Життєпис

Служіння з духом саможертовності

РОЗПОВІВ ДОН РЕНДЕЛ

Моя мама померла у 1927 році, коли мені було лише п’ять років. Однак її віра надзвичайно вплинула на моє життя. Яким чином?

МАМА була вірною парафіянкою англіканської церкви, коли вийшла заміж за батька, військового. Це було напередодні Першої світової війни. Перша світова війна вибухнула 1914 року. Моя мама не погоджувалася з вікарієм, котрий перетворив свою кафедру на призовний пункт. Знаєте, що пастор відповів? «Йди додому, і хай тебе це не турбує!» Така відповідь не задовольнила її.

У 1917 році, в розпалі війни, мама пішла подивитися «Фото-драму сотворення». Переконавшись, що знайшла правду, вона порвала з англіканською церквою і почала спілкуватися з Дослідниками Біблії, так тоді називали Свідків Єгови. Мати відвідувала зібрання в Йовілі, найближчому містечку від нашого села Вест Коукер (графство Сомерсет).

Згодом мама розповіла про свою новознайдену віру трьом своїм сестрам. Старші особи зі збору в місті Йовілі розказували мені, як мама і її сестра Міллі їздили на велосипедах по наших сільських просторах і з ревністю пропонували людям посібник для біблійного вивчення «Виклади Святого Писання». Та, на жаль, останні 18 місяців життя мама була прикута до ліжка через туберкульоз, який тоді не вміли лікувати.

Вияв саможертовності

У той час, коли мама захворіла, з нами жила тітка Міллі. Вона доглядала за мамою, а також за мною і моєю семилітньою сестрою Джоун. Після маминої смерті тітка Міллі запропонувала опікуватися нами. Тато, втішений, що звільниться від такої відповідальності, охоче погодився, аби тітка жила у нас постійно.

Ми дуже полюбили тітку Міллі й раділи, що вона залишилася. Але чому ж вона так вирішила? Пройшло багато років, і тітка розповіла, що вона відчувала обов’язок збудувати щось на тій основі, яку заклала наша мама, тобто навчити Джоун і мене біблійної правди. Адже вона усвідомлювала, що нашого батька зовсім не цікавить релігія і тому він ніколи не зробить цього.

Згодом ми дізналися, що для того, аби належно піклуватися нами, тітка постановила ще дещо — ніколи не виходити заміж. Яка ж саможертовність! Ми з Джоун маємо багато підстав бути надзвичайно вдячними їй. І назавжди запам’ятали усе, чого вона навчила нас, та її бездоганний приклад.

Час зробити рішення

Ми з Джоун ходили до сільської школи, що при англіканській церкві. Тітка Міллі виклала перед директором чітку позицію щодо нашої релігійної освіти. Тоді як інших дітей змушували йти до церкви, ми йшли додому, а коли вікарій приходив до школи проводити навчання релігії, нас садовили окремо від інших, і ми вчили напам’ять біблійні вірші. Це стало мені в пригоді, оскільки вивчені уривки назавжди закарбувалися у моєму розумі.

У віці 14 років я пішов зі школи, аби пройти чотирирічне навчання на місцевій фабриці, де виготовляли сир. Я навчився грати на фортепіано, а також моїм хобі стала музика і бальні танці. Біблійна правда, хоча і вкоренилася в моєму серці, тоді ще не спонукувала до дії. Проте якось у березні 1940 року одна Свідок старшого віку запросила мене поїхати з нею на конгрес у Суїндон, що десь за 110 кілометрів від нас. Альберт Д. Шредер, головуючий служитель Свідків Єгови в Англії, виступив з публічною промовою. Цей конгрес став поворотним пунктом у моєму житті.

Бушувала Друга світова війна. Чому присвятити тепер своє життя? Я вирішив повернутися до Залу Царства у Йовілі. На першому зібранні, яке відвідав, нам вперше розповідали про свідчення на вулиці. Попри свої обмежені знання я зголосився взяти участь у тому виді свідчення. Це дуже здивувало багатьох моїх так званих друзів, які, проходячи повз мене, насміхалися!

У червні 1940 року, в Брістолі, я охрестився. Через місяць подав заяву, щоб служити сталим піонером — повночасним благовісником. Щастя переповнювало мене, коли незабаром сестра також символізувала своє присвячення водним хрещенням.

