Служіння під охороною велелюбного Єгови

РОЗПОВІВ ЛАМПРОС ЗУМПОС

Я стояв перед серйозним вибором: пристати на пропозицію мого заможного дядька й стати менеджером його чималого нерухомого майна, розв’язавши таким чином фінансові проблеми моєї родини, чи стати повночасним служителем Бога Єгови. Дозвольте ж мені розповісти, які чинники повпливали на моє вирішення.

Я НАРОДИВСЯ 1919 року в Греції, у місті Волосі. Мій батько продавав чоловічий одяг, і ми жили в достатку. Але внаслідок економічної кризи кінця 20-х років він збанкротував і втратив свою крамницю. Пригадую, як сумно мені було кожного разу, коли я бачив вираз безнадійності на батьковому обличчі.

Якийсь час наша родина терпіла велику нужду. Я щодня на годину раніше йшов зі школи, щоб стати в чергу за пайками. Та дарма що наша родина була вбогою — у ній панувала злагода. Я мріяв стати лікарем, але ще в підлітковому віці вимушений був покинути школу й піти на роботу, щоб допомогти моїм рідним вижити.

Під час другої світової війни німці та італійці окупували Грецію й настав страшний голод. Я часто бачив, як наші друзі й знайомі помирали з голоду прямо на вулицях. То жахлива сцена, якої мені ніколи не забути! Одного разу наша сім’я 40 днів пробула без хліба — основного продукту харчування в Греції. Щоб якось вижити, ми зі старшим братом пішли у поблизькі села й попросили у родичів і друзів трохи картоплі.

Хвороба стає благословенням

На початку 1944 року я захворів на одну з форм плевриту. Під час мого тримісячного перебування в лікарні двоюрідний брат приніс мені дві брошурки й сказав: «Прочитай собі це, я впевнений, тобі сподобається». Брошурки «Хто такий Бог?» і «Охорона» були надруковані Товариством Вартової башти. Прочитавши їх, я поділився інформацією з іншими хворими у палаті.

Вийшовши з лікарні, я налагодив контакт з волоським збором Свідків Єгови. Але ще з місяць я мусив бути вдома як амбулаторний хворий, тож щодня по шість-вісім годин читав старі номери «Вартової башти» та інші публікації Товариства Вартової башти. Тим-то мій духовний ріст був досить-таки стрімким.

Чудом врятований

Одного разу всередині 1944 року я сидів на лавці у волоському парку. Аж ось зненацька парк оточила напіввійськова група, що підтримувала німецьку окупаційну армію, і заарештувала всіх, хто був у ньому. Нас, зо два десятки чоловік, повели по вулицях до гестапівської штаб-квартири, розташованої у приміщенні тютюнового складу.

Нараз через декілька хвилин я почув, що хтось кличе на ім’я мене й того, з ким я розмовляв у парку. Офіцер грецької армії викликав нас і розповів, що хтось з моїх родичів, побачивши, як нас кудись ведуть під конвоєм солдати, сказав йому, що ми Свідки Єгови. Офіцер повідомив, що ми можемо йти додому, і дав нам офіційне посвідчення на той випадок, коли нас знову заарештують.

Наступного дня стало відомо, що німці стратили більшість з тих, кого заарештували напередодні. То була репресалія у зв’язку з тим, що представники грецького визвольного руху вбили двох німецьких вояків. Крім того, що я фактично був урятований від смерті, цей випадок дав мені змогу глибше осягнути цінність християнського нейтралітету.

Восени 1944 року я символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням. Улітку наступного року Свідки організували, щоб я належав до склісроського збору, розташованого в горах, куди я перебрався, щоб відновити своє здоров’я. Тоді, після закінчення німецької окупації, у Греції лютувала громадянська війна. Вийшло так, що село, в котрому я жив, слугувало базою для партизанських загонів. Місцевий священик та інші недоброзичливці звинуватили мене в тому, що я шпигую на користь уряду, і мене викликали, аби допитати на самочинно створеному військовому партизанському трибуналі.

