«Милість Твоя краще від життя»

Розповів Кальвін Г. Голмес

Був грудень 1930 року. Я щойно закінчив доїти корів, коли тато повернувся додому від сусіда. «Дивіться, що Вайман позичив мені»,— сказав він, дістаючи з кишені блакитну книжку. Вона називалася «Визволеннє» й була надрукована Товариством Вартової башти. Хоча тато зовсім не любив читати, він просидів над тою книжкою до глибокої ночі.

ПІЗНІШЕ тато приніс ще дві книжки тих самих видавців, «Світло» й «Примирення». Він знайшов стару мамину Біблію й до самої ночі сидів і читав при світлі гасової лампи. Тато почав дуже сильно змінюватися. Тієї зими, зібравши усіх нас — маму, трьох моїх сестер і мене — коло старої печі, він годинами розмовляв з нами про те, чого навчився.

Тато казав, що видавців цих книжок називають Дослідниками Біблії і що, за їхніми словами, ми живемо в ‘останні дні’ (2 Тимофія 3:1—5). Він пояснював, що Земля не буде знищена при кінці світу, а перетвориться під Божим Царством на рай (2 Петра 3:5—7, 13; Об’явлення 21:3, 4). Мене це дуже зацікавило.

Тато став розмовляти зі мною, коли ми працювали разом. Я пригадую собі, що ми якраз очищали від листків качани кукурудзи, коли він пояснив мені, що Боже ім’я — Єгова (Псалом 68:4, Дерк.). Весною 1931 року, ще 14-річним хлопчиною, я вирішив стати на сторону Єгови та його Царства. Тож у старому садку позаду нашої хати я твердо пообіцяв Єгові в молитві, що служитиму йому вічно. Моє серце вже тоді зворушувала милість нашого чудового Бога (Псалом 63:3, Дерк.).

Жили ми на фермі, приблизно за 30 кілометрів від Сент-Джозефа (штат Міссурі, США) й менше як за 65 кілометрів від Канзас-сіті. Тато народився у дерев’яній рубленій хатині, яку мій прадід побудував на фермі ще на початку XIX століття.

Підготовка до служіння

Влітку 1931 року наша сім’я почула по радіо публічну промову «Царство. Надія Світу», яку виголосив на конгресі в Колумбусі (штат Огайо) тодішній президент Товариства Вартової башти Джозеф Рутерфорд. Вона зворушила моє серце, і я з радістю допомагав татові роздавати нашим знайомим брошурку, що містила цю важливу публічну промову.

Навесні 1932-го я вперше відвідав зібрання Свідків Єгови. Наш сусід запросив тата й мене послухати в Сент-Джосефі промову Джорджа Дрейпера, роз’їзного наглядача Свідків Єгови. Ми приїхали вже на другу половину зібрання, і я сів за дужою широкою спиною Дж. Д. Драєра, який пізніше відіграв важливу роль у моєму житті.

У вересні 1933 року я побував з татом на конгресі в Канзас-сіті, де вперше взяв участь у проповідуванні. Тато дав мені три брошурки й сказав, що можна говорити так: «Я — Свідок Єгови й проповідую добру новину про Боже Царство. Ви, без сумніву, чули по радіо Суддю Рутерфорда. Його промови передаються щотижня більше як 300 радіостанціями». Після цього я пропонував брошурку. Пізніше того вечора, доячи на фермі корів, я думав, що це був найнезабутніший день у моєму житті.

Незабаром почалася зима, і їздити стало важко. Але якось нас відвідав брат Драєр зі своєю дружиною й запитав, чи я хотів би прийти до них у суботу ввечері та залишитися переночувати. Я не шкодую, що пройшов пішки 10 кілометрів, бо зміг наступного дня піти з Драєрами в служіння й побувати на вивченні «Вартової башти» у Сент-Джозефі. З того часу я рідко коли не брав участі в служінні у неділю. Те, чого я навчився від брата Драєра, та його поради виявилися безцінними.

Другого вересня 1935 року я зрештою зміг символізувати своє присвячення Єгові через водне хрещення на конгресі в Канзас-сіті.

Обираючи життєвий шлях

На початку 1936 року я подав заяву на піонера, або повночасного служителя, і мене включили до списку тих, хто шукає партнера для піонерування. Невдовзі я отримав листа від Едварда Стеда з Арвада (штат Вайомінг). Він писав, що прикутий до інвалідного візка й потребує допомоги для піонерування. Я одразу погодився стати його партнером, і 18 квітня 1936 року був призначений піонером.

— Інакше просто не варто жити,— відповів я. Для мене уже тоді милість Єгови була важливішою за все на світі.

Піонеруючи з Тедом, як ми називали брата Стеда, я багато чого навчився. Тед горів служінням, і було приємно слухати, як він проповідував вістку про Царство. Але, на жаль, він міг лише писати й розмовляти, бо всі його суглоби скував артрит. Я вставав щодня раненько, мив і голив Теда, потім готував сніданок та годував його. Після цього я одягав його й збирав для служіння. Того літа ми виїжджали з ночівлею для піонерування в штатах Вайомінг і Монтана. Тед спав у кузові своєї вантажівки під накриттям, а я — просто на землі в спальному мішку. Пізніше, ще в тому ж році, я переїхав піонерувати південніше, в Теннессі, Арканзасі й Міссісіпі.

