Ми отримали дорогоцінну перлину
РОЗПОВІВ РІЧАРД ҐЮНТЕР
Це було у вересні 1959 року. Ми летіли на італійському лайнері «Юлій Цезар», подорожуючи через Атлантичний океан з Нью-Йорка в Кадіс (Іспанія). Товариство Вартової башти призначило мене з дружиною Рітою, а також Пола й Евелін Гундертмарк (інше подружжя місіонерів) у цю іберійську країну. Нас чекало багато важких завдань. Але як сталося, що ми розпочали місіонерську кар’єру?
Я І РІТА охрестилися як Свідки Єгови 1950 року в Нью-Джерсі (США). Незабаром ми зробили рішення, яке з часом принесло нам дорогоцінну перлину. У нашому зборі було достатньо братів і сестер, щоб обслуговувати територію. Тому ми почували себе зобов’язаними служити там, де більша потреба у проповідниках. На міжнародному конгресі Свідків Єгови в Нью-Йорку влітку 1958 року ми подали заяву на місіонерське служіння.
Незабаром після цього нас запросили у Біблійну школу Ґілеад Товариства Вартової башти, і через рік ми їхали в Іспанію як місіонери. Влаштовуючи різні справи і переповнені хвилюванням, ми не усвідомлювали тоді, що нам було дано. Ісус розповідав про дорогоцінну перлину (Матвія 13:45, 46). Хоча це не є поясненням притчі, але наш привілей місіонерського служіння був для нас подібний до такої перлини. Озираючись назад, ми тепер більше цінуємо цей коштовний дар служіння в організації Єгови.
Незабутні переживання
У той час курс місіонерської школи Ґілеад проходив у прекрасній сільській місцевості, в районі Фінґер-Лейкс (штат Нью-Йорк). Там, відокремлені від світських справ і турбот, ми провели шість чудових місяців, повністю занурившись у вивчення Біблії і справжнє християнське спілкування. Студенти, які вчилися з нами, походили з різних частин світу, в тому числі з Австралії, Болівії, Британії, Греції та Нової Зеландії. Проте незабаром прийшов день випуску. У серпні 1959 року ми прощалися зі сльозами на очах, відпливаючи у відповідні місця призначення. Через місяць ми ступили на землю Іспанії.
Нова культура
Ми висадилися в південному порту Альхесірас, неподалік від колосальної Ґібралтарської скелі. Цієї ночі ми вчотирьох (Ріта, я і Гундертмарки) поїхали поїздом до Мадрида. Ми розмістилися в готелі «Меркадор», чекаючи, поки сконтактуємося з членами підпільного філіалу Товариства. В Іспанії був режим диктатури генералісімуса Франсіско Франко. Це значило, що єдиною визнаною релігією в країні була римо-католицька церква. Прилюдно сповідувати будь-яку іншу релігію було проти закону, і Свідкам Єгови заборонялося проповідувати від дому до дому. Навіть релігійні зібрання були заборонені, тому Свідки Єгови, котрих у той час в Іспанії налічувалося 1200 в 30 зборах, не могли збиратися в Залах Царства, як в інших країнах. Ми мусили зустрічатися таємно в приватних будинках.
Уроки іспанської і початок
Нашим першим важким завданням було вивчити мову. Першого місяця ми проводили 11 годин щодня, вивчаючи іспанську: 4 години щоранку в класі, а потім ще 7 годин удома самі. Другого місяця розпорядок зранку був такий самий, але після обіду ми проповідували від дому до дому. Можете собі уявити? Не знаючи все ще мови і вивчивши напам’ять вступ, записаний на папірці, ми з Рітою ходили від дому до дому самі!
Я пригадую, як ми постукали в одні двері в робітничій частині Мадрида, Ваєкас. Тримаючи про всяк випадок папірець у руках, я сказав по-іспанському: «Доброго ранку. Ми виконуємо християнську працю. Біблія говорить (ми прочитали вірш). Ми хочемо залишити вам цю брошурку». Жінка тільки подивилася на нас і взяла брошурку. Коли ми зробили повторні відвідини, вона запросила нас увійти і мовчки дивилася на нас, як ми говорили. Через деякий час вона нарешті сказала, що не розуміла, що ми говорили, коли прийшли перший раз, але вона почула слово «Діос» (Бог) і цього для неї було достатньо, аби дізнатися, що йшлося про добре. З часом вона набрала біблійного знання і охрестилася, ставши однією зі Свідків Єгови.
