Від крайньої бідності до найбільшого багатства

РОЗПОВІВ МАНУЕЛЬ ДЕ ЖЕЗУШ АЛЬМЕЙДА

Я народився в жовтні 1916 року і був наймолодшим з сімнадцяти дітей. Дев’ятеро моїх старших братів та сестер померло від хвороб та недоїдання, тому я ніколи не знав їх. Усі ми, восьмеро дітей, що залишились, жили разом з батьками в маленькому селі поблизу міста Порту (Португалія).

У НАШОМУ скромному домі була маленька загальна кімната та спальня. По воду для пиття ми ходили до колодязя десь за півкілометра від дому і куховарили в дуже простих умовах.

Як тільки мої старші брати змогли виконувати фізичну працю, то пішли на роботу на кукурудзяні поля. Їхні заробітки допомагали сім’ї якось прогодуватись. Завдяки братам я став єдиною дитиною, яка отримала невелику освіту. Хоча жити було важко, ми були надзвичайно вірними католицькій церкві й надіялись, що це якось допоможе нам у житті.

У травні церква відзначала так звану «новену». Дев’ять днів підряд ми рано-вранці, коли ще було темно, вирушали до церкви. Там ми молилися, вірячи, що завдяки цьому матимемо благословення від Бога. Також ми думали, що священик був святим чоловіком, представником Бога. Але з часом наш погляд змінився.

Пошуки чогось ліпшого

Коли ми не змогли сплатити церковний збір через велику фінансову скруту, священик не хотів виявити до нас поблажливість. Це знеохотило нас. Відтоді я почав зовсім інакше ставитись до церкви, тому, коли мені сповнилось 18 років, вирішив покинути свою сім’ю, щоб дослідити, чи в житті немає чогось ліпшого від роботи на полях і суперечок із церквою. Тож у 1936 році я прибув до Лісабона, столиці Португалії.

Там я зустрів Едмінію. Хоча мені здавалось, що релігія мене ошукала, ми за звичаєм обвінчались у католицькій церкві. Потім у 1939 році розпочалася Друга світова війна. Під час війни я завідував 18 товарними складами, за день ми висилали до 125 вантажівок з військовим обладнанням.

Жахіття війни, а також посилене втручання католицької церкви справили на мене глибоке враження. Я думав: «Чи Бог дійсно піклується людством? Як нам поклонятися йому?» Багато років пізніше (1954 року) один старенький добродій, Свідок Єгови, поговорив зі мною про те, що мене цікавило. Ця розмова змінила усе моє життя.

Тішуся надією, яку дає Біблія

Цей добрий чоловік на ім’я Жошуа пояснив мені, що Боже Царство — це єдине розв’язання усіх проблем у світі і що мир та безпека прийдуть на землю тільки під правлінням цього Царства (Матвія 6:9, 10; 24:14). Це потішило мене, але через неприємні переживання, спричинені колись релігією, я не поспішав визнавати його пояснення. Коли він запропонував вивчати зі мною Біблію, я погодився, але з умовою, що він не проситиме грошей і не буде розмовляти про політику. Він погодився, запевнивши мене, що пропонує безплатне вивчення (Об’явлення 22:17).

Моє довір’я до Жошуа швидко зросло. Тому я попросив у нього те, чого прагнув ще з юності. «Чи можна було б мені мати особистий примірник Біблії?» Коли мені її принесли, я з великою радістю вперше прочитав у Слові нашого Творця такі обітниці, як: «Сам Бог буде з ними [людством]», «і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре», і не буде вже смерти — ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об’явлення 21:3, 4).

Особливо мене потішали поміщені в Біблії обіцянки про усунення бідності та хвороб. Вірний чоловік Елігу сказав про Бога: «Він... багато поживи дає» (Йова 36:31). Також, як говорить Біблія, під праведним правлінням Божого Царства «не скаже мешканець «Я хворий!» (Ісаї 33:24). З якою любов’ю Бог Єгова цікавиться людством! Тепер моє зацікавлення його обіцянками неймовірно збільшилось!