На цьому інсценованому судовому процесі був присутній командир місцевого партизанського загону. Після того як я пояснив причини свого перебування в тому селі й показав, що, як християнин, зберігаю повний нейтралітет у громадянській війні, командир сказав іншим: «Якщо хто-небудь зачепить цього чоловіка, то буде мати справу зі мною!»

Згодом я повернувся у рідне місто Волос, зміцнивши свою віру навіть більше, ніж здоров’я.

Духовний зріст

Незабаром мене призначили відповідальним за рахунки у місцевому зборі. Незважаючи на злигодні, зумовлені громадянською війною, а також численні арешти, спровоковані звинуваченнями в прозелітизмі, що надихалися духівництвом, християнське служіння приносило мені та іншим членам нашого збору велику радість.

На початку 1947 року нас відвідав роз’їзний наглядач Свідків Єгови. То був перший такий візит після другої світової війни. Тоді наш квітучий збір у Волосі був поділений на два, і мене було призначено головуючим наглядачем одного з них. Воєнізовані та націоналістичні організації поширювали серед людей страх. Духівництво використовувало ситуацію у своїх інтересах. Воно настроювало органи влади проти Свідків Єгови, поширюючи чутки, що ми комуністи чи прибічники лівих.

Арешти й ув’язнення

Протягом 1947 року я був разів десять арештований і тричі суджений. Щоразу мене виправдовували. Та навесні 1948-го я був засуджений до чотиримісячного ув’язнення за прозелітизм. Я відбув це покарання у волоській в’язниці. Тим часом число вісників Царства в нашому зборі подвоїлось, і серця братів були переповнені радістю та щастям.

У жовтні 1948 року під час зустрічі, на котрій, крім мене, було шестеро інших братів, які брали провід у нашому зборі, у дім вдерлися п’ятеро поліцейських і заарештували нас, тримаючи на прицілі. Без жодних пояснень про причину арешту нас привезли у поліційне відділення й там били. Мене кулаками бив по обличчі полісмен, який був боксером. Наостанку нас кинули в камеру.

Згодом мене викликав до себе черговий офіцер. Коли я відчинив двері до його кабінету, він жбурнув у мене чорнильницю, котра не влучила в ціль, а брязнулась об стіну. Це було зроблено з метою залякати мене. Він дав мені папір та ручку й наказав: «Напиши імена всіх Свідків Єгови у Волосі й принеси мені список завтра вранці. Якщо не напишеш, то добре знаєш, що тебе чекає!»

Я нічого не відповів, але коли повернувся в камеру, ми з братами помолилися до Єгови. Я написав тільки своє ім’я й став чекати, поки мене закличуть. Але цього офіцера я більше так і не бачив. Уночі в наступ пішли військові сили противника і він виступив зі своїми людьми проти них. У сутичці він був серйозно поранений, і потім йому ампутували одну ногу. Зрештою нашу справу було передано в суд і нас звинуватили в проведенні нелегального зібрання. Усіх сімох нас засудили до п’яти років ув’язнення.

Оскільки я відмовився відвідувати недільну літургію у в’язниці, мене посадили в одиночну камеру. На третій день я попросив дозволу порозмовляти з начальником в’язниці. «Даруйте,— сказав я йому,— але карати того, хто й так охочий провести п’ять років у тюрмі за свою віру, видається беззмістовним». Він серйозно задумався і врешті сказав: «З завтрашнього дня ви будете працювати тут, у моєму кабінеті, поруч зі мною».

Зрештою я став працювати помічником в’язничного лікаря. Це дало мені змогу досить добре ознайомитися з медичною справою, що потім стало мені у великій пригоді. Там, у в’язниці, я мав чимало нагод проповідувати і троє чоловік відгукнулися й стали Свідками Єгови.

