Єгова вирівняв нашу дорогу
Я НАРОДИВСЯ в 1924 році поблизу містечка Хам у швейцарському кантоні Цуг. У моїх батьків було 13 дітей: десять хлопчиків і три дівчинки. Я був первістком. Двоє хлопчиків померли ще немовлятами. Решта з нас отримала ґрунтовне католицьке виховання на фермі під час світової економічної кризи.
Батько був чесною, доброю людиною, але іноді ним оволодівали приступи гніву. Одного разу він навіть сильно побив мою матір, коли вона голослівно докорила йому через свої ревнощі. Вона не могла спокійно ставитися до його дружніх розмов з жінками нашої околиці, хоча й не мала жодної підстави сумніватися в його вірності. Їхні стосунки сильно непокоїли мене.
Мати була дуже забобонною. Для неї навіть незначні події були знаком від «нещасних душ у чистилищі». Я ненавидів таку легковірність. Проте священики підживляли її забобонні вірування літературою, яка підкріпляла її фальшиве релігійне мислення.
Мої запитання
Із самого дитинства мене дуже цікавили питання про Бога й призначення людини. Я намагався зробити логічні висновки, але наштовхувався на безліч суперечностей! Я читав католицькі публікації про святих, чудеса і так далі. Однак вони не давали вичерпної відповіді на мої запитання. Мені здавалося, що я блукаю в темряві.
Місцевий священик порадив мені не роздумувати над моїми запитаннями. Він сказав, що бажання все розуміти є ознакою гордощів, а Бог гордим противиться. Мені було особливо огидним вчення про те, що Бог піддає вічним мукам у вогняному пеклі тих, хто помер, не висповідавшись. Оскільки це означало б, що більшість людей мучитиметься вічно, я часто замислювався: «Як це може узгоджуватися з Божою любов’ю?»
Також я піддавав сумніву католицький обряд сповіді. Я перелякався, коли в католицькій школі нам сказали, що нечисті думки вважаються смертним гріхом, який вимагає сповіді у священика. Мене турбувало: «Чи я зізнався в усьому? А може, я щось забув сказати, і через це моя сповідь марна, а гріхи не прощені?» Так у моєму серці з’явилися сумніви щодо милосердя Бога та його готовності прощати.
Десь протягом трьох-чотирьох років я боровся з гнітючими думками, які виснажували мене. Я вже хотів відмовитися від віри в Бога. Але потім думав: «Якщо продовжуватиму свої пошуки, то, безсумнівно, відшукаю правильну дорогу». З часом я розвинув упевненість в існуванні Бога, однак мене гнітила невизначеність щодо моїх релігійних вірувань.
З того, чого мене навчили в дитинстві, я вірив, що, коли Ісус Христос сказав апостолові Петрові: «На цій скелі збудую мою Церкву», він мав на увазі саме римсько-католицьку церкву (Матвія 16:18, Український Католицький Університет). Я став вірити, що кінець кінцем сили добра в церкві візьмуть верх, і, щоб досягти цієї мети, вирішив співпрацювати з нею.
Одруження і сім’я
Як найстарший син у сім’ї, я працював зі своїм батьком на фермі, доки найстарший з-поміж решти братів мене заступив. Потім я пішов до католицької сільськогосподарської школи, де здобув ступінь магістра. Пізніше я почав шукати шлюбного партнера.
Одна з моїх сестер познайомила мене з Марією. Я дізнався, що Марія молилася, щоб Бог дав їй такого чоловіка, з яким могла б іти дорогою до вічного життя. Ми написали на своєму шлюбному запрошенні: «Об’єднані в любові, ми шукаємо щастя, наші очі звернені до Бога. Наша дорога — життя, і наша мета — вічне блаженство». Ми одружилися 26 червня 1958 року в жіночому монастирі Фар, поблизу Цюриха.
У нас з Марією було подібне походження. Вона була з дуже релігійної сім’ї і старшою із семи дітей. Усі вони працювали на фермі, вчилися в школі та відвідували церкву, тому майже не мали часу для ігор. Перші роки нашого шлюбу не були легкими. Оскільки в мене виникало багато запитань щодо релігійних справ, то Марія почала вагатися, чи вона вийшла заміж за того чоловіка. Вона не хотіла ставити під сумнів церковні вчення або участь церкви в підтримці війн, хрестових походів та інквізиції. Проте ми обоє покладалися на Бога і були впевнені: доти, доки ми докладатимемо всіх зусиль, аби виконувати його волю, він ніколи не покине нас.