У вересні 1937 року я вперше в житті побував на великому конгресі в Колумбусі (штат Огайо). Там нам повідомили, що відтепер ми використовуватимемо в проповідуванні грамофон. Кожного разу, коли господар слухав грамофон, ми записували одну «грамофонну проповідь». Одного місяця я мав понад 500 «грамофонних проповідей», які прослухало більше як 800 чоловік. Після проповідування у багатьох містах Східного Теннессі, Віргінії та Західної Віргінії мені запропонували новий вид спеціального піонерування — працювати разом із зональним слугою, як тоді називали роз’їзних наглядачів.

Я відвідував збори й відокремлені групи в Західній Віргінії, проводячи з братами у кожній місцевості два-чотири тижні, і очолював там польове служіння. Пізніше, в січні 1941 року, мене призначили зональним слугою. На той час мати й три мої сестри — Клара, Лоіс і Рут — уже стали на сторону Царства. Тож того літа уся наша сім’я побувала разом на великому конгресі в Сент-Луїсі.

Невдовзі після цього конгресу зональним слугам повідомили, що під кінець листопада 1941 року зональна робота припиниться. Наступного місяця Сполучені Штати Америки вступили в другу світову війну. Мене призначили служити спеціальним піонером, від якого вимагалося проповідувати щомісяця 175 годин.

Особливі привілеї служіння

У липні 1942 року я отримав листа, в якому мене запитували, чи я хотів би служити за кордоном. Я дав згоду, і мене запросили до Бетелю, всесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк). У той самий час туди з’їхалось для особливої підготовки коло 20 неодружених братів.

Натан Г. Норр, тодішній президент Товариства Вартової башти, пояснив, що проповідницька діяльність занепала й що ми отримаємо навчання для духовного зміцнення зборів. «Ми хочемо знати не лише, які є проблеми в зборі,— сказав він,— але й що ви зробили для їх розв’язання».

За часу нашого перебування в Бетелі Фред Франц, який у 1977 році став наступним президентом після брата Норра, виголосив промову, в котрій говорилося: «Друга світова війна закінчиться, й розпочнеться велика проповідницька робота. В організацію Єгови ще прийдуть, безперечно, мільйони людей!» Ця промова повністю змінила мої погляди на життя. Коли роздали призначення, я довідався, що буду відвідувати всі збори в штатах Теннессі й Кентуккі. Нас називали служителями братів, пізніше цю назву змінили на районного наглядача.

Я почав служити зборам 1 жовтня 1942 року, маючи лише 25 років. У цей час до деяких зборів можна було дістатися тільки пішки або верхи на коні. Деколи я спав в одній кімнаті з господарями, в яких зупинився.

Служачи в липні 1943 року в зборі «Ґрінвілл» (штат Теннессі), я отримав запрошення відвідати другий клас Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти. У Ґілеаді я зрозумів, що то насправді означає ‘бути особливо уважними до того, що чули’ й завжди мати «багато роботи у ділі Господньому» (Євреїв 2:1, Дерк.; 1 Коринтян 15:58, НС). П’ять місяців навчання пролетіли швидко, і 31 січня 1944 року ми стали випускниками.

Канада й переїзд у Бельгію

Чимало з нас направили служити в Канаду, де недавно зняли заборону з діяльності Свідків Єгови. Мене призначили до роз’їзної праці, і деколи доводилось долати величезні відстані між зборами. Відвідуючи братів, я з цікавістю слухав, як проводилась наша проповідницька діяльність у Канаді під час заборони (Дії 5:29). Багато розповідали про так званий бліц, коли за одну лише ніч майже в кожному домі по всій Канаді було залишено брошурку. А як ми тішилися, коли в травні 1945 року довідалися, що війна в Європі закінчилась!

Того літа, служачи у зборі в містечку Осейдж (штат Саскачеван), я отримав листа від брата Норра, в якому він писав: «Хочу запропонувати тобі привілей служіння в Бельгії... У цій країні чимало роботи. Війна наробила там багато лиха, і брати потребують допомоги; здається, було б добре послати когось з Америки, щоб надати необхідну братам допомогу та підбадьорити їх». Я одразу ж повідомив, що погоджуюся їхати туди.

В листопаді 1945 року я вже був у Брукліні й вивчав зі стареньким братом Чарлзом Айхером з Ельзасу французьку мову. Я також отримав прискорений курс навчання, як координувати роботу у філіалі. Перед від’їздом до Європи я відвідав на короткий час свою сім’ю та друзів у Сент-Джозефі (штат Міссурі).

