Я бачу силу біблійної правди

Розповів Віто Фраезе

МАБУТЬ, назва Трентінара мало що говорить вам. Це невелике містечко на півдні від Неаполя (Італія). Там народилися мої батьки і старший брат Анджело. Після його народження батьки іммігрували у США та оселилися в Рочестері (штат Нью-Йорк), де 1926 року народився я. Батько вперше познайомився з Дослідниками Біблії, як тоді називали Свідків Єгови, у 1922 році. Згодом він і мама теж стали Дослідниками Біблії.

Батько був спокійним і врівноваженим чоловіком, але його обурювала несправедливість. Він не міг зносити того, що духівництво тримало людей в духовній темряві. Тому батько старався завжди ділитися з іншими біблійною правдою. Вийшовши на пенсію, він почав повночасне служіння і залишався в ньому до 74 років. Через слабке здоров’я і суворі зими він змушений був його припинити. І навіть тоді батько продовжував проповідувати 40—60 годин щомісяця аж до 90-літнього віку. Татів приклад справив на мене глибоке враження. Він любив жартувати і водночас був серйозною людиною. Тато нерідко казав: «Правду треба сприймати серйозно».

Батьки намагалися прищепити біблійну правду нам, п’ятьом своїм дітям. Я охрестився 23 серпня 1943 року, а в червні 1944-го став піонером. Моя сестра Кармела служила піонеркою в Женеві (штат Нью-Йорк) разом зі своєю жвавою партнеркою Ферн. Невдовзі я зрозумів, що Ферн є тією дівчиною, з якою я хочу провести решту свого життя. Отож у серпні 1946 року ми одружилися.

Місіонерське служіння

Спершу нас призначили спеціальними піонерами в Женеву, а потім у Норідж (штат Нью-Йорк). В серпні 1948 року ми отримали запрошення навчатись у 12-му класі школи «Ґілеад». Потім нас разом з іншою місіонерською парою, Карлом і Джоанною Ріджвей, послали до Італії, в Неаполь. У той післявоєнний час Неаполь піднімався з руїн. Було важко знайти будинок, тому кілька місяців ми жили в тісній двокімнатній квартирі.

Я виростав у сім’ї, яка розмовляла неаполітанським діалектом, тож непогано володів італійською, незважаючи на свій американський акцент. Ферн важко давалася мова. Але мушу визнати, що вона наздогнала мене в мові і навіть перегнала.

Спочатку єдиними, хто зацікавився правдою в Неаполі, були четверо осіб з однієї сім’ї. Вони займалися контрабандою сигарет. Кожного робочого дня з Терезою, наприклад, відбувалися неймовірні зміни. Зранку вона виглядала огрядною, оскільки численні кишені її одягу були набиті сигаретами. А під вечір Тереза ставала худющою, мов скіпка. Правда повністю змінила цю сім’ю. Зрештою 16 членів родини стали Свідками. Тепер у Неаполі налічується майже 3700 Свідків.

Протидія нашій праці

Ми провели в Неаполі лише дев’ять місяців, і влади змусили нас чотирьох покинути місто. Тож ми подалися на місяць до Швейцарії, потім по туристичній візі вернулися в Італію. Нас з Ферн призначили до Турина. На початку ми знімали кімнату в однієї жінки і користувались її ванною та кухнею. Після того як до Турина приїхали Ріджвеї, ми разом найняли помешкання. Згодом у ньому жило аж п’ять місіонерських пар.

До 1955 року, коли влади змусили нас покинути Турин, було закладено основу для чотирьох нових зборів. Нагляд тепер могли здійснювати здібні місцеві брати. Представники влади сказали нам: «Ми впевнені, що, як тільки ви, американці, поїдете, все збудоване вами розсиплеться порохом». Але подальший зріст показав, що успіх справи залежить від Бога. Сьогодні в Турині служить понад 4600 вісників у 56 зборах.

Чарівне місто Флоренція

Наступним місцем нашого призначення була Флоренція. Ми багато чули про це місто, бо там служили місіонерами моя сестра Кармела і її чоловік, Мерлін Хартцлер. Тільки уявіть собі — площа Синьйорії, Понте Веккіо (Золотий міст), площа Мікеланджело і палац Пітті! Усі ці визначні місця роблять Флоренцію чарівним містом. Було приємно бачити, як деякі флорентійці прихильно відгукуються на добру новину.

Ми вивчали Біблію з однією сім’єю, і батьки охрестились. Однак батько курив. У 1973 році «Вартова башта» вказала на те, що куріння — це нечиста звичка, і заохотила читачів кинути курити. Старші діти благали тата покласти звичці край. Він пообіцяв, що зробить це, але не зробив. Якось увечері дружина сказала дев’ятирічним хлопчикам-близнюкам іти спати і не помолилася разом з ними на ніч. Думка про це не давала їй спокою, тож невдовзі вона зайшла до них у спальню. Сини вже помолилися самі. Мама запитала: «Про що ви молилися?» Вони відповіли: «Щоб Єгова допоміг таткові кинути курити». Жінка покликала чоловіка: «Йди послухай, про що моляться твої діти». Коли він дізнався, то не міг стримати сліз і сказав: «Я більше не куритиму!» Він дотримався своєї обіцянки, і нині близько 15 членів тієї родини є Свідками.

Служимо в Африці

У 1959 році ми і ще двоє місіонерів, Артуро Леверіс та мій брат Анджело, переїхали до Могадишо в Сомалі. У той час політична ситуація в країні була дуже напруженою. Італійський уряд під егідою ООН мав привести Сомалі до незалежності, але обставини, схоже, лише погіршувалися. Декотрі італійці, з якими ми вивчали Біблію, виїхали з країни, і неможливо було утворити збір.

