Покладайся на Єгову — він допоможе тобі

Розповів Едмунд Шмідт

Я пригадав цю пораду, стоячи перед судом у Нью-Йорку в жовтні 1943 року. Коли мені виповнилось 25, я вже чотири роки відсидів у в’язниці через свою позицію християнського нейтралітету. Як і перші послідовники Ісуса, я постановив «підкорятися Богові, а не людині» (Дії 5:29). Перш ніж продовжити цю історію, дозвольте розповісти, як я здобув тверду віру в Бога.

Я НАРОДИВСЯ 23 квітня 1922 року в Клівленді (США, штат Огайо). Ми жили в помешканні над нашою пекарнею. Через чотири місяці після мого народження мій батько, Едмунд, відвідав конгрес Дослідників Біблії (колишня назва Свідків Єгови). Конгрес проходив у Сідар-Пойнті, біля міста Сандаскі, за 160 кілометрів від нашого дому.

На тому конгресі пролунав заклик: «Оголошуйте, оголошуйте, оголошуйте [Божого] Царя і його Царство!» Наступної неділі батько почав брати участь у цій праці. Він продовжував звіщати про Царство протягом 66 років аж до своєї смерті 4 липня 1988 року. Моя мати, Марія, також вірно служила Богові. Вона померла в 1981-му.

Приєднуюсь до батьків у служінні Богу

Наша сім’я відвідувала зібрання польськомовного збору в Клівленді. У суботу пополудні діти разом з дорослими брали участь у проповідуванні доброї новини від дому до дому. В неділю батьки слухали біблійну промову в головному залі будинку, де проходили наші зібрання. У цей час досвідчений вчитель вивчав з дітьми (нас було коло 30) Біблію за допомогою посібника «Гарфа Божа»a. Невдовзі я вже сам проводив біблійні вивчення з іншими людьми і мав добрі результати.

У липні 1931 року наша родина — тоді вже народився мій брат Френк — відвідала інший конгрес Дослідників Біблії, цього разу в Колумбусі, що лежить за 160 кілометрів на південь від нашого дому. Саме на тому конгресі Дослідники Біблії охоче прийняли біблійну назву «Свідки Єгови» (Ісаї 43:10—12). У дні конгресу я брав участь у спеціальній кампанії, запрошуючи людей на промову Дж. Рутерфорда, який на той час брав провід в організації Свідків Єгови. І ось уже понад 79 років моє життя зосереджене на служінні Богу Єгові разом з його народом.

Важкі часи і плідне служіння

У 1933 році весь світ відчув наслідки економічної кризи, яку назвали Велика депресія. У США без роботи залишилось понад 15 мільйонів людей — чверть усієї робочої сили. Банкрутували цілі міста, тож системи соціального забезпечення зазнавали повного краху. Але ми, як співхристияни, допомагали одне одному. Щонеділі наша сім’я брала з пекарні хліб і солодощі, приносила їх на місце проведення зібрань та роздавала одновірцям. Кошти, які залишалися в кінці місяця після всіх видатків, батько надсилав у всесвітній центр Свідків Єгови в Брукліні (місто Нью-Йорк). Він знав, що ці гроші підуть на друкування біблійної літератури.

В ті роки важливу роль у проповідуванні відігравало радіо. Біблійні промови, які виголошувались на конгресах, транслювало понад 400 радіостанцій. Протягом 1930-х років на фабриці в Брукліні Свідки виготовляли також патефони і платівки. Ми послуговувалися ними у проповідницькому служінні, занотовуючи, скільки разів програвали біблійні промови людям, котрі не були Свідками, і скільки осіб слухало ці записи.

1933 року в Німеччині до влади прийшли нацисти на чолі з Адольфом Гітлером. Свідки Єгови зазнавали суворих переслідувань через свою позицію нейтралітету (Івана 15:19; 17:14). Чимало цих християн потрапило у в’язниці та концентраційні табори за відмову брати участь у політичній діяльності або віддавати честь Гітлеру. Багатьох із них стратили чи заморили непосильною працею. Хтось помер невдовзі після звільнення, тому що був виснажений нестерпними умовами в таборах. Ці факти добре відомі. Однак Свідків Єгови жорстоко переслідували також в інших країнах, зокрема у США.

У 1940 році ми відвідали конгрес у Детройті (штат Мічиган). В один з днів конгресу, 28 липня, я охрестився на знак свого присвячення Богу Єгові. За місяць до того Верховний суд США постановив, що відмова віддавати честь прапору є порушенням федерального закону і за це слід виключати зі школи. Як Свідки давали собі раду за таких обставин? Багато з них організували школи для своїх дітей. Ці школи було названо Школами Царства.

У вересні 1939 року в Європі розпочалась Друга світова війна. Воєнна істерія охопила і США. Введені в оману дорослі та діти цькували і навіть били юних Свідків. У період між 1940-м і 1944 роками у США було зафіксовано понад 2500 жорстоких нападів юрби на Свідків Єгови. Переслідування посилилось, коли 7 грудня 1941 року японці напали на Перл-Харбор. Через кілька тижнів після цього я почав служити піонером (так Свідки Єгови називають повночасних проповідників). Зі своїх заощаджень я купив 7-метровий житловий фургон і разом з іншими співхристиянами переїхав до штату Луїзіана, щоб там проповідувати.

Переслідування на півдні

Місцеві мешканці дозволили нам поставити фургон у горіховому гаю біля міста Дженеретт. Одної суботи ми зібралися проповідувати на вулиці, але начальник поліції відрядив людей заарештувати нас і привести до мерії. Навколо зійшовся натовп, приблизно 200 людей. Поліція вивела нас до юрби. На щастя, люди розступилися і ми змогли піти геть. Наступного дня ми вирушили до Батон-Ружа, великого міста, що лежало неподалік, і там розповіли одновірцям про те, що з нами трапилось.

