Я знайшла Того, хто покінчить з несправедливістю

Розповіла Урсула Менне

Скільки себе пам’ятаю, я завжди прагнула, щоб до всіх ставилися справедливо і неупереджено. Через це за комуністичного режиму в Східній Німеччині я навіть потрапила до в’язниці. Саме там я знайшла Того, хто може покінчити з несправедливістю. Але розповім усе по порядку.

Я НАРОДИЛАСЯ 1922 року в німецькому місті Галле, розташованому приблизно за 200 кілометрів на південний захід від Берліна. Це місто, якому понад 1200 років, було однією з перших твердинь протестантизму. Моя сестра Кете народилася 1923 року. Наш батько був військовим, а мама співала в театрі.

Любов до справедливості прищепив мені батько. Коли він звільнився з армії, то купив крамницю. Більшість його покупців були бідними людьми, і тато дуже співчував їм. Він часто давав товари в борг, проте така шляхетність довела його до банкрутства. Це мало б мене навчити, що боротися з нерівністю і несправедливістю значно складніше, ніж може здаватися. Але полум’я юнацького ідеалізму дуже важко загасити.

Мама з дитинства залучала нас з Кете до музики, співу і танців. Я успадкувала від матері артистичність і була жвавою дитиною. Жилося нам чудово, доки не настав 1939 рік.

Насувається чорна хмара

Отримавши середню освіту, я вступила до балетної школи. Там я навчалася не лише балету, але й експресивного танцю. Моя викладачка, Марі Вігман, була однією із засновників танцювального експресіонізму. Танцюючи в цьому стилі, артист за допомогою рухів виражає свої почуття. Крім того, я пробувала себе в живописі. Тож мої юнацькі роки були дуже щасливими: я багато вчилася і багато чим захоплювалась. Але 1939-го почалася Друга світова війна. У 1941 році ми пережили ще один удар — від туберкульозу помер батько.

Війна перетворила наше життя на кошмарний сон. Коли вона почалася, мені було лише 17. Але я чітко розуміла, що світ збожеволів. Тисячі цілком нормальних людей піддалися нацистській істерії. Довкола запанували злидні, смерть і розруха. Наш дім був сильно пошкоджений під час бомбардування. За роки війни загинуло кілька членів нашої родини.

Коли 1945 року воєнні дії закінчилися, ми з мамою і Кете все ще жили в Галле. На той час я вже була одружена і мала донечку. Однак у нас з чоловіком не склалися стосунки, і ми роз’їхалися. Щоб забезпечувати себе і дитину, я заробляла танцями і живописом.

Післявоєнну Німеччину поділили на чотири зони, і наше місто опинилося в зоні, підконтрольній Радянському Союзу. Тож нам довелося пристосовуватися до життя під комуністичним режимом. У 1949 році частина Німеччини, в якій ми жили (Східна Німеччина), стала Німецькою Демократичною Республікою.

Життя під комуністичним режимом

У ті роки мама сильно захворіла і мені треба було за нею доглядати. Я влаштувалася на роботу в урядову установу. Тоді я познайомилася зі студентами, які мали дисидентські погляди і намагалися привернути увагу людей до несправедливості. Наприклад, одному юнаку не дозволили вчитися в університеті через те, що його батько належав до нацистської партії. Я добре знала цього хлопця, оскільки ми часто спілкувалися. Мені було важко збагнути, чому він має страждати за вчинки свого батька. Погляди дисидентів дедалі більше захоплювали мене, і я почала брати участь у демонстраціях. Якось я розклеювала агітаційні листівки на будинку місцевого суду.

Через загострене почуття справедливості мене дуже обурювали деякі листи, котрі я мала друкувати, працюючи секретаркою у Регіональному комітеті миру. Одного разу в комітеті вирішили скомпрометувати літнього чоловіка, який жив у Західній Німеччині, і для цього планували відправити йому пропагандистські комуністичні матеріали. Така підступність настільки вразила мене, що я не відправила пакунки, а сховала їх в офісі. Тож вони ніколи не потрапили до свого адресата.

«Найгірша людина» дає мені надію

У червні 1951 року двоє чоловіків увійшли в мій офіс і сказали: «Ви арештовані». Мене відправили у в’язницю «Червоний бик» і через рік висунули звинувачення в антиурядовій діяльності. Як виявилось, один студент видав мене таємній поліції «Штазі». Він розповів про те, що я розклеювала агітаційні листівки. Судовий процес був простою формальністю, оскільки того, що я говорила на свій захист, ніхто не взяв до уваги. Мене засудили до шести років ув’язнення. У тюрмі я захворіла і потрапила до в’язничної лікарні. У палаті було близько 40 жінок. Коли я побачила, наскільки вони нещасні, мене охопила паніка. Я підбігла до дверей і почала несамовито бити по них кулаками.