Для мене було особливо важко вчити іспанську мову. Подорожуючи містом, я заучував відміни дієслів. Те, що я вивчав за один тиждень, наступного вже не пам’ятав! Це дуже знеохочувало мене. Кілька разів я мало не здався. Оскільки я жахливо говорив іспанською мовою, іспанські брати мусили бути дуже терплячими, коли я брав провід серед них. На одному обласному конгресі брат передав мені записку з оголошенням, щоб я прочитав його зі сцени. Мені було важко розібрати почерк, і я оголосив: «Принесіть завтра на стадіон свої мулетас (милиці)». Я повинен був сказати: «Принесіть завтра на стадіон свій малетас (багаж)». Звичайно, слухачі сміялися і, природно, мені було незручно.
Перші випробовування в Мадриді
Кілька перших років у Мадриді були морально дуже важкими для нас з Рітою. Ми сильно нудьгували за домом і нашими друзями. Щоразу, коли ми отримували листа зі Сполучених Штатів Америки, хвиля суму за домом заплескувала нас. Таких періодів ностальгії було безліч, але вони проминули. Зрештою, ми залишили дім, родину і друзів, щоб отримати дорогоцінну перлину. Нам треба було адаптуватися.
На початку в Мадриді ми жили у дуже обшарпаному пансіоні. У нас була своя кімната, і харчувалися ми тричі на день. Кімната була маленька й темна, спали ми на солом’яних матрацах. Місячна квартирна плата з’їдала наше скромне утримання. За звичай ми обідали в пансіоні, а вечерю хазяйка залишала в духовці, аби та була теплою до пізнього вечора, щоб ми мали що їсти. Однак коли ми ходили по вулицях цілими днями і вечорами, то були дуже голодними. Якщо у нас не залишалося грошей з утримання, ми витрачали особисті обмежені ресурси для того, аби купити плитку найдешевшого шоколаду, що ми могли знайти. Проте така ситуація незабаром змінилася, коли нас відвідав зональний наглядач Товариства. Він побачив наше жалюгідне становище і сказав, що ми можемо підшукати собі маленьку квартиру для місіонерського дому. Це було набагато краще, ніж купатися навстоячки в круглій ванні на підлозі в кухні. Тепер у нас був душ, холодильник для зберігання їжі й електрична плитка, на якій можна було готувати. Ми були дуже вдячні за таку увагу.
Дивовижні випадки в Мадриді
Проповідування від дому до дому виконувалося дуже обережно. Денний гамір Мадрида був перевагою, укриваючи нас так, що ми не були занадто помітними. Ми намагалися одягатися і поводитися, як інші, щоб не вирізнятися, як іноземці. Ми проповідували від дому до дому наступним чином: входили в будинок, стукали у двері, розмовляли з людиною, а тоді залишали будинок, вулицю і район. Завжди могло статися, що господар подзвонить у поліцію, тому не мудро було залишатися в околиці. По суті, навіть дотримуючись такого обережного методу, Пол і Евелін Гундертмарк були затримані і вислані з країни 1960 року. Вони виїхали в сусідню Португалію і служили там кілька років: Пол піклувався про підпільний філіал. Нині він є наглядачем міста в Сан-Дієго (Каліфорнія).
Проте згодом було досягнуто рівності. Тільки через кілька місяців шістьом місіонерам, призначеним у Португалію, наказали залишити країну! Це було щасливим поліпшенням, бо Ерік і Газел Беверідж, котрі були з нами в одному класі в Ґілеаді, тепер направлялися з Португалії в Іспанію. Отже в лютому 1962 року ми знову були в готелі «Меркадор», цього разу щоб зустріти Еріка і Газел, коли вони приїдуть.
У перші дні нашого перебування в Мадриді ми з Рітою побачили релігійне лицемірство. Ми вивчали Біблію з подружжям, Бернардо і Марією, котрі мешкали в халупці, зробленій з різних викинутих будівельних матеріалів, які тільки міг знайти Бернардо. Займалися ми з ними пізно увечері, і після вивчення вони завжди пропонували нам хліб, вино і трохи сиру або що мали. Я зауважив, що сир був подібний до американського. Одного вечора після вивчення вони принесли банку з-під сиру. На ній було написано великими літерами по-англійськи: «Від американських людей іспанським людям. Без права продажу». Звідки ця бідна сім’я дістала сир? Уряд доручив католицькій церкві роздавати його населенню. Але священик продавав його!
