Крик душі

У «ПРОБУДИСЬ!» за 8 травня 1996 року подавалася серія статей про усиновлення. Нас приємно здивували відгуки читачів, які ми отримали з цілого світу. Наступний лист особливо зворушливий.

«Хочу сказати, що багато тих, хто віддав своїх дітей, насправді не бажали розлучатися з ними. Незаміжня, я завагітніла, коли була підлітком і ще вчилася в школі. Як тільки мої батьки дізналися про це, то сказали, що я повинна насамперед дбати за дитину, а не за себе, і віддати її на усиновлення. Мені сказали, що «дитині потрібні і мати, і батько», чого я не могла їй дати. Мої батьки не хотіли, щоб я лишила дитину з собою, в їхньому домі не було місця для мене й дитини. Що я могла зробити? Вони переконували: «Ти звинувачуватимеш дитину в тому, що втратила свою свободу».

Як тільки стало видно, що я вагітна, мене забрали зі школи й відіслали до родичів. Коли я їхала з дому, то знала, що мене приймуть назад лише тоді, коли мине вагітність і я відмовлюсь від дитини.

Мене відіслали у притулок для неодружених матерів. Коли працівниця сфери соціальних проблем запитала мене, чи я впевнена у своєму рішенні віддати дитину на усиновлення, я зрозуміла, що вона не усвідомлює, що я не маю іншого вибору. Я НЕ ХОТІЛА ВІДДАВАТИ МОЮ ДИТИНУ! Я завжди мріяла бачити її усміхненою і щасливою. Ваші читачі повинні знати, що багато матерів, які віддають своїх дітей на усиновлення, мають подібні почуття.

У мене, по суті, не було вибору. Тому я зробила те, що було, як мені сказали, «в інтересах» дитини. І відтоді я живу з глибокою раною. Я тривожуся, що мій син думає, ніби я ніколи не дбала про нього й не хотіла його.

Тепер, як християнка, я ціную біблійні поради стосовно складних ситуацій, в яких ми опиняємось, якщо не застосовуємо Божого Слова у своєму житті. Це показує, що внаслідок світського мислення людина зазнає сильного болю й то дуже довгий час. Але усиновлені діти повинні знати: те, що їх віддали на усиновлення, не означає, що їх не потребували. Будь ласка, скажіть їм це!»