У 1959 році ми стали орендувати ферму біля Гомбурга, у Східній Швейцарії. Вона була для нас домівкою протягом 31 року. Шостого березня 1960 року народився наш перший син, Йозеф. Потім у нас з’явилося ще шестеро синів і одна дочка, Рахель. Марія була справедливою і безсторонньою матір’ю, вірною своїм непохитним принципам. Вона стала справжнім благословенням для сім’ї.
У пошуках біблійної правди
Поступово наша релігійна неосвіченість дедалі більше давала про себе знати. У кінці 1960-х років ми почали відвідувати лекції у католицькій народній вищій школі, однак поверталися додому ще більше спантеличеними. Промовці викладали власні погляди, не підтверджуючи їх біблійними доказами. У першій половині 1970-го року я розмірковував над Ісусовими словами: «Чого б ви тільки попросили в Отця, він дасть вам у моє ім’я... Просіте ж — і ви одержите» (Івана 16:23, 24, Хоменко).
Це вищезгадане запевнення з Божого Слова спонукувало мене постійно молитися: «Отче! Якщо католицька церква є правдивою релігією, то, будь ласка, покажи мені однозначно. А якщо вона є фальшивою, то вияви мені це чітко, і я буду проголошувати про це кожному». Я благав знову і знову, пам’ятаючи про Ісусову вказівку з Нагірної проповіді — ‘просити’ (Матвія 7:7, 8).
Мої розмови з Марією, особливо про зміни в 1960-х роках декотрих пунктів у католицьких вченнях, які стосувалися поклоніння «святим», вживання м’яса по п’ятницях тощо, зрештою ви́кликали в неї сумніви. Якось навесні 1970 року, під час відвідин літургії, вона молилася: «О, Боже! Вкажи нам дорогу до вічного життя. Ми вже не знаємо, яка з них є правильною. Я підкорятимусь будь-якому наказу, але вкажи правильну дорогу для всієї нашої сім’ї». Я не знав про її молитву, а вона — про мої, аж поки ми зрозуміли, що наші молитви вислухані.
Ось вона, біблійна правда
Якось на початку 1970 року, у неділю вранці, коли ми повернулися з церкви, хтось постукав у двері. Чоловік, що прийшов зі своїм десятилітнім сином, назвав себе Свідком Єгови. Я погодився на біблійне обговорення. Я вважав, що зможу легко довести хибність його поглядів, бо після всього почутого про Свідків Єгови я не сподівався, що вони мають добрі біблійні знання.
Наше обговорення тривало дві години й не принесло задовільних результатів; те ж саме було й наступної неділі. Я чекав на третє обговорення, але той Свідок не прийшов. Марія сказала, що він напевно зрозумів марність таких дискусій. Коли ж через два тижні він повернувся, то я дуже зрадів і зразу ж сказав: «Протягом 35 років мене турбувало питання про пекло. Я просто не можу погодитися з тим, що Бог, який є любов, так жорстоко мучить створіння».
«Ви маєте рацію,— відповів Свідок,— Біблія не вчить, що пекло є місцем мук». Він показав мені, що єврейське слово «шеол» і грецьке «гадес», для перекладу яких у католицьких Бібліях часто вживається слово «пекло», просто стосуються спільної могили (Буття 37:35; Йова 14:13; Дії 2:31). Він також прочитав біблійні вірші, які доводили, що людська душа смертна і що покаранням за гріх є смерть, а не муки (Єзекіїля 18:4; Римлян 6:23). З того часу я став усвідомлювати, що був засліпленим релігійною брехнею ціле своє життя. Тепер я став сумніватися у правильності решти церковних догм.
Я вже не хотів, щоб мене ошукували, тому купив католицький біблійний словник і п’ятитомну історію папства. На цих публікаціях стояв дозвіл цензури, тобто римсько-католицька єпископальна влада схвалила їх до друку. Читаючи історію папства, я зрозумів, що дехто з пап був поміж найгірших злочинців у світі! Досліджуючи біблійний словник, я побачив, що вчення про Трійцю, пекельний вогонь, чистилище і дуже багато інших учень церкви не ґрунтуються на Біблії.
Тепер я вже бажав вивчати Біблію зі Свідками. Спочатку Марія лише із ввічливості сиділа з нами на вивченні, але незабаром вона сприйняла те, чого почала навчатися. Через чотири місяці я розірвав усі зв’язки з католицькою церквою і повідомив священикові, що наші діти не будуть більше відвідувати релігійних занять. Наступної неділі священик застеріг своїх парафіян проти Свідків Єгови. Я запропонував довести свої вірування за допомогою Біблії, але священик не погодився на таке обговорення.
