Невинність Ранніх Христіян Виставлена На Спробу
ІСУС висказав правду, що проявляється кожного дня, коли він сказав: “Коли б із світу були, світ своє любив би; як же ви не світа, а я вибрав вас із світу, тим ненавидить вас світ.” (Йоана 15:19) Хоч многі з номинальних христіян не оціняють значення тих слів, то правдиві христіяни аж до сьогодні оціняють. (2 Тим. 3:12) Вони ніколи не прийняли матеріялістичну філософію, яка не лише кермує соціяльним і політичним життям, але також і реліґійним життям світу. Замість вповати на людей, вони дожидають “города, що має основини, котрого будівничий і творець — Бог.” Їх почитання Бога не залежить від рукотворених речей, які витворив чоловік, але вони “почитають Отця духом і правдою.”— Жид. 11:10; Йоана 4:23.
Ранні христіяни поширувались скоро, та й переслідування зростало також, як це Ісус предсказав. “Багато було причин задля котрих населення ненавиділи христіянів, котрих, передусім, вони вважали за непатріотичних. Підчас коли Римляни уважали за найвищий гонор мати римське горожанство, то христіяни заявляли, що вони були горожанами небес. Вони ухилялись від урядової та військової служби.”1 Вони знали, щоб за їх почитання вони були прийнятими Богом, то вони мусіли ’тримати себе неспямленими світом.’ — Якова 1:27.
Зпершу таку опозицію розбуджували реліґійні пастирі, котрі боялися за свій вплив і дохід. “Христіянів ненавиділи ідолопоклонники, і вони терпіли численні насильства з рук загалу навіть там, де не було переслідування з рук уряду. . . . Вже самий факт, що хтось був христіянином, без ріжниці як чистим він був морально, або як примірно він жив, він був виставлений на всяку знану зневагу від ідолопоклонних людей. Місцеві судді, піддавшися домаганням юрб, не давали охорони ученикам Ісуса.”3 І як про це сказано в Екклєзиястичній Історії, з під пера Мошеїма, то це звичайно реліґійні провідники підпалювали таке гонення. “В тому часі переслідування христіян сталось загальним звичаєм, а навіть вбивали їх на смерть, як часто поганські священики, або люди за підбуренням священиків, домагались їх знищення.”4
Провідники не мали трудности в розбурханні людського ума, який був пересяклий забобонами. Книжка (в анґ. мові) Христіянство і Римська Імперія говорить про їх вірування: “Якщо він (горожанин римський) занедбав покланятися місцевим богам, а що більше, як він був зневажливим до них ділом або словом, тоді той бог лютився на нього, і його прокляття падало не тільки на того прямого переступника, але також і на тих, що зносили його. Дальше, кожний громадянин був зобовязаний поширювати добро державне через сповнення реліґії. Він настільки не мав права стримуватися від виконування реліґійних обовязків, як відмовлятися платити данину.”5 Ось такий був ум в Римлянів. Вони забобонно вірували, що воно конечним було накинути одностайність відносно реліґійних справ або знищити противників. “Коли на імперію впало яке нещастя, через пошесть, голоднечу, або неуспішна війна; коли ріка Тібр вилила або ріка Ниль не вилила на свої береги, коли повстав землетрус, або температура в даній порі року перервалась, тоді забобонні погани були переконані, що злочинства і непобожність христіянів, котрі були помилувані надмірною поблажливостю уряду, нарешті розбудили божественну справедливість.”6 Отже загальне домагання заставляло многих суддів піддаватися, щоб видати “христіянів левам.”
УРЯДНИКИ ПРИЛУЧУВАЛИСЯ ДО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
Коли Ісус сказав: “Віддайте ж Кесарове Кесарові а Боже Богові,” то цим він ясно зазначив принцип, що буде правити спорідненням христіянів до державних властей. Вони є невтральні. Вони не бунтуються проти урядів, навіть коли їх несправедливо переслідують. Проте вони активно підтримують Боже небесне царство. Остаточно, коли Ісус пояснив Пилатові: “Царство моє не від цього світу,” Пилат не міг знайти вини в йому.— Мат. 22:21; Йоана 18:36.
