Релігія й політика на шляху, який веде до зіткнення?

З’ЄДНАННЯ політичної сили з релігією в одній людині не почалося з Генріхом VIII. В його часі ця добрепланована політична хитрість уже діяла для того, щоб поширювати народну єдність.

Наприклад, у стародавній Єгипетській імперії було багато богів. „Фараон сам був один з тих богів, і головною особою в житті своїх підданих”, каже Новий словник Біблії. У Римській імперії теж була сукупність богів, включаючи в собі імператорів. Один історик описує поклоніння імператорові бути „найбільш життєвою силою в релігії римського світу”.

Але, незважаючи на те, що спілки між церквою а державою вже існували в історичній давнині, то сучасні прогулянки так званого Християнства в політику поставили його на шялх, який веде до зіткнення з тими самими до яких воно залицяється. Чому? Щоб відповісти на це запитання, то давайте перше подивимось на те, як так зване Християнство спершу втягнулось у політику.

Правдиве Християнство — протилежність

Ісус Христос, Засновник Християнства, відмовлявся всякої політичної влади. Принаймні на одній оказії, люди, захоплюючись Його чудами, старались схопити Його силоміць і настановити на Царя, то Він „знов на гору пішов Сам Один”. (Івана 6:15) Коли римський губернатор запитав Його чи Він був царем, то Ісус відповів йому так: „Моє Царство не є частиною світу цього. Коли б Моє Царство було частиною цього світу, то служба Моя воювала б, щоб Мене не видано іудеям”.— Івана 18:36, НС.

Ісус також сказав Своїм учням: „Тому що ви не є частиною світу, але Я вас вибрав зі світу, тому світ ненавидить вас”. (Івана 15:19, НС) Отже, суспільні або політичні проблеми не відвертали уваги ранніх християн. Наприклад, рабство було головною проблемою в той час, але християни не організували кампаній, щоб скасувати його. Замість цього, християнським рабам було сказано слухатись панів своїх.— Колосян 3:22.

Замість політиканствувати, ці ранні християни займались проповідуванням „про Боже Царство”. (Дії 28:23) Тільки до кількох десятиліть їхня звістка поширилась до країв тодішнього світу. (Колосян 1:23) З якими ж наслідками? Тисячі людей віднеслись до цього проповідування й стали духовними ,братами й сестрами’. (Матвія 23:8, 9) Євреї й язичники, які ставали християнами, покидали їхню ворожість. Навіть великі незгоди між євреями а самарянами зникали через „щиру любов”, яку християни мали один до одного.— 1 Петра 4:8.

Але, християни навіть мали любити ворогів своїх. (Матвія 5:44) Тому то вони відмовились служити при кесаревому війську. ,Але’, хтось можливо заперечує, ,чи ж Ісус не сказав, щоб „віддати кесареве — кесареві?”’ Так. Але, чи ж Ісус тут говорив про військову службу? Ні, Він тільки відповів на запитання чи це було правильно ,давати податок для кесаря’. (Матвія 22:15—21) Отже, християни сплачували свій податок. Але вони вважали своє життя бути присвячене Богові, і тому відмовлялись шкодити співгромадянам.

Стаючи другом світу

,Дивіться ж на так зване Християнство сьогодні’, хтось можливо каже. ,Воно є безнадійно поділене, його члени часто вбивають один одного, його священики втягаються в політику. Що ж сталось з так званим Християнством?’ Ну, Ісус же перестеріг, що фальшиві християни будуть ,посіяні’ поміж правдивих. (Матвія 13:24—30) Павло подібно пророкував: „Бо я знаю... ввійдуть між вас вовки люті... мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою”.— Дії 20:29, 30.

Цей напрям почався ще в першому столітті. Учень Яків мусив написати ці образні слова: „Ви є такі невірні, як перелюбні дружини; чи ж ви не знаєте, що роблячи світ своїм другом ви робите Бога ворогом вашим?” (Якова 4:4, Єрусалимський переклад Біблії; курсив наш.) Багато людей вибирають ігнорувати цю божественну пораду — до такої ж міри, що в четвертому столітті одному вовкові в овечій шкурі, імператорові Константинові, вдалось ще більше скомпрометувати зіпсоване „Християнство” коли зробив його офіційною релігією Римської імперії. Але стаючи ,другом світу’, так зване Християнство стало Божим ворогом. Майбутнє зіткнення стало неминучим.

До 13 століття церква, під керівництвом свого „папи”, або „отця”, досягла „вершини своєї сили”, закладаючи основу на ще ближчий зв’язок церкви з державою. Папа Інокентій III став переконаний, що „Господь дав Петрові владу правити, не тільки над усесвітньою церквою, але також правити над цілим світом”. (Курсив наш.) Професор історії Т. Ф. Тоут продовжує в своїй книжці Імперія й папство й каже: „Інокентій працював, як церковний державний діяч,.. настановляв і скидав царів та імператорів згідно з його волею”. Інший письменник додає: „Чим більше політичною ставала папська влада, то тим трудніше було підтримувати його престиж як джерело закону, моральності, релігії”.

Релігія й війна

Війна — це політика, але в більш насильному масштабі. Папа Інокентій III, особисто організував військові походи проти альбігойців південної Франції. Це довело до масового вбивства тисяч у Без’є в 1209 році й масового спалення жертв святою інквізицією. Політичною інтригою відвернулось похід, оригінально заміряний на Палестину, на Константинополь. Там, „християнські” рицарі „три дні огидно грабували, мордували, задовольняли свою плотську похіть і Богозневажали, опоганюючи все святе”. Кому ж вони чинили все це? Своїм „співхристиянам”! Один історик сказав: „Безжалісно грабували самі церкви”.

