Життєпис

Моя участь у всесвітньому поширенні божественної освіти

РОЗПОВІВ РОБЕРТ НІСБЕТ

Король Свазіленду Собхуз II запросив мене і мого брата Джорджа до своєї королівської резиденції. Хоча ця розмова відбулася в 1936 році, я чітко пам’ятаю її. Ця довга розмова з королем була частиною біблійної освіти, якою я займався. Сьогодні мені 95 років, і я з приємністю згадую роки, які провів у цій праці, побувавши на п’яти континентах.

УСЕ почалося 1925 року, коли продавець чаю на ім’я Добсон почав відвідувати нашу сім’ю. Ми жили тоді в Единбурзі (Шотландія). У той час я був ще хлопцем і працював учнем аптекаря. Незважаючи на свій відносно молодий вік, я дуже тривожився значними змінами, які принесла світова війна 1914—1918 років у релігійне і приватне життя людей. Якось Добсон залишив нам книжку «Божий Плян Віків». Поданий там опис розумного Творця, який має конкретний «план», видався мені настільки розсудливим і розумним, що я прагнув поклонятися такому Богові.

Невдовзі ми з мамою почали відвідувати зібрання Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. У вересні 1926 року на конгресі в Глазго ми з мамою символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням. Кожен кандидат до хрещення поверх купального костюма вдягав довжелезну сорочку, яка зав’язувалася на щиколотках. Тоді саме це вбрання вважали відповідним для такої важливої події.

Тими днями ми ще погано розуміли багато питань. Більшість членів збору, якщо не всі, святкували Різдво. У проповідницькому служінні брали участь одиниці. Навіть деякі старійшини противилися розповсюдженню літератури в неділю, оскільки вважали, що це порушує принцип про суботу. Однак у «Вартовій башті» за 1925 рік з’явилися статті, які пролили більше світла на такі вірші, як Марка 13:10: «Перше Євангелія мусить бути народам усім проповідувана».

Як же виконуватиметься ця всесвітня праця? Моє перше проповідування від дому до дому було досить простим: я всього лиш казав мешканцю квартири, що продаю цікаві релігійні книжки, і пропонував «Гарфу Божу», книжку, в якій було пояснено десять основних біблійних вчень і прирівняно їх до десяти струн арфи. Пізніше нам роздали картки, які містили коротку звістку для мешканців квартир. Ми також послуговувались портативними грамофонами, перші моделі яких були досить важкі. Завдяки цим грамофонам ми відтворювали записи коротеньких промов на чотири з половиною хвилини. Згодом з’явилися інші моделі, значно легші, і вони працювали навіть у вертикальному положенні.

З 1925 по 1930-ті роки ми з усіх сил намагалися якнайкраще виконувати працю свідчення. А на початку 1940-х років у всіх зборах була запроваджена Школа теократичного служіння. Нас вчили пропонувати звістку про Царство іншим способом — особисто розмовляти з тими мешканцями, які охочі слухати. Також ми навчилися, наскільки важливо з людьми, які виявляють зацікавлення, проводити домашні біблійні вивчення. У певному розумінні можна сказати, що то була зародкова стадія всесвітньої біблійної освіти, яка надається сьогодні.

Підбадьорення від брата Рутерфорда

Бажання брати більшу участь в освітній праці спонукало мене 1931 року розпочати повночасне піонерське служіння. Я мав розпочати піонерування відразу після конгресу в Лондоні. Під час обідньої перерви на цьому конгресі брат Джозеф Рутерфорд, який наглядав тоді за працею проповідування, схотів порозмовляти зі мною. Було потрібно, аби якийсь піонер поїхав до Африки. «Ти б не поїхав туди?» — запитав він. Хоч я був досить здивований, однак спромігся рішуче сказати: «Добре, я поїду».

Тоді ми ставили собі за мету розповсюдити якомога більше біблійної літератури, а для цього мали постійно подорожувати. Мене заохочували залишатися неодруженим, як і більшість братів, які мали певні відповідальності в організації. Моя територія починалася з Кейптауна, на самому півдні Африки, і простягалася вздовж східної частини континенту, а також охоплювала узбережні острови Індійського океану. Західна границя моєї території тягнулась через гарячі піски пустелі Калахарі аж до озера Вікторія, біля якого бере свій початок річка Ніл. Я та мій партнер у служінні мали щороку проводити шість місяців у одній або кількох африканських країнах, розташованих на цій безкраїй території.

