Друге послання до Коринтян — Павло говорить з „великою сміливістю”

ПАВЛО написав свого першого листа до християнів у Коринті очевидно на початку 55 р. З.Д. Але написавши цей лист, він тоді дуже цікавився наслідками його нагадування і сильного докору своїм духовним дітям. Чи вони послухають чи відкинуть його пораду? Чекаючи почути від них Павло подорожував до Троади, а потім до Македонії перед тим ніж Тит приніс йому гарний рапорт.

Однак, між тими християнами ще існував деякий стан, який дуже турбував Павла. Кілька видатних осіб, що були серед них принижали Павлову службу. Тому його другий лист був дуже особистий. Майже в кожному розділі він згадує про свою службу, розказуючи їм про його бездоганний шлях і про переслідування, які він переносив. Він дуже любить їх — „ви в серцях наших, щоб нам із вами чи померти чи жити”— отже він відчуває, що може „сміло” говорити з ними; і все це можна сказати сходиться з приповісткою: „Побої коханого вірність показують”.— 2 Кор. 7:3, 4; Прип. 27:6.

Він починає свій другий лист благословлячи Бога за підтримку, яку Він дає Своїм слугам. Тоді Павло розказує про переслідування, якого він (і його друзя) переносили й як він ,побожно і щиро поводився між ними’. У другому розділі він пише про свою велику радість, коли почув добрий звіт про них і тоді зауважує, що він (і його друзя) є добре кваліфіковані, бо вони не є продавці Божого Слова, але щиро говорять. Продовжуючи, він каже їм, що не потребує поручальних листів, тому що вони самі є його листи, написані на серцях.

У четвертому розділі Павло пише, що він не поводився з хитрощами і не перекручував Слова Божого, але так поводився, щоб рекомендувати себе всякому людському сумлінню в очах Бога. Він знову пригадує їм про переслідування, яке він переніс. Продовжуючи, він пише їм: „У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми”. Одначе, він може витерпіти все це, тому що тримає свої очі на невидимих речах, що є вічні. Так, „ми ходимо вірою, а не видінням”. Він просить їх, „маю надію, що й у ваших сумліннях ми явні”.

У шостому розділі Павло просить, щоб вони „Божої благодаті не брали надармо”, і тоді дуже докладно показує, як його „служба була бездоганна”. Знову, запевнивши їх про свою любов і говорячи їм розширити їхню любов до нього, він перестерігає: „До чужого ярма не впрягайтесь з невірними”. Продовжуючи, він радить: „Очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху”. Тоді Павло знов обороняє свій шлях: „Ми ніколи не скривдили . . . нікого не ошукали”.

У восьмому і дев’ятому розділах Павло говорить про їхні датки нужденним братам в Єрусалимі, а тоді дає мудрого та потішаючого запевнення: ,Те, що хтось дає є приємне згідно з тим, що хто має, а не з тим, чого хто не має’, і „Хто скупо сіє, той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, той щедро й жатиме. Нехай кожен дає, як серце йому призволяє. . . Бог любить того, хто з радістю дає”.— 2 Кор. 8:12; 9:6, 7.

Тоді Павло каже, що в його християнській боротьбі він не вживав тілесні способи і „зброю”, але однак, його „зброя” таки була сильна перевертати розуми і покорити всяку думку до Христа. Таким чином він докоряє їм за те, що вони кажуть, що його листи є сильні, але що його ,мова і тілесна присутність є слабі’. Він дає всю цю пораду, проте, тому що цікавиться їхнім духовним добробутом, що обіцяв віддати їх Христові, як чисту діву. Він тому, докоряє їхнім „надто фальшивим апостолам”, згадує про свої власні кваліфікації і тоді пригадує все, що він переносив, як слуга Христа. Так, якщо хтось був вірний слуга Христа, то Павло був навіть ще вірніший! — 2 Кор. 11:1—33.

Справді, що Друге послання до Коринтян є виявлення Павлової великої любови до своїх духовних дітей в Коринті. Немає жодного сумніву, що його „смілива мова” сходиться з приповісткою де є сказано, що ,рани коханого показують вірність’.