Продуктивне служіння з військовими
Незабаром сталося щось чудове, що обернулося для нас та багатьох інших рясними благословеннями. Ми отримали повідомлення від філіалу відвідати молодого чоловіка, на ім’я Волтер Кедаш, який перебував на базі Повітряних сил США в Торрехоні, що розташований кілька миль від Мадрида. Ми відвідали його та його дружину й почали біблійне вивчення з ними і з іншою парою з Повітряних сил.
У той час я вів коло п’яти біблійних вивчень з персоналом Повітряних сил США, звичайно, англійською мовою. З них семеро чоловік пізніше охрестилося і після повернення в Сполучені Штати Америки четверо стали старійшинами в зборах.
Це був час, коли через заборону нашої праці було важко провезти книжки, журнали і Біблії в країну. Але деяку літературу було провезено туристами і американцями, з якими підтримувався зв’язок. Філіал призначив мене керувати секретним складом літератури. Він був у складовому приміщенні іззаду постійного складу у Ваєкас. Дружина власника була Свідком Єгови. Хоча й не Свідок, власник поважав нашу працю і навіть сам дуже ризикував собою і своєю справою, дозволивши мені використовувати цю безлюдну територію, щоб підготовляти пакунки для відсилання в різні міста країни. Оскільки ця кімната завжди повинна була виглядати такою, якою і мала би бути,— в порохах, захаращена коробками, я мусив обладнати робоче місце і книжкові полиці так, щоб можна було швидко встановити їх для праці і тоді за лічені секунди сховати. У кінці дня я чекав, поки нікого не залишалося на складі, а тоді швидко виходив зі своїми пакунками.
Це було справжнім привілеєм брати участь у розповсюдженні духовного матеріалу, як-от журнали «Вартова башта» і «Пробудись!» та інша література, зборам у країні. Це були бентежні часи.
Ріта мала радість, проводячи 16 домашніх біблійних вивчень, близько половини з них стали охрещеними Свідками Єгови. Долорес була молодою заміжньою жінкою, яка проводила холодні зими в ліжку через проблеми з серцем. Навесні вона підводилась і була почасти діяльною. Долорес мала сильну віру, тому, коли прийшов час для нашого обласного конгресу в Тулузі (Франція), вона дуже хотіла поїхати. Але лікарі застерігали її, що це було б немудро через стан серця. У халаті і капцях, без багажу, вона пішла на станцію, аби провести свого чоловіка, маму й інших. Зі сльозами на очах, вона не могла дивитися, як вони від’їжджають без неї, тому залізла в поїзд і поїхала у Францію! Ріта не знала про те, що сталося. Але що це була за несподіванка побачити на конгресі Долорес з посмішкою від вуха до вуха!
Незвичайне біблійне вивчення
Ми не можемо закінчити розповідь про Мадрид, не згадавши дона Беніґно Франко, «ель професора». Місцевий Свідок запросив мене відвідати одного старшого чоловіка, котрий жив зі своєю дружиною в надзвичайно бідному будинку. Я розпочав з ним біблійне вивчення. Після одного з половиною року навчання він захотів хреститися і стати одним зі Свідків Єгови.
Цей старший чоловік, дон Беніґно Франко, був двоюрідним братом Франсіско Франко, диктатора Іспанії в той час. Здається, що дон Беніґно був завжди людиною, яка любить свободу. Протягом громадянської війни в Іспанії він співчував Республіці і був проти свого двоюрідного брата, генерала, котрий виграв війну і встановив католицький диктат. У 1939 році дона Беніґо позбавили права працювати, і він жив дуже вбого. Отже, двоюрідний брат генералісімуса Франсіско Франко, каудильйо Іспанії, став одним зі Свідків Єгови.
Несподіване запрошення
У 1965 році іспанський філіал запросив нас почати районне служіння в Барселоні. Це значило покинути сердечних братів у Мадриді, з якими ми тісно зійшлися. Тепер мало початися не тільки щось нове, але також і випробовування для мене. Мені було страшно, бо я завжди сумнівався у своїх здатностях. Я дуже добре знаю, що це Єгова допоміг мені бути дійовим на цій ниві служіння.