Вперше я відвідав зібрання Свідків Єгови 17 квітня 1954 року. Воно було особливим: відзначався Спомин смерті Христа. Після того я завжди регулярно відвідував зібрання. Незабаром став ділитися з іншими усім тим добрим, чого навчився. На той час у Португалії ми щомісяця організовували коло моря пікнік, а тоді проводили хрещення. Через сім місяців після нашої першої розмови з Жошуа я присвятився Богові Єгові і символізував своє присвячення водним хрещенням в океані.

На початку 1954 року по всій Португалії нараховувалось коло ста Свідків. Тому в той час була велика потреба в чоловіках, які брали б провід у проповідницькій праці. Я швидко зробив духовний поступ, і незабаром мені доручили виконувати в зборі певні обов’язки. У 1956 році мене призначили служителем збору (так тоді називали головуючого наглядача) у другому зборі Свідків Єгови в Лісабоні. Сьогодні в цьому місті та його околицях є понад сто зборів.

Прояв гостинності приносить благословення

Хоча нам з Едмінією доводилося жити ощадливо, двері нашого дому завжди були відкриті для християнських братів. У 1955 році в Португалії зупинився один піонер (так називають повночасних благовісників Свідків Єгови), який їхав з Бразилії до Німеччини на міжнародний конгрес «Тріумф Царства». Через труднощі з транспортом він пробув місяць у нас вдома. Який же духовний пожиток принесли нам його відвідини!

У той час нас також відвідали інші брати, у тому числі працівники всесвітнього центру Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк), наприклад, Х’юго Рімер та Чарлз Айхер, які жили разом в одній кімнаті. Вони обідали в нас і виголосили промови для португальських братів. Ми чекали від таких братів соковитих ласих шматочків духовної поживи, як тільки-но вилуплені курчата із відкритими дзьобиками.

Також у нашому домі зупинялися під час своїх візитів роз’їзні наглядачі Свідків Єгови. Нам надовго запам’ятався час, коли 1957 року нас відвідав Алваро Берекочея, наглядач філіалу в Марокко, який був призначений відвідати і підбадьорити братів у Португалії. Він прийшов до нас додому на книговивчення, і ми наполягли, щоб позосталий час він залишився в нас. Упродовж місяця, коли Алваро перебував з нами, ми зазнали великих благословень і наїлись досхочу духовної поживи, тимчасом як він поправився завдяки усьому тому смачненькому, що готувала моя дорога Едмінія.

Крайня бідність, яку я пережив у дитинстві, може сильно вплинути на людину. Однак я зрозумів, що чим більше ми даємо Єгові та його вірним слугам, тим більше він благословляє нас. Я постійно це відчував, коли ми виявляли гостинність усім, кому могли.

У 1955 році на конгресі в Порту було оголошено про міжнародний конгрес Свідків Єгови, який мав проводитись 1958 року на стадіоні «Янкі» в місті Нью-Йорку. По всій Португалії в кожному Залі Царства, яких на той час було мало, поставили скриньки для пожертв, щоб допомогти фінансово португальським делегатам того конгресу. Уявляєте, як ми з дружиною раділи, коли нас вибрали делегатами? Як же ми тішились, коли, приїхавши до Сполучених Штатів Америки на конгрес, змогли відвідати всесвітній центр Свідків Єгови в Брукліні!

Витривалість під час переслідування

У 1962 році в Португалії було заборонено проповідницьку працю Свідків Єгови, і з країни вигнали місіонерів, у тому числі Еріка Бріттена, Доменика Пікконі, Еріка Бевріджа та їхніх дружин. Після того нам більше не дозволили проводити зібрання в Залах Царства, тому ми зустрічалися таємно в приватних будинках; також більше не було можливо проводити великі конгреси. Я отримав доручення організовувати транспорт для християнських братів та сестер на конгреси в інших країнах.

Організовувати транспорт для подорожі в інші країни великого числа Свідків було нелегко. Однак зусилля вартували того, бо португальські брати отримали чудові духовні благословення. Як же їх збудувало те, що вони побували на конгресах у Швейцарії, Англії, Італії та Франції! Також завдяки цим поїздкам вони змогли привезти в Португалію літературу. У ті роки ми багато разів подавали прохання зареєструвати нас як релігійну організацію в Португалії, але нам завжди відмовляли.

