Коли я повіки любитиму землю

Розповіла Дороті Коннелі

Мені, маленькій дівчинці, казали, що я піду до пекла, бо мої батьки — аборигени. Багато років пізніше, у 1936 році, я почула запис біблійної лекції, яка розвіяла мій страх перед пеклом і розпалила в моєму серці вогник надії. Тепер цей вогник перетворився у справжнє полум’я. Перед тим як пояснити чому, дозвольте розповісти дещо про себе.

Я НАРОДИЛАСЯ приблизно у 1911 році. Кажу «приблизно», бо в ті часи аборигени ніколи не ламали собі голову над такими речами, як дати й свідоцтва про народження. Мої батьки були працьовитими, богобоязливими людьми. Ми жили в маленькому містечку Спрінгшур, розташованому поблизу суворих, мальовничих гір — хребта Карнарвон, що простягається в центрі штату Квінсленд (Австралія).

Мій батько виховувався як римо-католик у сім’ї білих. Однак батьки, аборигени, навчили мене своїх тубільних звичаїв і прищепили любов до землі. Ми полювали на кенгуру, страуса ему, черепах та змій, ловили рибу й розшукували велику їстівну гусінь. Але я ніколи не їла страуса ему. У нашій сім’ї тільки мені не дозволялося його їсти, бо він був моїм тотемом. За легендою аборигенів, яку називають «Сновидіння», кожен член племені має свій тотем, і заборона на нього накладалась сім’єю та плем’ям.

Хоча в основі тотемізму лежать забобони, ця заборона служила нагадуванням про святість життя. Аборигени не убивали задля розваг. Пам’ятаю, будучи ще маленькою, я розчленовувала живого коника. Батько сильно розгнівався, коли застав мене за цим заняттям. «Як ти можеш таке робити?! — вигукнув він.— Хіба не знаєш, що Бог ненавидить жорстокість? Як би ти почувалася, коли б хтось робив таке з тобою?»

Ми мали багато забобонів. Якщо, скажімо, коло нашого табору гралася плиска (малесенька пташка), це означало, що прийдуть погані новини; якщо ж вдень неподалік на пеньку сиділа сова, вважалося, що хтось помре. Крім того, деякі сни ми сприймали як провіщення. Наприклад, каламутна вода у сні означала, що хтось із членів сім’ї хворіє. Але коли вода ставала болотною, тоді вважалося, що хтось помер. Так, ми сповідували католицизм, але це не перешкоджало нам бути забобонними.

Також у нашій сім’ї продовжували розмовляти мовою аборигенів. На жаль, тепер вона належить до тих, що вимирають. Ця мова й досі час від часу стає мені в пригоді, коли розмовляю з людьми про Біблію. Проте переважно я розмовляю або англійською, або місцевою мовою піджин.

Благотворне раннє виховання

Коли мені було років з десять, наша сім’я жила приблизно за 30 кілометрів від Спрінгшура на тваринницькій фермі, яку називають ранчо. Щодня я йшла пішки декілька кілометрів, щоб виконувати обов’язки по господарству. За день роботи мені давали бляшаний казанок молока і паляницю хліба. Наша сім’я жила в традиційних помешканнях аборигенів — халупах, зроблених з кори дерев. Коли йшов дощ, ми спали в печерах, що були неподалік. Чи здавалося мені таке просте життя злиденним? Ні. Аборигени так жили століттями, і ми сприймали це як належне.

Насправді я щаслива, що, так би мовити, не купалася в розкошах і мала батьків, які з любов’ю виховували мене, учили тяжко працювати і як жити з землі. У 1934 році, незабаром після того як ми переселилися у резервацію неподалік Вурабінди (штат Квінсленд), я вперше покинула свій дім і стала шукати роботу на заході. Там на фермах, де вирощували худобу та овець, я працювала хатньою робітницею і служницею напохваті. Зрештою у пошуках роботи я перебралася на схід і оселилася коло прибережного міста Рокгемптона, де й зустріла свого тепер покійного чоловіка, Мартіна Коннелі, сина ірландця. Ми одружилися в 1939 році.

Як я навчилась біблійної правди

Я завжди глибоко шанувала Біблію. Пам’ятаю, хазяйка тваринницької ферми збирала нас, дітей, разом — аборигенів та білих — і розповідала історії про Ісуса. Одного разу вона пояснила значення Ісусових слів: ‘Не бороніть діткам приходити до Мене’ (Матвія 19:14). Вперше з того часу, як мені сказали, що я мучитимусь у пеклі, переді мною блиснув промінь надії.