Ці нехристиянські методи церкви згодом довели Мартіна Лютера прибити його 95 тез на церковні двері в Віттенберзі в 1517 році — і Реформація вже почалась. Але, каже Г. А. Л. Фішер, в своїй книжці Історія Європи: „Це нове віросповідання було... дуже залежне від князівської й урядової ласки”. Німеччина розділилась політично-релігійно. У Франції, кальвіністи теж мали справу з політичними провідниками. Наступні релігійні війни воювались, не тільки заради релігійної свободи, але також через „змагання між протестантськими а римсько-католицькими дворянинами, щоб узяти владу над королівством”. Таким то чином, історія релігії в Європі писалась кров’ю!

Настало 20 століття й знайшло британця воюючого проти бура в Південній Африці. Своїми „напучуваннями із кафедри”, священики по обох сторонах підвівали полум’я війни. Історик Р. Кругер каже: „Кількості благань промовлених до небес кожною стороною протягом війни дорівнювала тільки різноманітність сектантського натхнення”. Білі „християни” вбивали один одного, тоді як молились до Бога, щоб Він допоміг їм у цьому!

У 1914 році цей зразок повторили в дуже великому масштабі, коли німецьке військо вторгалось у Бельгію маючи на своїх поясах напис „Готт мит унс” (Бог з нами). По обох сторонах церква дуже молилась за допомогою й уїдливими висловами лаяла ворога.

Маси людей дуже розчарувались роллю релігії в першій світовій Війні. Кажучи, що релігія — „опій для народу”, атеїсти й комуністи дуже множились. Усе-таки, священики продовжували втручуватись у політику, підтримуючи таких фашистських диктаторів як Муссоліні й Франко. У 1933 році римсько-католицька церква навіть уклала конкордат з нацистами. Кардинал Фаулгабер написав до Гітлера: „Це рукостискання з папством... є велике блаженство... Нехай Бог зберігає рейхсканцлера [Гітлера]”.

Навіть можливість ще одної світової війни не вплинула на священиків, щоб вони не мішались у політику. У сучасному напрямі декотрі церкви звертаються до лівої політичної течії. Один письменник сказав: „Останнє покоління теологів латинської Америки... твердить, що марксизм є неминучим політичним виразом Християнства”. Але в Біблії маємо цю пересторогу: „Вітер вони засівають, то бурю пожнуть”.— Осії 8:7.

Жнуть бурю

Так, Біблія поміщає серйозну пересторогу: Страшенне зіткнення релігії з політикою. У 17-му розділі Об’явлення, Біблія зображує світову імперію фальшивої релігії забруднену кров’ю бути „велика розпусниця, що сидить над багатьма водами”. Ці „води” — це ,народи та люди’. (Вірші 1, 15) Назва розпусниці така: „Великий Вавилон,— мати розпусти й гидоти землі”, і вона „п’яна від крови святих”. (Вірші 5, 6) „Вавилон” це придатна назва на організовану фальшиву релігію, тому що багато її доктрин походять від стародавнього Вавілона.a Вона заслужила свою душогубну репутацію тим, що переслідувала правдивих християн протягом століть.

Об’явлення далі представляє фальшиву релігію їдучу на звірі маючому „сім голів і десять рогів... [які] значать десять царів”. (Вірші 3, 12) У статтях попередніх номерів цього журналу вже було показано, що „звір” це знаряддя, якому було довірено владу підтримувати світовий мир, Організація Об’єднаних Націй. Церкви вже висловили свою підтримку цієї організації. В жовтні 1965 року, папа Павло VI сказав, що ООН є „остання надія на згоду й мир”. У 1979 році, папа Іоанн-Павло II виступив з промовою перед генеральною асамблею ООН. Навіть не згадуючи про Христа та Його Царство, він сказав, що ООН є „найвищий форум миру й правосуддя”.

Але чому це об’єднання релігії з ООН є таким небезпечним? Тому що „десять рогів... та звірина,​— вони зненавидять розпусницю, спустошать її й обнажать... і огнем її спалять”. (Вірш 16) Отже, фальшива релігія прямує до катастрофічного зіткнення з політикою. Вона буде обнажена, і коли виявиться її огидну аморальність (позбавлена моралі), то вона тоді буде цілком знищена.

Це буде початок „великого горя” про якого Ісус говорив, яке закінчиться війною Армагеддоном. Христос, з допомогою непереможних небесних ангелів, „потовче й покінчить” всесвітній лад Сатани, лишаючи тільки ,покірних, які вспадкують землю’. Це будуть правдиві християни, які, між іншим, уникали роз’єднуючої політики.— Матвія 24:21; Даниїла 2:44; Псалом 36 (37):10, 11; Матвія 5:5; Об’явлення 6:2; 16:14—16.

Якщо ви непокоїтесь через усе те страждання й докір, якого фальшива релігія стягнула на Боже Ім’я, то що ж вам слід тепер робити? Біблія наказує: „Вийдіть із нього [фальшивої релігії], люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його”. (Об’явлення 18:4) Тільки Свідки Єгови заохочують людей послухатись цього наказу. Вони, так як ранні християни, не мішаються в війну та політику і тому не будуть знищені, коли релігія зіткнеться з політикою. Отже, встановіть контакт із Свідками Єгови. Вони охоче покажуть вам, як ви можете знайти ті „тісні ворота”, які ведуть, не до знищення, але до вічного життя.— Матвія 7:13, 14; Івана 17:3.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 6]

У 1914 році при барабан-вівтарі на сходах собору Святого Павла, єпископ Лондона заворушив патріотизм британського війська.