Піонерування у час війни

Через рік після початку війни я отримав призовну повістку. Оскільки в Йовілі мене зареєстрували як того, хто відмовляється од військової служби через своє сумління, я мав з’явитися до суду в Брістолі. Разом з Джоном Уіном я почав піонерувати у Сіндерфорді (графство Глостершир), а згодом у Гаверфордвесті і Кармартені (Уельс)a. Пізніше на судовому слуханні у Кармартені мене засудили на три місяці ув’язнення у в’язниці в Суонсі, а також наклали штраф у розмірі 25 фунтів стерлінгів (на той час це була досить велика сума). Згодом я отримав ще один тримісячний термін за несплату цього штрафу.

На третьому слуханні мене запитали: «Хіба ви не знаєте, що в Біблії написано: «Віддайте кесареве — кесареві»?» «Знаю,— відповів я.— Але хочу завершити цей вірш: «А Богові — Боже». І я роблю саме так» (Матвія 22:21). Через кілька тижнів прийшов лист, де повідомлялося, що я вільний від обов’язку військової служби.

На початку 1945 року мене запросили до родини Бетелю у Лондоні. Наступної зими брат Натан Г. Норр, який тоді брав провід в організації проповідницької праці у світі, а також його секретар Мілтон Дж. Геншель відвідали Лондон. Вісім молодих братів з Британії записали до восьмого класу «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта» для місіонерського навчання. Серед запрошених був і я.

Місіонерські призначення

Двадцять третього травня 1946 року на військовому вантажному кораблі ми відплили з маленького корнуолського порту Фауі. Начальник порту, капітан Коллінз, був Свідком Єгови, і, коли ми відчалили, він посигналив нам. Не дивно, що, віддаляючись від берегів Англії, у нас були змішані почуття. Той Атлантичний маршрут був досить небезпечний, але через 13 днів ми щасливо дісталися до Сполучених Штатів.

Ніколи не забуду міжнародного восьмиденного теократичного конгресу «Радісні народи», що з 4 по 11 серпня 1946 року проходив у Клівленді (Огайо). Присутніх було 80 тисяч осіб, у тому числі 302 делегати з 32 інших країн. На цьому конгресі на радість усіх присутніх оголосили про випуск журналу «Пробудись!»b та посібника для біблійного вивчення «Нехай Бог Буде Правдивий».

У 1947 році ми закінчили школу «Ґілеад». Білла Копсона та мене призначили до Єгипту. Але перед від’їздом я пройшов дуже корисний курс навчання у бруклінському Бетелі. Річард Абрагамсон вчив мене, як виконувати офісну роботу. Через деякий час, проведений в Александрії, я пристосувався до способу життя на Близькому Сході. Однак арабська мова давалася досить важко, і я був змушений користуватися картками для свідчення чотирма мовами.

Білл Копсон залишився там на сім років, а я не міг поновити свою візу, тому через рік мусив виїхати з Єгипту. Я згадую той рік місіонерського служіння як найпродуктивніший період у моєму житті. Я мав привілей проводити щотижня більш ніж 20 домашніх біблійних вивчень, і дехто з тих, що пізнали тоді правду, і досі ревно вихваляють Єгову. З Єгипту мене призначили на Кіпр.

Кіпр та Ізраїль

Я почав вивчати нову мову, на цей раз грецьку, і знайомитися з місцевим діалектом. Згодом, коли Ентоні Сідеріса попросили переїхати до Греції, мене призначили наглядачем праці на Кіпрі. На той час філіал на Кіпрі наглядав за працею в Ізраїлі, тому я разом з іншими братами мав привілей час від часу відвідувати деяких Свідків у тій території.

Коли я вперше поїхав в Ізраїль, ми провели невеличкий конгрес у ресторані в Хайфі. На конгрес прийшло десь 50—60 осіб. Присутніх розподілили за національними групами, і програма конгресу проводилася на шести мовах! Іншого разу мені вдалося показати в Єрусалимі фільм, випущений Свідками Єгови, а також виголосити публічну промову. Згодом про цю промову схвально написали в англомовній газеті.