У 1952 році, після того як я відбув у тюрмі майже чотири роки, мене умовно звільнили. Пізніше я мусив з’явитися на виклик у коринтський суд у справі нейтральності (Ісаї 2:4). Там мене ненадовго затримали у військовій в’язниці, де почався другий тур знущань. Від окремих офіцерів, котрі були доволі винахідливими у своїх погрозах, мені доводилось чути, скажімо, таке: «Я виколупаю твоє серце кинджалом» або «Не розраховуй на швидку смерть тільки від шести куль».

Цілком інше випробування

Проте незабаром я вже знову був удома, знову служив у волоському зборі й улаштувався на роботу з неповним робочим днем. Якось я одержав листа від філіалу Товариства Вартової башти в Афінах, в якому мене запрошували пройти двотижневу підготовку й відтак почати відвідувати збори Свідків Єгови вже як районний наглядач. У той самий час мій бездітний дядько по батькові, котрий мав чимале нерухоме майно, запропонував мені взяти на себе управління цим майном. Моя родина й далі жила в бідності, і ця робота розв’язала б усі її матеріальні проблеми.

Я відвідав дядька, щоб висловити йому свою вдячність за пропозицію, але повідомив йому, що я вирішив дати згоду на особливе призначення в християнському служінні. На сі слова мій дядько підвівся, серйозно глянув на мене й ні з того ні з сього вийшов з кімнати. Повернувся він зі щедрим дарунком — сумою грошей, яка могла забезпечити моїй родині прожиток на кілька місяців. Він сказав: «Візьми це й використай на власний розсуд». Мені досі годі описати почуття, які пройняли мене в той момент. Я немовби почув голос Єгови, що казав мені: «Ти зробив правильний вибір. Я з тобою».

З благословення своєї родини у грудні 1953 року я перебрався в Афіни. Хоча Свідком стала тільки моя мати, інші члени нашої родини не противилися моїй християнській діяльності. Коли я прибув у філіал в Афінах, на мене чекав ще один сюрприз. То була телеграма від сестри, яка повідомляла, що батькове дворічне клопотання про пенсійне забезпечення нарешті увінчалося успіхом. Чого ж мені іще було треба? Я почувався так, наче в мене виросли крила і я готовий високо злетіти в служінні Єгові!

Необхідна обережність

У початкові роки мого районного служіння я мусив бути вельми обережним, бо Свідки Єгови люто переслідувалися релігійними та політичними владами. Щоб відвідати наших християнських братів, надто ж тих, хто жив у невеличких містечках та селах, я вимушений був робити чималі піші переходи під покриттям темряви. Брати, які ризикували бути арештованими, збиралися й терпляче очікували мого прибуття. Скільки ж взаємного підбадьорення дали всім нам ці візити! (Римлян 1:11, 12).

Щоб уникнути викриття, часами я вдавався до маскування. Одного разу я вдягнувся, як пастух, з тим щоб успішно пройти контрольно-пропускний пункт і дістатися до зібрання братів, котрі конче потребували духовного пастиря. Іншого разу, 1955 року, аби не викликати підозри поліції, я й ще один Свідок видали себе за продавців часнику. Нашим завданням було встановити контакт з певними християнськими братами, які стали неактивними, в невеличкому містечку Аргос-Орестікон.

Ми розклали свій товар на міському ринку. Одначе молодий полісмен, котрий патрулював цю ділянку, щось запідозрив і щоразу, проходячи поблизу, кидав на нас допитливі погляди. Врешті він сказав мені: «Ви не схожі на продавця часнику». У той же момент до нас підійшло троє молодих жінок, охочих купити часнику. Показуючи на свій товар, я вигукнув: «Цей молодий полісмен їсть часник, і погляньте-но, який він дужий і гарний!» Жінки подивилися на полісмена й розсміялися. Він також усміхнувся й кудись щез.

