Життєпис
Єгова рясно благословив моє бажання служити місіонеркою
Розповіла Шіла Вінфілд да Консейсау
Якось до нас у збір приїхала місіонерка з Африки. Ця сестра розповідала, що там, де вона служить, кожен запрошує її в дім і уважно слухає добру новину про Боже Царство. «Як же мені хотілося б служити в такій території!» — подумала я. Саме після цієї розмови в мене, 13-літньої дівчинки, зародилося бажання стати місіонеркою.
НАША сім’я почала дізнаватися про Єгову ще задовго до того випадку. Одного ранку 1939 року два охайно одягнені молоді чоловіки постукали у наші двері в містечку Хемел Хемпстеді, що за межами Великого Лондона. Вони були Свідками Єгови. Я народилася рік перед тим, тому не пам’ятаю їхнього візиту. Аби відмовити їм, мама сказала, що ця розмова могла б цікавити її чоловіка, але він повернеться додому лише після дев’ятої вечора. Наскільки ж вона здивувалась, коли брати прийшли того самого вечора! Дізнавшись про нейтралітет Свідків у політичних і патріотичних питаннях, мій батько, Генрі Вінфілд, запросив їх увійти і погодився вивчати Біблію. Він зробив швидкий духовний поступ і охрестився. Через декілька років моя мати, Кетлін, також почала вивчати Біблію. Вона охрестилася 1946 року.
У 1948 році я стала регулярно проповідувати добру новину про Боже Царство. Я подумала, що мені потрібний годинник, аби точно засікати час, проведений в служінні. Якщо ми належно поводились, то отримували від батьків кожної суботи монету в 6 пенсів — наші кишенькові гроші. Я збирала свої гроші близько двох років, щоб купити найдешевший на той час годинник. Проте Рей, молодший з двох моїх братів, завжди просив у батька не шестипенсову монету, а дві монети в 3 пенси. Одного дня він так вимагав дві монети, що батько розсердився. Рей заплакав і сказав, що потребує дві монети, бо має секрет з Єговою. Зрештою Рей пояснив: «Одну монету я кладу в скриньку для пожертв, а інша — для мене». Мама розплакалася з радості, а батько швидко розміняв монету. Тоді я зрозуміла важливість матеріальної підтримки справ Царства.
Приблизно в той час батько вирішив переїхати до місцевості, де була більша потреба у вісниках Царства. У 1949 році він продав землю, яму з піском і баластом і почав служити піонером, як Свідки Єгови називають повночасних служителів. Я охрестилася 24 вересня 1950 року на символ свого присвячення Єгові. З того часу протягом літніх місяців я служила допоміжним піонером, проповідуючи 100 годин щомісяця. Але це було лише початком. Невдовзі у моєму серці зросло палке бажання робити більше для чистого поклоніння.
Хочу бути місіонеркою
У 1951 році батько отримав призначення до містечка Бідефорд, що в північному Девені. Незабаром після нашого приїзду збір відвідала місіонерка, про яку я згадувала раніше. Після того моє бажання стати місіонеркою впливало на всі мої рішення. Вчителі в школі знали про мою мету і всіляко намагались переконати мене, що світська кар’єра необхідна. Останнього дня мого навчання в школі я прийшла до вчительської, щоб подякувати вчителям і попрощатися з ними. Несподівано один учитель сказав: «Вітаю! З усіх учнів лише ти знаєш, чого хочеш у житті. Ми сподіваємося, що ти досягнеш своєї мети».
Не гаючи часу, я знайшла роботу з неповним робочим днем і 1 грудня 1955 року розпочала стале піонерське служіння. Пізніше моя мама і брати теж почали служити сталими піонерами. Тож декілька років усі члени нашої сім’ї були повночасними проповідниками.
В Ірландію
Через рік я отримала запрошення служити в Ірландії. Це був важливий крок у досягненні моєї мети стати місіонеркою. У лютому 1957 року я і ще дві молоді піонерки, Джун Нап’єр і Берел Баркер, приїхали до Корка, що на півдні Ірландії.
Проповідувати в Ірландії було важко. Римо-католицька церква чинила сильний опір нашій праці. Ми навчилися заздалегідь визначати, як вибратися з будинку чи житлового масиву, коли довелося б швидко втікати. Ми ховали велосипеди на певній відстані від місця, в якому проповідували. Але часто наші велосипеди хтось знаходив і прорізав або спускав шини.
Якось ми з Берел відвідували мешканців великого житлового масиву. Там зібралися діти, які викрикували образи і кидали в нас каміння. Тож ми зайшли до молочного магазину, що був частиною будинку одного господаря. На вулиці почав збиратися натовп. Оскільки Берел любила молоко, вона дуже повільно випила дві-три склянки, сподіваючись, що юрба скоро розійдеться. Але цього не сталося. Аж ось у магазин увійшов молодий священик. Прийнявши нас за туристів, він запропонував нам показати місцевість. Однак спочатку він відвів нас в іншу кімнату будинку. Поки ми тихо сиділи, він здійснював останній обряд над літнім чоловіком, що помирав. Згодом ми зі священиком залишили будинок. Побачивши, як ми розмовляємо зі священиком, натовп розійшовся.