У той час на Кіпрі було десь 100 Свідків, і їм доводилося наполегливо відстоювати свою віру. Натовпи під проводом кліру Грецької православної церкви перешкоджали нам у проведенні конгресів. Також ніколи раніше мене не закидали камінням, як це бувало під час свідчення у сільській місцевості. Я мав навчитися швидко зникати у час такої атаки! Серед запеклого опору мою віру дуже зміцнювало те, що з’являлося більше місіонерів, яких призначали на цей острів. Деніс і Мейвіс Метьюс, а також Джоун Халлі і Берил Гейвуд приїхали до міста Фамаґуста, де тоді був і я. А Том і Мері Гулден разом з Ніною Константі, які народилися в Лондоні, але походили з Кіпру, приїхали до міста Лімасол. У той же час Білла Копсона, а пізніше також Берта і Берил Вейсі призначили на Кіпр.

Пристосування до нових обставин

До кінця 1957 року я захворів і не міг далі залишатися у місіонерському призначенні. З сумом вирішив, що для того, аби одужати, мені слід повернутися в Англію. Там я піонерував до 1960 року. Моя сестра з чоловіком люб’язно надали мені житло, але з часом обставини змінилися. Джоун опинилася в скрутному становищі. Вона мусила піклуватися не лише своїм чоловіком і малою донькою, але протягом 17 років моєї відсутності з любов’ю дбала про нашого батька і тітку Міллі, які вже на той час постаріли і були не в найліпшому стані. Я зрозумів, що варто дотриматися прикладу тітки і виявити саможертовність: я зостався з сестрою аж до смерті тітки і батька.

Звичайно, найлегше було і далі залишатися в Англії, але після короткого відпочинку я відчув обов’язок повернутися у своє призначення. Зрештою, хіба ж організація Єгови не витратила доволі багато грошей на моє навчання? І тому 1972 року я за власний кошт вирушив до Кіпру, аби продовжити там піонерування.

Щоб приготувати конгрес, який мав відбутися наступного року, прибув брат Натан Г. Норр. Коли він дізнався про моє повернення, то рекомендував мене на районного наглядача цілого острова. Я був у цьому призначенні протягом чотирьох років. Однак таке призначення здавалося непосильним, оскільки майже весь час я мав розмовляти грецькою мовою.

Тяжкі часи

Я жив у селі Каракумі, на схід від Кіренії (північне узбережжя Кіпру), в одному будиночку з Полом Андреу, грекомовним Свідком з Кіпру. Кіпрський філіал був розташований у Нікозії, на півдні Кіренейських гір. На початку липня 1974 року, коли я був у Нікозії, там стався державний переворот і скинули президента Макаріоса. Я бачив, як горіла його резиденція. Коли вже можна було безпечно подорожувати, я поквапився назад до Кіренії, де ми готували районний конгрес. Через два дні я почув, як на гавань скинули першу бомбу і побачив, що в небі кружляли вертольоти, які доставляли загарбницькі турецькі війська.

Оскільки я був підданим Англії, турецькі солдати доставили мене до околиць Нікозії, де представники ООН допитали мене і сконтактувалися з філіалом. Тоді я стикнувся зі справді страхітливим завданням: довелося пробиратися через безліч заплутаних телефонних та електричних дротів до безлюдних домів на іншому боці нейтральної зони. Який же я був щасливий, що мій зв’язок з Богом Єговою неможливо було розірвати! Молитви додавали мені сил у цей неприємний період життя.

Я втратив усе майно, але надзвичайно радів, що зрештою міг бути в безпеці у філіалі. Однак ця безпечність була короткочасною. За кілька днів загарбники окупували північну третину острова. Брати мусили залишити Бетель і переїхати до Лімасола. Дуже приємною була співпраця з комітетом, сформованим для підтримки 300 братів, котрі постраждали внаслідок заворушення і багато з яких втратили свої доми.

Подальші зміни призначення

У січні 1981 року Керівний орган попросив мене переїхати до Греції, попрацювати разом з родиною Бетелю, що в Афінах. Але до кінця року я повернувся на Кіпр і був призначений координатором Комітету філіалу. Андреас Контойоргіс і його дружина Меру, кіпріоти, котрих прислали з Лондона, стали «мені втіхою» (Колосян 4:11).

Наприкінці візиту зонального наглядача Теодора Ярача у 1984 році я отримав лист від Керівного органу, де просто повідомлялося: «Після відвідин братом Ярачем Кіпру ми хотіли б, щоб ти супроводжував його до Греції». У листі не було жодних пояснень, але коли ми приїхали в Грецію, Комітет філіалу отримав ще один лист від Керівного органу, в якому повідомлялося, що мене призначено координатором філіалу в Греції.