Після цього ми зробили дуже швидкий прогрес. Зрештою 13 грудня 1970 року ми разом з дружиною символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням. Через рік мені довелося провести два місяці у в’язниці через питання християнського нейтралітету (Ісаї 2:4). Мені було нелегко залишити свою дружину та восьмеро дітей, навіть на такий короткий час. Діти були віком лише від 4 місяців до 12 років. Крім того, у нас була ферма і худоба, яка вимагала догляду. Проте з допомогою Єгови вони змогли впоратися й без мене.
Справи Царства на першому місці
Ніхто з нашої сім’ї ніколи не пропускав зібрань збору, хіба що був хворий. Ми організували всю нашу роботу так, щоб ніколи не пропускати жодного з великих конгресів. Невдовзі діти, граючись на нашому горищі, у свої ігри почали включати те, що спостерігали на християнських зібраннях. Наприклад, вони призначали учнівські промови один одному і розігрували сценки. На щастя, всі вони відгукнулися на наше духовне навчання. Я з радістю згадую про те, як у нас з дружиною брали інтерв’ю на районному конгресі; наші восьмеро дітей сиділи на сцені в одному ряду — від найстаршого до наймолодшого — й уважно слухали.
Нашою головною турботою стало виховання дітей у «послусі й напоумленні Господньому» (Ефесян 6:4, Хом.). Ми вирішили позбутися телевізора і часто запрошували ревних співхристиян до свого дому, щоб наші діти могли переймати їхній ентузіазм, вчитися з їхнього досвіду. Також ми старалися уникати необдуманих розмов і не критикувати інших. Якщо хтось помилявся, ми обговорювали це й зосереджувались на пом’якшувальних обставинах. Ми намагалися допомогти нашим дітям оцінювати будь-яку обставину розсудливо та справедливо і старалися не порівнювати їх з іншими молодими людьми. Нам стало зрозуміло, наскільки важливо батькам не розпещувати своїх дітей і не укривати їх від наслідків їхніх же вчинків (Приповістей 29:21).
Проте під час виховання наших дітей виникали також і проблеми. Наприклад, одного разу однокласники вмовили їх взяти в магазині солодощі й не заплатити. Коли ми дізналися про це, то сказали нашим дітям, щоб вони пішли в той магазин, заплатили за солодощі і попросили вибачення. Дітям було дуже соромно, але це послужило їм уроком чесності.
Замість примушувати своїх дітей супроводжувати нас під час проповідування, ми своїм прикладом показували, що цій діяльності надаємо пріоритет. Діти бачили, що ми ставили зібрання і польове служіння вище роботи, яку треба було виконувати на фермі. Безумовно, наші зусилля вести своїх восьмеро дітей дорогою Єгови були поблагословлені.
Тепер наш найстарший син Йозеф, який декілька років разом зі своєю дружиною служив у швейцарському філіалі Свідків Єгови, є християнським старійшиною. Томас служить старійшиною, він і його дружина — піонери (так називають повночасних служителів). Даніль, який колись був чемпіоном з велосипедного спорту, тепер є старійшиною і разом зі своєю дружиною піонерує в іншому зборі. Бено та його дружина є активними служителями в центральній частині Швейцарії. Наш п’ятий син, Крістіан, служить старійшиною нашого збору. Він одружений і має двох дітей. Франц є піонером і старійшиною збору в Берні, а Урс, який певний час служив у швейцарському філіалі, одружився і служить піонером. Наша єдина дочка, Рахель, разом зі своїм чоловіком також піонерували декілька років.
Наслідуючи приклад своїх дітей, я також став піонером після того, як вийшов на пенсію у червні 1990 року. Оглядаючись на своє життя і на життя моєї сім’ї, я можу впевнено сказати, що Єгова вирівняв нашу дорогу й вилив на нас благословення «аж надмір» (Малахії 3:10).
Улюблений вірш моєї коханої дружини звучить так: «Свого тягара поклади ти на Господа,— і тебе Він підтримає, Він ніколи не дасть захитатися праведному!» (Псалом 55:23). А моїм улюбленим віршем є Псалом 37:4, де говориться: «Хай Господь буде розкіш твоя,— і Він здійснить тобі твого серця бажання!». Ми вдвох відчули правдивість цих чудових слів. Наша мета — хвалити нашого Бога Єгову вічно, разом зі своїми дітьми та їхніми сім’ями. (Розповів Йозеф Геґґлі).