Одинадцятого грудня я відплив з нью-йоркського порту на кораблі «Королева Єлизавета» і через чотири дні прибув до Саутгемптона (Англія). Перший місяць я провів у британському філіалі, де одержав додаткову підготовку. Після цього 15 січня 1946 року я перетнув протоку Ла-Манш і зійшов на берег в Остенде (Бельгія). Звідти на поїзді я відправився до Брюсселя. На пероні мене зустрічала вся родина Бетелю.

Посилена післявоєнна діяльність

Моє призначення полягало в нагляді за працею Царства у Бельгії, але я навіть не міг говорити по-французьки. Приблизно через шість місяців я уже якось давав собі раду з мовою. Це було великим привілеєм працювати з тими, хто, ризикуючи життям, продовжував проповідувати протягом п’яти років нацистської окупації. Деякі з них щойно повернулися з концентраційних таборів.

Брати горіли бажанням якнайшвидше організувати роботу, щоб допомогти спраглим біблійної правди. Тож були зроблені розпорядження, щоб проводити конгреси та посилати у збори роз’їзних наглядачів. Нас також підбадьорювали приїзди Натана Норра, Мілтона Геншеля, Фреда Франца, Ґранта Сьютера й Джона Бута — представників бруклінського всесвітнього центру. У ті ранні роки я служив районним наглядачем, обласним наглядачем та наглядачем філіалу. Шостого грудня 1952 року, пробувши в Бельгії майже сім років, я одружився з Емілією Ванопслаух, яка теж працювала в бельгійському філіалі.

Через кілька місяців, 11 квітня 1953 року, мене викликали до місцевої поліцейської дільниці й сказали, що моя присутність у Бельгії загрожує її безпеці. Я поїхав до Люксембургу й там чекав, поки в Державній раді розглядалась моя апеляційна заява.

У лютому 1954 року Державна рада Бельгії підтвердила рішення, що моя присутність становить небезпеку для держави. Як доказ наводився величезний зріст кількості Свідків у Бельгії з часу мого приїзду — від 804 у 1946 році до 3304 у 1953-му. А оскільки багато молодих Свідків займали тверду позицію християнського нейтралітету, безпека Бельгії, говорилося в рішенні, перебувала під загрозою. Тому Емілію та мене призначили до Швейцарії в районне служіння у франкомовній частині країни.

У 1959 році в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк) почала діяти Школа служіння Царству — школа поглибленого навчання християнських старійшин. Мене запросили туди, щоб підготувати для проведення цієї школи в Європі. Перебуваючи в Сполучених Штатах Америки, я відвідав свою сім’ю у Сент-Джозефі (штат Міссурі). Тоді я востаннє бачив мою дорогу матусю. Вона померла в січні 1962 року, а тата не стало ще в червні 1955-го.

Школа служіння Царству розпочалася в Парижі (Франція) у березні 1961 року, і Емілія була там разом зі мною. На школу з’їхалися обласні та районні наглядачі, наглядачі зборів і спеціальні піонери з Франції, Бельгії та Швейцарії. Протягом наступних 14 місяців я провів 12 класів цього чотиритижневого курсу. Згодом, у квітні 1962 року, ми довідались, що Емілія вагітна.

Пристосовуючись до обставин

Ми повернулися до Женеви (Швейцарія), де мали дозвіл на постійне проживання. Але було досить важко знайти квартиру, бо там дуже не вистачало житла. З роботою мали ми теж багато клопотів. Зрештою я влаштувався працювати у великому універмазі в центрі Женеви.

Я провів у повночасному служінні 26 років, тож наші нові обставини вимагали великих змін. Двадцять два роки я працював в універмазі й допомагав виховувати наших двох доньок, Лоіс та Юніс, і протягом усього того часу наша сім’я завжди ставила справи Царства на першому місці (Матвія 6:33). У 1985 році я вийшов на пенсію і відтоді почав служити заступником районного наглядача.

Емілія має тепер багато проблем зі здоров’ям, але вона робить у служінні все, що в її силах. Лоіс майже десять років піонерувала. І якою ж видатною духовною подією була можливість побувати разом з нею влітку 1993 року на чудовому міжнародному конгресі в Москві! Невдовзі після цього, відпочиваючи у Сенегалі (Африка), Лоіс втопилася в океані. Наші африканські брати та місіонери з великою любов’ю і співчуттям поставились до мене, коли я приїхав у Сенегал, щоб попіклуватися про похорон. Вони дуже допомогли мені в горі. Як же я прагну побачитися з Лоіс після воскресіння! (Івана 5:28, 29).

Я вдячний за те, що понад сорок років моя дорога супутниця вірно й віддано підтримує мене. Справді, всупереч душевному болю та бідам, милість Єгови завжди приносила мені радість і робила моє життя змістовним. Серце спонукує мене повторити слова псалмоспівця, який сказав про нашого Бога Єгову: «Тому що милість Твоя краще від життя, уста мої прославлятимуть Тебе!» (Псалом 63:3, Дерк.).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Ми почали використовувати під час проповідування грамофон.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Мої батьки. 1936 рік.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Вуличне служіння в Бельгії. 1948 рік.