Коли ми повернулися у Дженеретт, то на дверях фургона побачили записку, де говорилося: «Будь ласка, прийдіть до мене у табір нафтовиків». Нижче був підпис: «І. М. Вон». Ми розшукали містера Вона, і він запросив нас поїсти з ним та його дружиною. Цей чоловік сказав, що разом зі своїми людьми був тої суботи у натовпі, і, якби виникла потреба, вони захистили б нас від юрби. Ми подякували йому за турботу і підтримку.

Наступного дня озброєні представники шерифа арештували нас і конфіскували літературу. Вони забрали ключі від фургону і посадили мене на 17 діб в одиночну камеру. Їжі майже не давали. Містер Вон намагався нас звільнити, але безуспішно. Поки ми перебували за ґратами, місцеві жителі порозкрадали наше майно, а решту спалили, в тому числі мій фургон. Тоді я ще не усвідомлював, що Єгова готував мене до більших випробувань.

Ув’язнення на півночі

Через місяць після того як я повернувся на північ країни, мене призначили спеціальним піонером у місто Олеан (штат Нью-Йорк). У той час мене призвали до війська, але через свої релігійні погляди я відмовився від військової служби, і мене звільнили. Я пройшов медкомісію, і на моїх документах поставили печатку з написом: «Кандидат в академію офіцерів».

Я зміг служити піонером протягом ще одного року. У 1943-му за відмову від військової служби мене затримали агенти ФБР і наказали з’явитися наступного тижня перед федеральним судом у місті Сірак’юс (штат Нью-Йорк). Мені висунули звинувачення, і через два дні відбулося судове засідання.

У мене не було адвоката, я захищав себе сам. На християнських зібраннях нам, молодим Свідкам, пояснювали, як захищати свої конституційні права у суді і як належно поводитись під час засідань. У моєму розумі закарбувалася порада, згадана на початку статті. Цікаво, але деякі прокурори навіть жалілися, що Свідки знали закони ліпше за них! І все ж суд присяжних визнав мене винним. Суддя запитав, чи я маю якісь зауваження. Я просто сказав: «Сьогодні американська нація судиться з Богом за те, як вона поводиться з його служителями».

Мене ув’язнили на чотири роки і відправили до федеральної в’язниці у Чиллікоте (штат Огайо). Там я працював секретарем одного з начальників в’язниці. Через кілька тижнів до в’язниці приїхав особливий слідчий з Вашингтона. Він прийшов до нашого бюро і сказав, що збирає інформацію про Гейдена Ковінгтона, адвоката Свідків Єгови. Ковінгтон був одним з найкращих експертів з конституційного права в Америці.

Слідчий попросив особисті справи двох в’язнів: Денні Хуртадо та Едмунда Шмідта. «Цікавий збіг обставин,— зауважив мій наглядач,— це і є містер Шмідт». Слідчий приїхав з секретним завданням, а тут раптом все відкрилося. Після цього мене призначили на кухню.

Піонерське служіння, Бетель і одруження

26 вересня 1946 року мене достроково звільнили під чесне слово. Я знову почав служити піонером, але тепер у зборі «Хайленд-Парк» (штат Каліфорнія). Згодом, у вересні 1948-го, здійснилась моя давня мрія — мене запросили служити у центрі Свідків Єгови (Бетелі) в Брукліні. Там видають біблійну літературу, яку використовують у всесвітній проповідницькій діяльності. До цього я працював головним кондитером ресторану в місті Глендейл. Я негайно звільнився і поїхав до Бетелю, де працював пекарем.

Через сім років, у 1955-му, в Європі мало відбутися кілька міжнародних конгресів. Мої рідні дали мені гроші на поїздку, і я мав нагоду побувати на конгресах в Лондоні, Парижі, Римі та Нюрнберзі. Особливо мені запам’ятався конгрес у Нюрнберзі, який відвідало близько 107 000 делегатів. Вони зібралися на величезному стадіоні, де колись Гітлер проводив свої військові паради. Цей диктатор клявся знищити Свідків у Німеччині, а тепер чимало з них були на конгресі. Зустріч з цими вірними братами та сестрами надзвичайно мене підбадьорила.

На тому ж конгресі я познайомився з німецькою дівчиною, на ім’я Брігітте Гервін. Я закохався в неї, і менше ніж через рік ми одружились, повернулись до Глендейла та жили поблизу моїх батьків. У 1957 році народився наш перший син, Том, у 1958-му — другий син, Дон, а в 1960-му — донька, Сабіне.

Змістовне і щасливе життя

Інколи мене питають, чи не згадую я з жалем усі ті ув’язнення та напади юрби, котрих зазнав за свою вірність Богові. Зовсім ні. Я вдячний Єгові за те, що він дозволив мені служити йому разом з багатьма відданими Свідками. Сподіваюся, моя розповідь заохотить інших наближатися до Бога і ніколи його не полишати.

Чимало Божих служителів зазнавали суворих випробувань. Але хіба не цього нам слід було чекати? У Біблії написано: «Всі, хто, виявляючи побожну відданість, хоче жити в єдності з Христом Ісусом, також будуть переслідувані» (2 Тимофія 3:12). Однак я неодноразово переконувався в правдивості слів з Псалма 34:20: «Багато лихого для праведного, та його визволяє Господь з них усіх».

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 27]

Проповідуємо в Луїзіані на початку 1940-х років

[Ілюстрація на сторінці 29]

Працюю пекарем у всесвітньому центрі Свідків Єгови

[Ілюстрація на сторінці 29]

З моєю дружиною, Брігітте