У «Ґілеад»
У 1958 році в Нью-Йорку мав проходити міжнародний конгрес «Божественна воля». Ми з батьком збиралися поїхати, але в мене не було грошей. У той час несподівано померла моя бабуся і залишила мені 100 фунтів стерлінгів (280 доларів). Дорога туди й назад коштувала 96 фунтів стерлінгів, тож я негайно замовила квиток на літак.
Невдовзі після цього нас відвідав представник філіалу Свідків Єгови у Великобританії. Він запропонував усім спеціальним піонерам, які збиралися поїхати на конгрес, пройти місіонерське навчання у біблійній школі «Ґілеад» Товариства «Вартова башта». Я не могла повірити почутому! Брат роздав заяви усім, крім мене, оскільки я була ще замолода. Тоді я попросила заяву та пояснила, що виїхала зі своєї країни і, по суті, маю місіонерське призначення. Побачивши мою рішучість, він дав мені заяву. Як же я молилася, щоб мене запросили! Відповідь прийшла швидко, і я отримала запрошення в 33-й клас школи «Ґілеад».
Мені було радісно навчатися з 81 піонером з 14 країн. П’ять місяців проминули непомітно. Наприкінці навчання брат Натан Норр звернувся до нас з підбадьорливою чотиригодинною промовою. Він заохотив тих, хто може залишатися неодруженим, триматися цього рішення (1 Коринфян 7:37, 38). Тим же з нас, котрі хочуть створити сім’ю, він порадив скласти список. У ньому ми мали перелічити все, чого сподіваємося від майбутнього шлюбного партнера. А коли з’явиться хтось підхожий, ми могли б подивитись на таку особу в світлі цих вимог.
Мій список складався з декількох вимог. Майбутній чоловік мав любити Єгову, служити місіонером, краще від мене знати біблійну правду, бути готовим не мати дітей до Армагеддону, щоб продовжувати повночасне служіння, вільно розмовляти англійською і бути старшим за мене. Цей список дуже допоміг мені, двадцятилітній дівчині, виконувати призначення в далекій країні.
У Бразилію
У неділю 2 серпня 1959 року відбувся випуск нашого класу і ми дізналися про свої призначення. Вієнуш Язеджіан, Сара Ґреко, Рей та Інгер Хатфілд, Соня Спрінґейт, Дорін Хайнз і я були призначені в Бразилію. Ми почувалися схвильованими. Я уявляла собі зміїв, ліси, каучукові дерева і місцевих індіанців. Проте мене очікував сюрприз. Коли я приїхала, то замість амазонських вологих лісів побачила сучасне сонячне місто Ріо-де-Жанейро, тодішню столицю Бразилії.
Насамперед ми мали навчитися говорити португальською мовою. Тож протягом першого місяця ми вчили її по 11 годин на день. Спочатку я проповідувала в Ріо-де-Жанейро і жила у філіалі Свідків Єгови. Згодом переїхала до місіонерського дому в Пірасікабі (штат Сан-Паулу), а пізніше — до місіонерського дому в Порту-Алегрі (штат Ріо-Гранді-ду-Сул).
На початку 1963 року я отримала запрошення працювати в перекладацькому відділі у філіалі. Наглядачем відділу був Флоріану Ігнез Консейсау, який навчав нас португальської, як тільки ми приїхали до Бразилії. Він пізнав правду 1944 року, коли в країні було приблизно 300 Свідків. Брат Флоріану закінчив 22-й клас школи «Ґілеад». Якось, через декілька місяців, він захотів порозмовляти зі мною в передобідній час. Спершу це мене стурбувало. Чи я щось зробила неправильно? Коли пролунав дзвінок на обід, я запитала його, що він хоче мені сказати. А він запропонував мені руку і серце. Це приголомшило мене. Я попросила часу подумати і швидко пішла на обід.
Флоріану не був першим братом, якому я сподобалась. Але до того часу ніхто не відповідав моїм вимогам для майбутнього чоловіка. Думаю, завдяки цьому списку я змогла приймати правильні рішення. Проте цього разу все було по-іншому — Флоріану відповідав усім моїм вимогам! Тож ми одружилися 15 травня 1965 року.
Боротьба з хворобами
Шлюб приносив нам з Флоріану велику радість, незважаючи на труднощі, з якими ми стикалися. Незадовго до одруження здоров’я Флоріану погіршилося. Декілька років до того у нього відмовила ліва легеня, і тепер це завдавало йому сильного болю. У результаті ми залишили Бетель і отримали призначення служити спеціальними піонерами в місті Терезопулісі, що в гірській місцевості Ріо-де-Жанейро. Ми сподівалися, що тамтешній клімат допоможе Флоріану одужати.