У той період зональний наглядач запросив мене служити його помічником. Тож ми почали відвідувати сусідні країни. Дехто, з ким ми вивчали, зробив поступ, та через протидію мусив покинути свою країну. Інші залишилися, хоча їм доводилось багато страждатиa. Спогади про любов цих братів до Єгови та про їхню вірність попри випробування і досі зворушують нас до сліз.

У Сомалі та Еритреї часто було надто спекотно і вогко. Ще спекотніше нам ставало від деяких місцевих страв. Коли ми вперше спробували одну з них в гостях у зацікавленої, моя дружина жартома сказала, що у неї вуха почервоніли, як помідор.

Коли Анджело і Артуро отримали інше призначення, ми залишилися самі. Нелегко було без підтримки. Проте нові обставини допомогли нам наблизитися до Єгови і ще більше йому довіряти. Справжнім джерелом підбадьорення стали візити у країни, де праця проповідування була під забороною.

Ми зіткнулися з різними труднощами в Сомалі. У нас не було холодильника, тому ми купували їжу лише на один день. Ми харчувалися м’ясом риби-молота або тамтешніми фруктами, як-от манго, папаєю, грейпфрутами, кокосовими горіхами чи бананами. Нам часто доводилось боротися з комахами. Іноді вони намагалися вмоститись на наших шиях, поки ми проводили біблійне вивчення. А втім, ми мали скутер, тож не мусили годинами ходити пішки під палючим сонцем.

Повертаємося до Італії

Завдяки щедрості друзів ми змогли дістатися човном, що перевозив банани, до Італії. Там, у Турині, 1961 року відбувся міжнародний конгрес. Ми довідалися, що нас призначать в інше місце. У вересні 1962 року ми повернулися до Італії, де я почав служити районним наглядачем. Ми купили невелику машину, якою п’ять років їздили, відвідуючи збори у двох районах.

Після африканської спекоти тепер ми мусили терпіти холод. Першої зими, в яку ми відвідали збір біля підніжжя Альп, ми спали в неопалюваній кімнаті, що розміщувалася над сінником. Нам було так холодно, що ми лягли спати у верхньому одязі. Тієї ночі в сусідів від холоду здохли чотири курки і два пси.

Згодом я служив також обласним наглядачем. У ті роки ми їздили по всій Італії. Не раз ми відвідували такі регіони, як Калабрія і Сицилія. Ми заохочували молодь рости духовно і ставити собі за мету бути наглядачами збору, роз’їзними служителями чи бетелівцями.

Ми багато чого навчилися від вірних друзів, які служили Єгові з усього серця. Нас зворушували їхні риси, наприклад цілковита відданість Єгові, щедрість, любов до братів, гнучкість і саможертовність. Ми були на весіллях, які в Залах Царства проводили Свідки, призначені за законом як релігійні служителі. Колись про таке годі було й подумати. Збори більше не збиралися на кухнях братів і не сиділи на лавках, як це було раніше в Турині. Більшість зборів мають чудові Зали Царства, що несли хвалу Єгові. І ми вже не проводимо конгресів у занедбаних театрах, а маємо просторі Зали конгресів. Як же приємно бачити, що кількість вісників перевищує 243 000! Коли ми прибули в Італію, там служило лише 490 осіб.

Ми зробили правильний вибір

На нашу долю випало чимало труднощів, у тому числі туга за домом і хвороби. Ферн тужила за рідною домівкою щоразу, коли бачила море. Також їй зробили три важкі операції. Одного разу вона йшла на біблійне вивчення і противник напав на неї з вилами. Через це вона потрапила в лікарню.

Хоча іноді нас охоплювало знеохочення, ми, як каже Плач Єремії 3:24, з готовністю чекали на Єгову. Він є Богом потіхи. В одній скрутній ситуації Ферн отримала чудового листа від брата Натана Норра. Він народився поблизу Віфлеєма, що в Пенсільванії, де Ферн почала служити піонеркою. І в листі брат Норр написав, що добре знає, якими витривалими й рішучими є тамтешні пенсільванські жінки німецького походження (він мав на увазі і Ферн). Брат Норр був правий. Протягом років ми по-різному отримували підбадьорення від багатьох людей.

Попри труднощі ми старалися завжди ревно виконувати служіння. Порівнюючи ревність до Ламбруско, вишуканого іскристого італійського вина, Ферн жартома говорить: «Наш дух не повинен втратити своєї іскорки». Після більш як 40 років районного і обласного служіння ми отримали нове завдання — відвідувати й організовувати в Італії іншомовні групи та збори. Вісники в таких групах проповідують людям з Бангладеш, Гани, Еритреї, Ефіопії, Індії, Нігерії, Філіппін, Шрі-Ланки та інших країн. Не вистачить цілої книжки, щоб описати всі випадки, в яких ми бачили силу біблійної правди. Вона змінює життя тих, хто скуштував милосердя Єгови (Мих. 7:18, 19).

Ми щодня молимось, аби Єгова і далі давав нам емоційних та фізичних сил для служіння. Радість у Господі — це наша сила. Завдяки їй наші очі сяють і ми переконані, що зробили правильний вибір у житті, проповідуючи біблійну правду (Еф. 3:7; Кол. 1:29).

[Примітка]

[Таблиця/Ілюстрації на сторінках 27—29]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Мої батьки в Рочестері, штат Нью-Йорк

1948

У Південному Лансінґу на навчанні у 12-му класі «Ґілеаду»

1949

Ми з Ферн перед поїздкою до Італії

Капрі, Італія

1952

У Турині та Неаполі з іншими місіонерами

1963

Ферн зі своїми зацікавленими

«Наш дух не повинен втратити своєї іскорки»