— Чого тобі? — запитав охоронець.

— Випустіть мене звідси,— закричала я.— Ліпше посадіть у карцер, тільки не тримайте тут!

Моє прохання, звичайно, зігнорували. Через деякий час я звернула увагу на одну жінку. Вона дуже відрізнялася від інших, бо її очі випромінювали внутрішній спокій. Я підійшла і сіла поруч.

— Не знаю, чи тобі варто сідати коло мене,— сказала ця жінка на моє здивування.— Інші вважають мене тут найгіршою людиною, бо я Свідок Єгови.

Я ніколи не чула, що комуністи ставилися до Свідків як до ворогів держави. Але пам’ятала, що двоє Дослідників Біблії (так колись називалися Свідки) часто навідувалися до батька, коли я ще була дитиною. Мені пригадалися татові слова: «Дослідники Біблії говорять правду!»

Я так зраділа зустрічі з цією жінкою, що аж розплакалась. Її звали Берта Брюггемайєр. «Розкажи мені, будь ласка, про Єгову»,— попросила я. Відтоді ми багато часу проводили разом і часто обговорювали Біблію. Я дізналася, що правдивий Бог Єгова є Богом любові, справедливості та миру і що він усуне всю шкоду, якої завдали жорстокі люди. «Ще трохи — й не буде безбожного... а покірні вспадкують землю,— і зарозкошують миром великим»,— говориться у Псалмі 37:10, 11.

Звільнення і втеча на Захід

У 1956 році, коли я відсиділа трохи більше як п’ять років, мене звільнили. Через п’ять днів після того я втекла з НДР до Західної Німеччини. На той час у мене вже було двоє дочок, Ганнелоре і Сабіне, яких я взяла з собою. Там я розлучилася зі своїм чоловіком і знову зустріла Свідків. Вивчаючи Біблію, я зрозуміла, що мушу узгодити своє життя з нормами Єгови. Я зробила багато змін і 1958 року охрестилася.

Пізніше я вийшла заміж за Свідка Єгови, Клауса Менне. У нас народилося двоє дітей, Беньямін і Табіа. Наша сім’я була дуже щаслива. На жаль, близько 20 років тому Клаус загинув через нещасний випадок, і з тих пір я залишаюся сама. Але мене дуже потішає надія на те, що померлі воскреснуть і житимуть на райській землі (Луки 23:43; Дії 24:15). Також я радію, що всі мої діти служать Єгові.

Вивчаючи Біблію, я довідалася, що тільки Єгова може встановити справжню справедливість. На відміну від людей, він бере до уваги всі наші обставини, в тому числі походження та виховання, і бачить те, чого зазвичай не бачать інші. Усвідомлення цього дає мені внутрішній мир, особливо коли я стикаюся з несправедливістю. В Екклезіяста 5:7 говориться: «Якщо ти побачиш у краї якому утискування бідаря та порушення права та правди, не дивуйся тій речі, бо високий пильнує згори над високим, а над ними Всевишній». Про Всевишнього, Бога Єгову, в Євреїв 4:13 сказано: «Все наге й повністю відкрите перед очима Його — Того, кому здамо звіт».

Озираючись на прожиті роки

Люди іноді питають мене, яким було життя в часи нацистів і комуністів. Я відповідаю, що і за одних, і за других жилося нелегко. Обидві форми правління, як і будь-які інші форми людського правління, служать доказом того, що люди не в стані успішно правити одні одними. Біблія відверто і правдиво каже: «Запанувала людина над людиною на лихо для неї» (Екклезіяста 8:9).

Коли я була молодою і наївною, то вірила, що люди можуть сформувати справедливий уряд. Але тепер знаю, що тільки Творець може встановити справедливість у світі. Для цього він знищить усіх, хто чинить зло, і передасть всю владу над землею своєму Сину, Ісусу Христу, який завжди ставив інтереси інших вище за власні. Про Ісуса Біблія говорить: «Ти полюбив праведність і зненавидів беззаконня» (Євреїв 1:9). Наскільки ж я вдячна Єгові за те, що він привів мене до цього чудового, справедливого Царя, під правлінням якого я сподіваюсь жити вічно!

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я з дочками, Ганнелоре і Сабіне, після переїзду до Західної Німеччини

[Ілюстрація на сторінці 23]

З сином Беньяміном і його дружиною Сандрою сьогодні