Крім того, в грудні 1965 року я дізналася про те, що моя мама серйозно хвора на рак. Ми регулярно листувалися, але я сім років її не бачила. Тож вона оплатила наш проїзд в Англію, аби ми побачилися з нею. Маму прооперували, проте лікарям не вдалося спинити розвиток раку. Хоча мама була дуже хвора і прикута до ліжка, вона продовжувала проповідувати. Мама мала у спальні друкарську машинку і могла диктувати листи. Також вона коротко свідчила відвідувачам. 27 листопада 1966 року мама померла. Того місяця у звіті про служіння вона подала 10 годин. Тато продовжував вірно служити піонером аж до смерті в 1979 році.
Після маминої смерті ми з Флоріану поїхали назад до Бразилії і з того часу служили в Ріо-де-Жанейро. Спочатку нас призначили в районне служіння у столиці. Але ця радість тривала недовго, оскільки Флоріану знову серйозно захворів. Тоді ми повернулися до Терезопуліса як спеціальні піонери.
Після років виснажливого лікування у 1974-му лікарі зрештою видалили Флоріану ліву легеню. У той час він уже не міг служити головуючим наглядачем і спеціальним піонером, але в лікарні протягом годин відвідування міг навчати людей Біблії. Наприклад, він проводив біблійне вивчення з англійцем Бобом, а також з літнім американцем. Боб прийняв правду й згодом охрестився. Флоріану поступово видужав і продовжив служити сталим піонером.
Єгова поблагословив моє служіння
Минали роки, а я продовжувала служити спеціальним піонером, і Єгова поблагословив моє служіння. У Терезопулісі я мала чудову нагоду допомогти більш як 60 особам присвятити своє життя Єгові. Серед них була жінка, на ім’я Жупіра, яку я ще й навчила читати. Пізніше я вивчала Біблію з вісьмома її дорослими дітьми. Тепер Жупіра і понад 20 членів її родини активно служать Єгові. Один з них є старійшиною, троє — служителями збору і двоє служать піонерами.
Я навчилась зберігати позитивний погляд і вірити в те, що люди таки можуть пізнати правду. Якось я вивчала Біблію з молодою жінкою, на ім’я Альземіра. Її чоловік, Антоніу, погрожував спустити на мене двох величезних псів, якщо я зараз же не піду. Відтоді я лише зрідка зустрічалася з Альземірою. Лише приблизно через сім років Антоніу дозволив знову проводити вивчення з його дружиною. Однак він заборонив мені розмовляти про Біблію з ним самим. Усе ж одного дощового дня я запропонувала Антоніу вивчати разом з нами. І тоді я довідалася, що він не вміє читати. З тих пір Флоріану й інші навчали його з Біблії і вчили його читати. Сьогодні Альземіра й Антоніу охрещені. Антоніу надає велику допомогу іншим у зборі, зокрема ходить у служіння з багатьма молодими вісниками.
Це лише декілька випадків з нашого служіння в Терезопулісі, яке тривало понад 20 років. На початку 1988 року ми отримали нове призначення у місто Нітерой, де прослужили п’ять років перед тим, як перебратись до Санту Алейшу. Тоді ми поїхали до збору в Жапуібі, що в центрі країни, і мали унікальну нагоду утворити збір у Рібейрі.
Просте, але насичене життя
Ми з Флоріану мали честь допомогти понад 300 особам присвятити своє життя Єгові. Сьогодні деякі з них служать у філіалі, а деякі є піонерами, старійшинами і служителями збору. Яка ж я вдячна Богу, що завдяки його святому духу ми допомогли стільком людям! (Марка 10:29, 30).
Флоріану й далі має серйозні проблеми зі здоров’ям. Незважаючи на свій стан, він залишається непохитним і радісним та повністю покладається на Єгову. Він часто каже: «Щастя у наш час не походить від безтурботного життя. Ми щасливі тоді, коли отримуємо допомогу Єгови у боротьбі з нашими проблемами» (Псалом 34:20).
Як виявилось у 2003 році, рак уразив моє ліве око. Я перенесла операцію, і мені вставили штучне око, котре доводиться промивати багато разів на день. Попри це Єгова дає мені силу і далі служити йому спеціальним піонером.
Якщо казати про матеріальні речі, то я вела просте життя. Але Єгова поблагословив мене у моєму призначенні й зробив духовно багатою. Слова місіонерки стосовно проповідницької праці в Африці влучно описують наше призначення в Бразилії. Безсумнівно, Єгова рясно поблагословив моє бажання служити місіонеркою!
[Ілюстрація на сторінці 9]
З моєю сім’єю (1953 рік).
[Ілюстрація на сторінці 9]
Проповідування в Ірландії (1957 рік).
[Ілюстрація на сторінці 10]
З іншими місіонерами у Бразилії (1959 рік). Зліва направо: я, Інгер Хатфілд, Дорін Хайнз і Соня Спрінґейт.
[Ілюстрація на сторінці 10]
З чоловіком.