Коли ж він пішов, я скористався слушною нагодою й рушив до крамниці, в якій наші духовні брати працювали кравцями. Я попросив одного з них пришити ґудзик, якого я відірвав од свого піджака. Коли він шив, я перехилився до нього й прошептав: «Я приїхав сюди з філіалу, щоб побачитися з вами». Спершу брати перелякалися, адже вони роками не мали контакту зі співсвідками. Я, як тільки вмів, заохочував їх домовитися зустрітися пізніше на міському цвинтарі, щоб продовжити бесіду. Втішно, що той візит був для них підбадьорливим і вони знову стали ревними у християнському служінні.

Я знайшов собі вірну партнерку

У 1956 році, через три роки після початку роз’їзної праці, я зустрів Нікі, молоду християнку, яка дуже любила проповідницьку працю й бажала присвятити своє життя повночасному служінню. Ми покохали одне одного й у червні 1957 року одружилися. Я не знав, чи витримає Нікі у роз’їзній праці за такої ворожості до Свідків Єгови в Греції. Та з допомогою Єгови вона витримала, а отже, стала першою жінкою, що супроводила свого чоловіка у районному служінні в Греції.

Ми перебували у роз’їзній праці десять років, служачи більшості зборів Греції. Багато разів ми маскувалися та з валізами під прикриттям темряви годинами добиралися до певного збору. Незважаючи на значну протидію, на яку часто наштовхувалися, ми з душевним трепетом спостерігали запаморочливий зріст кількості Свідків у Греції.

Служіння в Бетелі

У січні 1967 року нас з Нікі запросили служити в Бетелі, цебто у філіалі Свідків Єгови. Це запрошення обох нас захопило зненацька, але ми прийняли його, певні того, що справами керує Єгова. З бігом часу ми усвідомили, який це великий привілей служити в такому центрі теократичної діяльності.

Через три місяці після того, як ми розпочали своє служіння в Бетелі, до влади прийшла військова хунта і Свідки Єгови вимушені були продовжувати свою працю не так помітно. Ми почали збиратися маленькими групками, проводити конгреси в лісах, обережно проповідувати й секретно друкувати та розповсюджувати біблійну літературу. До таких обставин пристосуватися було неважко, адже ми просто повернулися до тих методів, які використовували в минулі роки. Попри всі перешкоди, число Свідків зросло від неповних 11 000 у 1967 році до більш як 17 000 у 1974-му.

Прослуживши в Бетелі майже 30 років, ми з Нікі й далі тішимося своїми духовними благословеннями, хоч уже немолоді, та й здоров’я вже не те. Більш як десять років ми жили в одній з будівель філіалу на вулиці Карталі в Афінах. У 1979 році відбулося присвячення нового філіалу в Мароусі, передмісті Афін. Але з 1991 року ми радіємо новим просторим приміщенням філіалу в Елеоні, за 60 кілометрів на північ від Афін. Тут я служу в медпункті Бетелю, де мені стала у великій пригоді та підготовка, яку я дістав як помічник в’язничного лікаря.

За більше ніж чотири десятиріччя свого повночасного служіння я, подібно до Єремії, пересвідчився у надійності обіцянки Єгови: «І будуть вони воювати з тобою, та не переможуть тебе, бо Я із тобою,— говорить Господь,— щоб тебе рятувати!» (Єремії 1:19). Так, ми з Нікі спізнали безмір благословень від Єгови. Ми незмінно знаходимо втіху в тому, що він з любов’ю турбується нами та обдаровує нас незаслуженою ласкою.

Я хочу заохотити вас, молоді люди в організації Єгови, поставити собі за мету повночасне служіння. Таким чином ви зможете прийняти запрошення Єгови перевірити, чи виконає він свою обіцянку ‘відчинити вам небесні отвори та вилити вам благословення аж надмір’ (Малахії 3:10). На підставі власного досвіду я можу запевнити вас, юні, що Єгова справді поблагословить всіх, хто цілковито покладається на нього.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Лампрос Зумпос та його дружина Нікі.