Пізніше я почула запис біблійної лекції, згаданої на початку цієї статті, в якій говорилося, що пекло не є місцем мук. Хоча це змусило мене задуматись, я не підтримувала зв’язків зі Свідками Єгови аж до 1949 року. Тоді ми жили в Емералді, містечку, розташованому приблизно за 250 кілометрів на захід від Рокгемптона. Там до нас завітав Р. Беннетт Брікелa; він розмовляв з нами про Біблію. Після того наш дім назавжди став його домом. Усі ми, у тому числі Мартін та наші четверо дітей, глибоко поважали його. Мартін не цікавився біблійною звісткою, хоча завжди добре ставився до Свідків і виявляв гостинність, особливо до Бена.

Бен дав нам багато підручників для вивчення Біблії, але ми мали одну дуже велику трудність: я не могла читати. Тому Бен терпеливо читав дітям та мені Біблію й біблійну літературу, пояснюючи разом з тим те, що читав. Наскільки він відрізнявся від священнослужителів, які після відправлення служби ніколи не затрачали навіть п’яти хвилин, щоб вчити нас читати! Бен показав нам з Біблії, що це Сатана та його демони вигадали забобони, які закували в кайдани людство, у тому числі мій народ. Уявіть, як я ціную Ісусові слова: «Правда вас вільними зробить»! (Івана 8:32).

Я була в захопленні, коли дізналась про Божий намір перетворити землю на рай для тих, хто слухається його. А над усе, я стала прагнути воскресіння мертвих, бо моя мама померла у 1939 році, а батько — у 1951-му. Я не раз думаю про той день, коли зможу обійняти і привітати їх знову тут, на землі, яку вони так любили. А як радісно буде вчити батьків про Бога Єгову та його Царство!

Неграмотна проповідниця

Коли моє знання про Біблію зросло, мені захотілося ділитися ним ще з кимось. Я розмовляла з родичами та друзями, але пізніше у мене з’явилося бажання розповідати про це й іншим людям. Тому, коли Бен прибув до Емералда, я зібрала дітей і ми разом з ним пішли на проповідування. Він показав мені, як робити прості вступи, і навчив покладатися на Єгову, звертаючись до нього в молитві. Мушу визнати, що мій вступ не був добре відшліфований, але я говорила від серця.

Спочатку я казала господарю, що не вмію читати, а потім пропонувала йому прочитати певні біблійні місця, які вивчала напам’ять. У цьому містечку, де жили переважно білі, на мене дивилися із здивуванням, але рідко хто ставився грубо. З часом я навчилася читати. Наскільки це підняло моє почуття власної гідності і духовність!

Перший конгрес

У березні 1951 року, після того як я присвятила своє життя Єгові, мене чекали дві дуже важливі події: водне хрещення і мій перший конгрес Свідків Єгови. Але це означало, що мені потрібно було подорожувати до великого міста Сіднея, і це лякало мене, жінку, яка виросла в селі. До того ж я не мала грошей, щоб купити квиток на поїзд. Що ж було робити?

Аби дістати на поїздку грошей, я вирішила зіграти в карти. «Я роблю це для Єгови,— переконувала я себе,— тому він обов’язково допоможе виграти». Після декількох партій я вирішила, що він допоміг мені, бо вже мала достатньо грошей на подорож в обидва боки.

Бен знав про мої плани поїхати до Сіднея, тому, коли відвідав нас черговий раз, запитав, чи я маю достатньо грошей. «Звичайно! — відповіла я.— Я грала в карти і тепер маю гроші на квиток». Почувши це, він почервонів, як помідор, і я відразу зрозуміла, що сказала щось не те. Тому, намагаючись захистити себе, я поспішно запитала: «Що з тобою? Я їх не вкрала!»

Бен взяв себе в руки й лагідно пояснив, чому християни не грають в азартні ігри, і заспокоюючи мене, додав: «Але це не твоя вина. Я не сказав тобі».

Теплий прийом

На цьому чотириденному конгресі, який відбувся 22—25 березня 1951 року, я вперше побачила так багато Свідків. До того я знала тільки Бена та ще декількох і тому була невпевнена, як мене приймуть. Отже, можете уявити, як я тішилася, коли мене тепло вітали мої майбутні духовні брати й сестри, не виявляючи при цьому жодного упередження. Я почувалася дуже легко, так, як удома.

