіма. Кеті тепер служить піонеркою (повночасною благовісницею) у французькому зборі Свідків Єгови в північній частині Лондона. У той рік, коли вона залишила дім для піонерування, вона написала зворушливу записку: «Говорять, що «людина не вибирає родини». Однак я хочу подякувати вам з цілого серця, що ви вибрали мене».

Ми настільки вдячні, що Кеті прийшла жити до нас! Те, що вона стала частиною нашої родини, збагатило наше життя. У нас все вийшло добре! (Надіслано).

[Ілюстрація]

Кеті зі своїми названими батьками й братами.

[Ілюстрація на сторінці 7]

Багато дітей розпачливо потребують батьківської любові й захисту.