Тоді в Греції прокотилася хвиля відступництва. Також на нашу адресу лунало багато звинувачень у незаконному прозелітизмі. Щодня людей Єгови заарештовували і притягували до суду. Я мав безцінну можливість познайомитися з братами і сестрами, котрі вистояли і попри випробування залишилися непорочні! Справи деяких з них зрештою розглядалися у Європейському суді з прав людини, а чудові результати цих слухань позитивно вплинули на проповідницьку працю в Греціїc.

Під час служіння у Греції я зміг відвідати незабутні конгреси в Афінах, Салоніках, а також на островах Родос і Крит. Це були чотири щасливих і плідних роки, але знову наближалася зміна — повернення на Кіпр у 1998 році.

Кіпр — і знову Греція

За роки моєї відсутності у братів на Кіпрі з’явився новий філіал у місті Нісу, що за кілька кілометрів від Нікозії. Брат Кері Барбер з бруклінського всесвітнього центру Свідків Єгови виголосив промову присвячення. Тепер події на острові дещо ущухли, і я міг знову бути тут. Однак недовго.

Керівний орган запланував будову нового Бетелю у Греції, кілька кілометрів на північ від Афін. Оскільки я розмовляв англійською і грецькою, у 1990 році мене запросили на будову перекладачем для родини міжнародних служителів, котрі там працювали. І досі згадую ті радісні хвилини, коли о 6-й літніми ранками ми вітали сотні грецьких братів і сестер, які добровільно працювали пліч-о-пліч з будівельною родиною! Я назавжди запам’ятав ту радість і запопадливість, з якими вони працювали.

Греко-православні священики та їхні прибічники намагалися проникнути на територію будови і перешкодити нашій праці, але Єгова слухав наші молитви і ми залишалися в безпеці. Я пробув на будові до 13 квітня 1991 року і бачив цей день присвячення нового Бетелю.

Допомога моїй дорогій сестрі

Наступного року я повернувся у відпустку до Англії і зостався зі своєю сестрою та її чоловіком. На жаль, під час мого перебування там після двох серцевих приступів чоловік сестри помер. Джоун була для мене великою підтримкою протягом усього мого місіонерського служіння. Не пам’ятаю такого тижня, щоб сестра не писала мені якогось підбадьорливого листа. Яке ж благословення для місіонера отримувати такі листи! А тепер Джоун стала вдовою, у неї погане здоров’я і вона справді потребувала підтримки. Що ж мені залишалося робити?

Донька Джоун, Тельма, зі своїм чоловіком вже доглядали іншу вірну вдову зі свого збору, нашу двоюрідну сестру, котра була невиліковно хвора. Так, після численних молитов до Бога я постановив, що повинен залишитися, аби допомогти доглядати Джоун. Було нелегко пристосуватися до такої зміни, проте я отримав привілей служити старійшиною в одному з двох йовілських зборів, «Пен Мілл».

Брати, з якими я служив за кордоном, постійно підтримують зі мною зв’язок через листування та телефонуючи, і я за це їм дуже вдячний. Варто лишень захотіти повернутися до Греції чи Кіпру, певний, що вони відразу пришлють мені квиток. Зараз мені 80 років і вже не те здоров’я та зір. Дуже розчаровує, що вже немає стільки енергії, як колись, проте роки, котрі провів у бетелівському служінні, допомогли мені багато чого навчитися, і це стає мені в пригоді сьогодні. Наприклад, я завжди читаю перед сніданком щоденний вірш. Також навчився жити у злагоді з людьми і любити їх, а це є ключем до успішного місіонерського служіння.

Коли пригадую ті 60 чудових років, які присвятив прославленню Єгови, то знаю, що повночасне служіння — це найбільша охорона, а також найліпша освіта. Усім серцем погоджуюся зі словами Давида, зверненими до Єгови: «Для мене Ти був в день недолі моєї твердинею й захистом!» (Псалом 59:17).

[Примітки]

[Карти на сторінці 24]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ГРЕЦІЯ

Афіни

КІПР

Нікозія

Кіренія

Фамаґуста

Лімасол

[Ілюстрація на сторінці 21]

Моя мама (1915 рік).

[Ілюстрація на сторінці 22]

Разом з братами, випускниками 8-го класу «Ґілеаду» (1946 рік), на даху бруклінського Бетелю. (Я четвертий зліва).

[Ілюстрація на сторінці 23]

З тіткою Міллі після мого першого повернення до Англії.