І досі добре пам’ятаю той конгрес, особливо тому, що була серед 160 охрещених у затоці Ботані. Очевидно, я була однією з перших австралійських аборигенів, що стали Свідками Єгови. Мою фотографію надрукували в недільній газеті, також мене стали показувати в хронікальному фільмі по кінотеатрах.

Єдиний Свідок у місті

Через місяць після того, як я повернулася з Сіднея, наша сім’я переїхала в Маунт-Айзу, гірниче містечко на північному заході Квінсленду. Шість років ми жили в хатині, що нагадувала сарай, і обробляли велику ділянку землі коло міста. Стіни тієї хатини ми побудували з дерева, яке зібрали поблизу в чагарнику, а дах — із старих бочок для смоли, які розрізали вздовж і повирівнювали. Мартін знайшов роботу на залізниці, але пияцтво зрештою зруйнувало його здоров’я. Тоді я стала опорою в нашій сім’ї. Він помер 1971 року.

На початку я була єдиним Свідком у Маунт-Айзі. Бен відвідував мене приблизно раз у шість місяців, оскільки місто Маунт-Айза входило в його величезну територію для проповідування. Коли він відвідував наше містечко під час Спомину смерті Ісуса Христа,— а це була дуже особлива подія для нього, тому що Бен мав небесну надію,— то відзначав його разом з моєю сім’єю, причому інколи надворі під деревом.

Зазвичай Бен не затримувався довго, тому я разом з дітьми проповідувала переважно без нього. Так, ми були самі, але дух Єгови і його сповнена любові організація давали нам силу. Хоча наша група довгі роки була дуже маленькою, аби відвідати нас у Маунт-Айзі й підбадьорити, вірні роз’їзні наглядачі та їхні дружини зносили все: неймовірну спеку, мух, пилюку й вибоїсті дороги. Також до нас час від часу приїжджали Свідки з новосформованого сусіднього збору в Дарвіні, місті, розташованому за 1200 кілометрів.

Сформовано збір

У грудні 1953 року в Маунт-Айзі був заснований збір. Бена призначили наглядачем; крім нього, тільки я та моя дочка ходили в служіння. Але згодом інші Свідки переїхали в це місто. Наша територія також почала давати чимраз більший урожай — стали приходити нові учні, з часом навіть багато аборигенів.

Збір продовжував зростати; невдовзі ми побачили, що нам потрібен Зал Царства, де б можна було проводити зібрання. Брати і сестри працювали не покладаючи рук і в травні 1960 року закінчили будівництво нового залу. Впродовж наступних 15 років його розширювали двічі. У середині 1970-х років у нас нараховувалося 120 осіб, які брали участь у публічному служінні, і зал знову став замалим. Тому ми збудували прекрасний Зал Царства на 250 місць, який було присвячено 1981 року. Оскільки у цьому залі є багато місця, його використовують для більших зібрань — районних конгресів.

Зріст серед аборигенів

Я дуже тішилась, коли 1996 року в зборі «Маунт-Айза» було створено групу з аборигенів та остров’ян. Остров’яни — це аборигени, які приїжджають з островів, розташованих неподалік австралійського материка. Головна мета цієї групи — дати ліпше свідчення аборигенам, оскільки дехто з них не так легко почувається з білими людьми.

По цілій Австралії розкидано коло 20 таких груп аборигенів. Крім того, збори аборигенів були створені в Аделаїді, Іпсуїчі, Кернсі, Перті й Таунсвіллі. Зібрання цих груп та зборів відвідує приблизно 500 осіб, у тому числі й дехто з моєї родини. І майже 10 відсотків вісників-аборигенів піонерують, тобто беруть участь у повночасному служінні!

Я захворіла на діабет у 1975 році. Усі ті роки ця хвороба, що вражає багато аборигенів, руйнувала моє здоров’я. Важко стає читати. Проте Єгова й далі підтримує мене і дає радість.

Дуже вдячна за відважних служителів, які допомагали моїй сім’ї та мені. Це завдяки їхній непохитній ревності, любові та духовним цінностям, які вони возили із собою на велосипедах, долаючи курні, безлюдні дороги та стежки малонаселених районів Квінсленду, ми навчилися біблійної правди. Тепер я з упевненістю чекаю часу, коли зможу повіки любити землю.

[Примітка]

[Карта/Ілюстрація на сторінці 15]

Перт

Дарвін

Кернс

Таунсвілл

Маунт-Айза

Рокгемптон

Емералд

Спрінгшур

Вурабінда

Іпсуїч

Аделаїда

Сідней

Дороті сьогодні.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Заняття з Беном (середина 1950-х років).