Двісті коробок духовних скарбів

Коли я прибув у Кейптаун, мені показали 200 коробок з літературою, призначеною для Східної Африки. Ця література була на чотирьох європейських і чотирьох азіатських мовах, але там не було нічого на африканських. Коли я поцікавився, чому уся ця література опинилася там ще до мого приїзду, мені пояснили, що вона мала належати Френку і Грею Смітам, двом піонерам, які нещодавно вирушили проповідувати в Кенію. Але щойно вони туди прибули, як підхопили малярію, і Френк помер.

Хоча ця новина вразила мене, та не зупинила. Я зі своїм партнером Дейвідом Норманом залишив Кейптаун, і, сівши на корабель, ми проплили близько 5000 кілометрів до Танзанії. Агент бюро подорожей у місті Момбаса (Кенія) займався нашим багажем з літературою і відправляв його, куди ми просили. Спочатку ми свідчили в діловій території — у магазинах і офісах кожного міста. Окрім іншої літератури, ми мали комплекти, що складалися з 9 книжок і 11 буклетів. Усі вони були різного кольору, і тому їх стали називати веселкові комплекти.

Згодом ми вирішили відвідати острів Занзібар, розташований за 30 кілометрів від східного узбережжя. Століттями Занзібар був центром работоргівлі. Це місто також знане такими прянощами, як гвоздика. Її аромат відчутний там усюди. Орієнтуватися в цьому місті було надзвичайно важко, адже воно побудоване без жодного плану. Вулички там розгалужені хаотично, отож ми могли легко заблукати. У готелі, де ми зупинилися, були всі зручності, але через куті двері та товсті стіни він швидше скидався на в’язницю. Та все ж ми досягли там чимало добрих результатів і надзвичайно зраділи, коли знайшли арабів, індійців й інших людей, які охоче взяли нашу літературу.

Поїзди, човни та автомобілі

У ті часи подорожувати Східною Африкою було нелегко. Наприклад, на шляху з Момбаса до гірської місцевості Кенії наш потяг зупинився через нашестя сарани. Зграї сарани покрили землю та колію, яка стала такою слизькою, що поїзд не міг рухатися, оскільки колеса ковзали по поверхні рейок. Єдине розв’язання цієї проблеми полягало в тому, аби мити рейки струменем гарячої води з локомотива. Завдяки цьому ми поволі просувалися вперед, аж поки досягли території, де вже не було сарани. Коли поїзд піднявся до гірських районів, тамтешній прохолодний клімат приніс нам неабияку насолоду!

До узбережних міст можна було легко добратися потягом і човном, а до сіл тільки автомобілем. Я дуже втішився, коли до нас долучився мій брат Джордж, адже після цього ми змогли придбати великий фургон, в якому поставили ліжка, зробили кухню і комірку, а також натягнули на вікна сітку від москітів. А на даху фургона встановили гучномовці. З таким фургоном ми могли вдень свідчити від дому до дому, а також запрошувати людей на промови, які транслювали вечорами на ринках. Найчастіше ми включали промову «Чи в пеклі гаряче?». Ми проїхали у нашому домі на колесах 3000 кілометрів з Південної Африки до Кенії і були дуже задоволені, адже ми вже мали різні буклети на кількох африканських мовах, які місцеві люди брали з великою охочістю.

Цікаво, що під час таких подорожей ми могли насолоджуватися тваринним світом Африки. У сутінках це ставало небезпечно, отож ми залишалися в будиночку. Спостереження за таким розмаїттям тварин, яких створив Єгова, надзвичайно зміцнило нашу віру.

Початок переслідувань

Небезпека, пов’язана з тваринами-хижаками, була дрібницею у порівнянні з тим, що нам довелося зносити з боку урядових представників та розлючених релігійних провідників, які почали досить відверто противитися проповідуванню про Царство. Найбільше проблем нам створив один фанатик, який назвав себе Мвана Леса, що означає «Божий Син», а також його група Кітавала, що, на жаль, означає «Вартова башта». Незадовго до нашого прибуття цей чоловік втопив багатьох африканців, стверджуючи, що охрещував їх. Кінець кінцем його заарештували і повісили. Згодом у мене з’явилася нагода порозмовляти з катом, який виконував вирок над Мваною Лесою. Я пояснив, що той чоловік не мав нічого спільного з Товариством «Вартова башта».

Окрім того, у нас були труднощі з багатьома європейцями, яким не подобалася наша освітня праця здебільшого з фінансових міркувань. Директор одного магазину скаржився: «Якщо білі збираються залишитися в цій країні, то мусять старатися, аби африканці жодним способом не дізнались, що їх експлуатують як дешеву робочу силу». З тієї ж самої причини директор однієї золотодобувної компанії вигнав мене зі свого офісу, супроводжуючи погрозами аж до самої вулиці.

