«Я не винуватий»
ЯК ЧАСТО вам трапляється нині чути: «Мені шкода. Я справді винуватий. Я беру на себе цілковиту відповідальність!»? Така чесність сьогодні вкрай рідкісна. По суті, в багатьох випадках, навіть коли людина й визнає свою провину, то всяко намагається перекласти її на когось іншого чи на обставини, над котрими вона нібито не мала влади.
Дехто навіть звинувачує свої гени! Але чи це виправдано? Книжка «Вивчення міфу про гени» (англ.) ставить під сумнів мету й ефективність певних аспектів дослідження генів. Австралійський журналіст Біл Дін у своєму огляді цієї книжки дійшов до такого змістовного висновку: «Прихильники соціального детермінізму, здається, недавно почали вважати, що знайшли майже незаперечні докази, котрі підтримують їхню філософію, суть якої полягає в тім, що ніхто не повинен нести відповідальність за свої вчинки, мовляв, він не міг не зарізати її, бо це, даруйте, закладено в його генах».
Фактично не нова тенденція
У зв’язку з тим, що нинішнє покоління, за словами одного письменника, дедалі ліпше засвоює девіз «це не я», така тенденція, схоже, починає наростати. А втім, історія показує, що перекладання вини на інших, мовляв, «я практично не винуватий», було звичайним явищем майже із самого початку існування людини. Класичним прикладом звалювання вини на інших є поведінка Адама і Єви після гріхопадіння, коли вони з’їли заборонений Богом плід. У біблійній книзі Буття описується цю розмову, яку почав сам Бог: «Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв? А Адам відказав: «Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева,— і я їв». Тоді Господь Бог промовив до жінки: «Що це ти наробила?» А жінка сказала: «Змій спокусив мене,— і я їла» (Буття 3:11—13).
З того часу люди стали створювати різні вірування і шукати екзотичних виправдань, котрі б знімали з них будь-яку справжню відповідальність за їхні вчинки. Славились цим стародавні люди, що вірили у долю. Одна буддистка, котра щиро вірила у карму, висловилася так: «Я вважала, що немає сенсу страждати за те, з чим я народилася, але про що нічого не знаю. Я мусила визнати це як свою долю». Віра у долю, яку живила доктрина Жана Кальвіна про приреченість людини, поширена також у загальновизнаному християнстві. Духівництво часто навчає засмучених родичів, що певна трагічна подія сталася з Божої волі. А також дехто з християн, не задумуючись, звинувачує Сатану у всьому, що в їхньому житті складається не так, як слід.
Проте нині ми стаємо свідками безкарної поведінки, за котру порушник повинен би відповідати з огляду на юридичні та соціальні закони. Ми живемо у віці дедалі більшої кількості прав і чимраз меншої відповідальності.
Дослідження людської поведінки дало позірні наукові факти, котрі, на думку декого, можуть оправдувати вчинки широкого діапазону: від неморальності до вбивства. Це віддзеркалює бажання суспільства складати вину на будь-що, окрім самого себе.
Нам слід знайти відповіді на наступні запитання: що насправді виявили вчені? Чи людська поведінка визначається виключно впливом генів? Чи, може, нею управляють як внутрішні, так і зовнішні чинники? Які є справжні факти?