Аби відвідувати збір щотижня, треба було жити в домах братів. Ми жили на валізах, і майже що другого тижня переїжджали в інший дім. Це особливо важко для жінки. Але незабаром Жозе і Розер Ескуде, котрі мешкали в Барселоні, запросили нас жити з ними деякий час. То було дуже ласкаво з їхнього боку, бо для нас це значило мати постійне місце для наших речей і мати куди повернутися в неділю ввечері.
Ми з Рітою провели наступні чотири роки в районному служінні в провінції Каталонія, розташованій на узбережжі Середземного моря. Усі наші біблійні зустрічі проводилися секретно в приватних будинках, і наше проповідування від дому до дому також виконувалося з обачністю, щоб не привертати уваги. Часом ми збиралися всім збором у неділю в лісі, на «пікнік», особливо коли проводили районні конгреси.
Ми завжди захоплювалися багатьма духовно відданими братами, котрі ризикували втратити свої роботи і свободу, стараючись зберігати збір об’єднаним і активним. Багато з них керувало поширенням праці в містечках за містом. Це стало підґрунтям для великого зросту в Іспанії після того, як було знято заборону і дано релігійну свободу 1970 року.
Змушені покинути закордонне призначення
Протягом десяти років в Іспанії втіха від цього особливого благословення служити Єгові затьмарювалась станом здоров’я наших батьків. Кілька разів ми мало не покинули своє призначення, щоб поїхати додому доглядати моїх маму й тата. Однак завдяки сердечним братам і сестрам у нашому зборі там ми могли продовжувати жити в Іспанії. Дійсно, привілей місіонерського служіння усі ці роки був можливим частково завдяки іншим, котрі разом з нами ставили інтереси Божого Царства на перше місце.
Кінець кінцем у грудні 1968 року ми поїхали додому доглядати мою матір. Того місяця мій тато помер і мама залишилася одна. Все ще відносно вільні для служіння повночасно, ми отримали призначення районного служіння, але на цей раз у Сполучених Штатах Америки. Наступних 20 років ми служили в іспанських районах. Хоча ми втратили свою дорогоцінну місіонерську перлину, але отримали в руки іншу.
Проповідування серед наркотиків і насилля
Тепер ми служили пліч-о-пліч з багатьма братами і сестрами, котрі жили в криміногенних районах міст. Що ж, першого ж тижня районного служіння в Брукліні (Нью-Йорк) у Ріти вихопили з рук сумочку.
А одного раз ми з Рітою проповідували від дому до дому з групою вісників в іншій частині Нью-Йорка. Завертаючи за ріг, ми зауважили людей, котрі вишикувалися перед дірою в стіні покиненого будинку. Зробивши кілька кроків по вулиці, ми зауважили хлопця, який стояв на тротуарі, дивлячись на нас. Ще один стояв на дальньому розі, стежачи за поліцейськими машинами. Ми потрапили в центр операції з наркотиками! Він почав оглядати нас, але побачив журнал «Вартова башта» і заспокоївся. Зрештою, я міг би бути і поліцейським! Тоді він гукнув по-іспанськи: «Лос Аталаяс! Лос Аталаяс!» («Вартові башти! Вартові башти!»). Він знав, хто ми такі, і все було в порядку. Я підійшов ближче до нього і сказав: «Буенос діас, комо еста?» (Доброго ранку, як справи?). Він відповів, попросивши молитися за нього.
Важке рішення
У 1990 році стало очевидним, що мені треба бути з мамою щодня. Ми намагалися залишитися в роз’їзній праці, але розум підказував, що неможливо виконувати обох обов’язків. Звичайно, ми хотіли влаштувати так, щоб мама була доглянута з любов’ю. Але знову ми повинні були втратити дорогоцінну перлину, яка стала для нас дуже коштовною. Усі буквальні перли світу і все, що вони можуть зробити для людини, є ніщо в порівнянні з перлами місіонерського або роз’їзного служіння в організації Єгови.
Нині нам з Рітою за 60. Ми цілком задоволені і насолоджуємося служінням у місцевому іспанському зборі. Коли ми озираємося на минулі роки в служінні Єгові, то дякуємо йому за те, що довірив нам кілька дуже дорогоцінних перлин.
[Ілюстрація на сторінці 23]
Ми з Рітою та Пол і Евелін Гундертмарк (справа) перед майданчиком для бою биків у Мадриді.
[Ілюстрація на сторінці 24]
Служіння у зборі на «пікніку» в лісі.