Без сумніву, уряд Родезії (сьогодні Зімбабве), підбурюваний релігійними провідниками і комерсантами, що противилися нашій діяльності, зрештою наказав нам покинути країну. Ми апелювали це рішення, і нам дозволили залишитися за умови, що не будемо проповідувати африканцям. Як пояснив один урядовець, причиною цього є те, що наша література «несумісна з мисленням африканців». Проте в інших країнах Африки нашій освітній праці серед африканців не перешкоджали, а навіть схвалювали її. Однією з таких країн було королівство Свазіленд.

Королівське запрошення до Свазіленду

Свазіленд — це маленька незалежна держава, площею приблизно 17 364 квадратних кілометри, яка розташована всередині Південно-Африканської Республіки. Саме тут ми зустріли дуже красномовного короля Собхуза II, про якого згадувалося на початку статті. Він дуже добре володів англійською, яку вдосконалив, навчаючись в одному з британських університетів. Коли ми прийшли, король був одягнутий по-домашньому і дуже тепло прийняв нас.

Ми зосередили нашу розмову на земному Раю, який Бог приготував для праведних людей. Хоча ця тема не була особливо цікавою для нього, він пояснив, що його дуже турбує одне питання. Король прагнув поліпшити умови життя бідних і неосвічених людей. Йому не подобалася діяльність місіонерів загальновизнаного християнства, які переймалися швидше тим, як навернути більше людей до своєї церкви, ніж тим, як надати їм освіту. Цей король вже був ознайомлений з діяльністю кількох наших піонерів. Він похвалив нас за те, що надаємо іншим біблійну освіту і робимо це, не вимагаючи плати чи якихось вигод.

Біблійна освіта швидко поширюється

У 1943 році для навчання місіонерів була заснована «Ґілеад» — біблійна школа Товариства «Вартова башта». Відтоді стали робити наголос на тому, аби не лише розповсюджувати біблійні публікації, але й допомагати тим, хто виявляє зацікавлення. У 1950 році мене та Джорджа запросили відвідати 16-й клас школи «Ґілеад». Саме тут я вперше зустрів Джін Гайд, вірну австралійську сестру, яка після нашого закінчення школи отримала місіонерське призначення в Японію. Безшлюбність була тоді дуже популярною, отож наша дружба так і не переросла у щось більше.

Після навчання у школі «Ґілеад» я і Джордж отримали місіонерське призначення на Маврикій — острівну державу в Індійському океані. Серед місцевого населення ми знайшли чимало друзів, вивчили їхню мову і проводили з ними домашні біблійні вивчення. Згодом мого молодшого брата Вільяма з дружиною М’юріел після закінчення Ґілеаду призначили проповідувати на мою колишню територію в Кенії.

Вісім років злетіло напрочуд швидко, і на міжнародному конгресі, який проходив у 1958 році в Нью-Йорку, я знову зустрівся з Джін Гайд. У нас розвинулися близькі стосунки, і ми заручилися. Потім мене призначили з Маврикія до Японії, і 1959 року я і Джін одружилися. Тепер почався дуже щасливий період місіонерської праці в Хіросімі, де на той час був лише один маленький збір. Сьогодні у тому місті є 36 зборів.

Сайонара, Японіє

Проходили роки. Через проблеми зі здоров’ям, які з’явилися в мене і Джін, нам дедалі важче було виконувати місіонерське служіння. Зрештою ми були змушені залишити Японію і переїхати на батьківщину Джін, в Австралію. У день, коли ми покидали Хіросіму, було надзвичайно сумно. На вокзалі усім нашим дорогим друзям ми сказали «сайонара» («прощавайте»).

Сьогодні ми мешкаємо в Австралії. Хоча у нас вже не такі сили, як раніше, але ми далі намагаємося служити Єгові разом зі збором «Армідейл» у штаті Новий Південний Уельс. Яка ж це радість — ділитися зі стількома людьми скарбами біблійної істини протягом майже восьми десятиліть! Я особисто спостерігав, як швидко ширилася біблійна освіта, а також став свідком визначних духовних подій. Такими досягненнями ми не можемо завдячувати жодній людині чи групі людей. Як сказав псалмописьменник, «від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!» (Псалом 118:23).

[Ілюстрація на сторінці 28]

Мій брат Джордж біля нашого будиночка-фургона.

[Ілюстрація на сторінці 28]

На озері Вікторія.

[Ілюстрація на сторінці 29]

Учні середньої школи, які прийшли послухати публічну промову (Свазіленд, 1938 рік).

[Ілюстрації на сторінці 30]

Ми з Джін у день нашого шлюбу (1959 рік) і сьогодні.