Після того як на початку 1962 року вигнали місіонерів, таємна поліція почала посилювати свою кампанію, спрямовану на те, щоб припинити нашу проповідницьку діяльність. Чимало наших братів та сестер було арештовано й поставлено перед судом. Документально підтверджені повідомлення про ті події публікувались у цьому та супровідному йому журналі «Пробудись!»a.

Серед тих, кого ув’язнили за проповідування, був піонер, якому я колись вперше розповів добру новину про Боже Царство. Оскільки поліція знайшла в його речах мою адресу, мене викликали на допит.

Пізніше до мене додому прийшли два агенти поліції. Вони конфіскували мої підручники для біблійного вивчення, а також 13 примірників Біблії. Ці люди продовжували непокоїти нас, вони поверталися аж сім разів, щоб обшукувати наш будинок, і кожного разу закидали нас запитаннями.

Декілька разів мене викликали, щоб давати показання на судах Свідків. Хоча я не мав багато світської освіти, Єгова дав мені ‘мудрість, що не змогли противитись чи суперечити їй всі противники’ (Луки 21:15). Одного разу суддя був настільки здивований моїми показаннями, що запитав, яку освіту я маю. Усі в залі засміялися, коли я сказав, що закінчив всього чотири класи.

З посиленням переслідування збільшувалась кількість людей, які позитивно реагували на звістку про Царство. Як наслідок, із менше ніж 1300 Свідків, яких нараховувалось у Португалії 1962 року, у 1974 їх стало понад 13 000! А тим часом у травні 1967 року мене запросили служити роз’їзним наглядачем. Виконуючи цю працю, я відвідував збори Свідків Єгови, щоб зміцняти їх духовно.

Втіха, яку приносить найбільше багатство

У грудні 1974 року я мав привілей брати участь у реєстрації, яка легалізувала працю Свідків Єгови в Португалії. Наступного року ми з дружиною стали членами сім’ї Бетелю Свідків Єгови в Ішторілі. Мене також призначили членом Комітету філіалу Португалії.

Ми дуже тішимось, коли бачимо, як процвітає проповідницька праця в Португалії та територіях, що перебувають під наглядом нашого філіалу! Це Азорські острови, Ангола, Кабо-Верде, Мадейра та Сан-Томе і Прінсіпі. Впродовж років ми з захопленням спостерігали, як у ці країни, де люди виявляють величезне зацікавлення звісткою Царства, від’їжджають з Португалії місіонери. Уявіть, як ми радіємо, що тепер у цих територіях нараховується понад 88 000 вісників Царства, у тому числі понад 47 000 у Португалії! Число присутніх на Спомині в цих країнах у 1998 році сягнуло 245 000, тоді як 1954 року, коли я став Свідком, на Спомині було менше ніж 200 осіб.

Я та Едмінія усім серцем погоджуємось зі псалмоспівцем, який сказав, що «ліпший бо день на подвір’ях [Єгови], аніж тисяча в іншому місці» (Псалом 84:11). Коли згадую своє злиденне дитинство й порівнюю його з духовним багатством, яке отримав пізніше, то почуваюсь, як пророк Ісая: «Господи,— Ти мій Бог! Я буду Тебе величати, хвалитиму Ймення Твоє, бо Ти чудо вчинив... бо твердинею став Ти нужденному, твердинею став для убогого» (Ісаї 25:1, 4).

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 24]

Вгорі: брат Альмейда повідомляє в Лісабоні про рішення послати делегатів на конгрес у Нью-Йорку 1958 року.

Посередині: проводжу зібрання зразкових слуг на міжнародному конгресі «Мир на землі», що проходив у Парижі.

Внизу: орендовані автобуси готуються до від’їзду на обласний конгрес у Франції.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Проводжу ранкове поклоніння в португальському філіалі.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Португальський філіал (присвячений 1988 року).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Промови брата Х’юго Рімера, гостя з бруклінського Бетелю, підбадьорили нас.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Я зі своєю дружиною.