Та помимо факту, що христіяни були закон-сповняючі люди, то таки прийшов час, коли імператор прилучився до інших і знущався над христіянами. Чутка поширилась була, що Неро, імператор, підпалив Рим. По бісовські він ужив загальної ненависти до христіянів, він звернув вину на них, щоб відвернути увагу від себе. Історик Тасітус розказує що опісля слідувало: “Ріжні форми наруг накинино на них, щоб цим піднести їх смертельні муки. Покривши їх шкірами диких звірів, їх засуджували на роздерти псами, або через пригвоздення їх на хрестах, або спалено вогнем після смерку й цим чином освічували ніч. Неро офірував свій власний город для цієї оказії, . . . аж тоді співчуття до них почало рости, бо люди почали відчувати, що вони були пожертовані не для добра Імперії, але щоб задоволити дикість одного чоловіка.”1
В часі царювання Веспасія і Титуса урядове гонення дещо притихло, але знову відновилося за підбурюванням Домітія при кінці першого століття.7 Кажуть, що його повідомлено було про віру христіянів, що Христос має повернути в силі Царства. Як колись Ірод при народженню Ісуса, він уважав це за загрозу, і боявся, що хтось може наслідити його престол, отже він почав перепитуватись про цю справу. Деякі христіяни були замучені, однак він не видав загального указу.3, 5
Однак, за кілька років скорий зріст христіянства в Малій Азиї звернув увагу на себе уряду. Пліні Молодший, управитель тієї околиці, дав свій звіт про цю справу імператорові Траянові. Це довело до урядової ухвали у формі листа від Трояна в 112 р. по Хр., в котрому сказано було про христіянів: “За ними не треба вишукувати. Коли ж їх заскаржеться й засудиться, тоді треба й покарати, але коли хто із них зречеться бути христіянином, і покличиться на наших богів, тоді йому треба простити на його покаяння. Непідписаних оскаржень не треба приймати в цілі переслідування.”7
Судді часто предложували їх свободу на дуже просту вимогу — щоб вони “кинули кілька зерен ладану на вівтар (поганських богів).” Але христіяни йдучи за прикладом Христа, котрий не зробив би такого акту почитання Диявола для особистої користи, сильно трималися їх невинности. Коли ж це зусилля суду не вдалося, тоді вони старались підкупити їх (христіянів), а потім жертву видавали на тортури в котрих “уживано всякої знаної жорстокости, щоб підкорити таких неподатних одиниць, і, як вони здавались для поганів, злочинно упертих.”6 Хоч це урядове поступовання продовжалось через многі роки, то не треба думати, що всі такі справи перепроваджувались в судах і що священики, котрі хотіли задушити христіянство, були вповні стримані. Противно, в часі публичних перегонів священики змогли підбурити товпи, щоб вони домагалися смерти христіянам. Дальше, “президенти мали силу переслідувати христіян без страху кари, коли їм тільки подобалось.”4
Вірні христіяни сильно трималися їх невинности, невтральности відносно ріжних справ світу, сповняючи всі властиві права, але вони схороняли їх почитання виключно для Бога Єгови. Рим випхнув цей визов наперед домагаючись, щоб державу поставити вище Бога. “Христіяни підлягали карам за святотатсво і державну зраду. За святотатство тому, що вони відмовлялися почитати богів імператора в якому маєстатність держави була зосереджена, із звичайним приносом вина й кадила.”6 Але христіяни, вповаючи вповні на Бога Єгову, котрий посідає силу життя, твердо заявляли: “Ми мусимо коритися Богу, як володареві, радше чим людям.” (Діян. 5:29) Тому що вони не є частю світу, правдиві христіяни є зненавиджені світом. Але тому що вони затримують їх невинність до Живого Бога, то й він покаже їм свою любов давши їм вічне життя, щоб служили йому.
Відносники
1 Великі Події Славних Істориків (по анґ.) Том III. Ф. П. Ґ. Ґізот, ст. 246, Ф. В. Фарар, ст. 142.
2 В Дорозі до Цивілізації, Історія Світу, 1937, написали Гекел і Сіґман ст. 137, 138.
3 Історія Христіянства, написав Й. С. К. Аббот, ст. 238, 239, 255, 256.
4 Мойшейма Інститути Екклєзиястичної Історії, дванацяте видання, сторони 55—57.
5 Христіянство та Римська Імперія, написав В. Е. Аддіс, ст. 54, 55, 59, 69.
6 Історія Христіянства, написав Едвард Ґіббон, ст. 233—235.
7 Біблійна Бібльотика і Теольоґічна Література, Історія Христіянської Церкви, написали Ґ. Крукс і Й. Гурст, ст. 165—168.