В’язничні ґрати не змогли відділити мене від Єгови

У 1966 році ми повернулися в Україну. Мої перші дитячі спогади пов’язані з поїздкою у виправну колонію — провідати дідуся. Мені тоді було чотири. Ми з мамою довго їхали поїздом з Кривого Рога у Мордовію. З дідусем ми могли провести лише дві години, але мені дозволили посидіти в нього на колінах.

Довіряю Єгові у шкільні роки

У шкільні роки моя довіра до Єгови не раз випробовувалась. В радянські часи учні початкових класів мали носити на шкільній формі нагрудний значок — п’ятикутну зірку з портретом юного Ленінаa. А старші школярі мали зав’язувати на шиї піонерські галстуки, щоб показати свою відданість ідеям Леніна. Я не носив цих політичних символів, бо знав, що відданим треба бути лише Єгові.

Батьки допомагали мені розвивати особисті стосунки з Єговою. Ми багато говорили на різні теми, наприклад, чому важливо залишатись політично нейтральним. Батьки терпеливо мені все пояснювали. Також вони заохочували мене добре вчитися в школі, бо цим би я прославляв Єгову.

Одного дня у школу прийшов кореспондент журналу «Наука і релігія». Цей журнал пропагував атеїзм. Кореспондент виступив в актовому залі з лекцією про те, що Бога не існує. Вчителі посадили мене в перший ряд.

Після лекції мене завели за сцену і попросили гостя поговорити зі мною. Він запитав, якої я віри. Я без вагань відповів: «Я Свідок Єгови». Він не мав що сказати, лише подякував, що я уважно слухав лекцію. Яка досада для моїх вчителів!

Довіряємо Єгові цілою сім’єю

Уся наша сім’я покладалась на Єгову. Без його підтримки ми би не змогли друкувати і розповсюджувати біблійну літературу. А батько ще й служив районним наглядачем у центральній Україні, відвідуючи різні збори і групи.

У лютому 1978 року, за два дні до народження мого наймолодшого брата Павліка, я прийшов зі школи і побачив, що вдома всі речі порозкидані. Виявилося, що міліція провела в нас обшук і конфіскувала всю літературу.

Наступного дня, коли ми з молодшим братом Михайлом прийшли до школи, вчителі дивилися на нас скоса. Вони думали, що ми діти американських шпигунів. А нам було смішно. З часом багато вчителів зрозуміли, що помилялися, а кілька моїх однокласників навіть стали Свідками Єгови.

У 1981 році в нашому домі знову провели обшук. Батька і дідуся викликали в прокуратуру. Разом з ними викликали і мене, хоча мені ще не було 18. Під час допиту старший слідчий погрожував мені ув’язненням. В той же час чоловік у штатському грав роль «доброго поліцейського» і обіцяв мені світле майбутнє в обмін на співпрацю. Щоб остаточно переконати мене, вони нагадали, що свого часу за ґратами побував і тато, і дідусь, і мої дядьки. Це справді переконало мене, але в протилежному — що я теж зможу витримати в’язницю з допомогою Єгови (Філіппійців 4:13).

Довіряю Єгові у в’язниці

Мені виповнилося 18, і на наступний же день я отримав повістку в армію. Я відмовився служити, і мене відправили в СІЗО. Крім мене, в камері було ще близько 85 чоловіків і лише 34 ліжка на всіх нас. Приймати душ дозволялося лише раз на тиждень.

Пригадую, як увійшов у камеру. Двері з гуркотом зачинилися. Погляди всіх в’язнів зупинились на мені. Хтось у кутку запитав, за що мене посадили. Було страшно, але я згадав біблійну розповідь про Даниїла, який пережив яму з левами. Ця розповідь допомогла мені довіритись Єгові і зберігати спокій (Ісаї 30:15; Даниїла 6:21, 22).

Після обіду один з в’язнів почав мене розпитувати про мою віру. Поступово в камері запала тиша. Усі уважно слухали. Ми говорили чотири чи п’ять годин. Я був такий вдячний Єгові за підтримку.

Перед судовим засіданням я благав Єгову дати мені мудрості і сміливості, щоб гідно відстояти свої переконання. Прокурор стверджував, що я прикриваюся вірою в Бога, аби ухилитися від служби в армії. Я пояснював суду, що якщо піду в армію, то цим ображу наймогутнішу особу у Всесвіті. Все ж у 1982 році мене засудили до двох років колонії.

Я був дуже радий, що в колонії був не сам: зі мною сиділо ще п’ятеро Свідків. Нам не можна було довго спілкуватись. Іноді ми могли говорити лише по кілька хвилин. Проте нам завжди вдавалося обговорити якийсь вірш з Біблії. Самої Біблії ніхто з нас не мав. Але рідні і друзі часто цитували біблійні вірші у своїх листах. А інколи ми знаходили біблійні уривки у світській літературі.

Довіряю Єгові після нещасного випадку

У 1983 році, коли я працював в цеху, з крана зірвався стос листів металу, вагою близько двох тонн, повалив мене, придавив до землі і розтрощив ліву ногу.

Біль був нестерпний. Я молився до Єгови і просив дати мені сили витримати. В’язнична медсестра порадила голосно матюкатися — мовляв, так я полегшу біль. Але я співав пісні Царства.

Мене повезли в лікарню — спочатку вантажівкою, потім моторним човном і зрештою каретою швидкої. Поїздка тривала шість годин. Я втратив багато крові. Було ясно, що мені потрібна операція. Я молився до Єгови і просив його, щоб він дав мудрості лікарям і щоб вони взяли до уваги мою біблійну позицію щодо переливання крові. Спочатку лікар не хотів мене слухати. Я благав його, сказав, що готовий взяти на себе відповідальність за будь-які наслідки безкровного лікування. На щастя, лікар погодився оперувати мене без крові. Але ліву ногу довелося частково ампутувати.

Після операції я дуже ослаб, кілька тижнів висів на волоску від смерті. Через деякий час медсестра сказала, що мені приписали особливе харчування, більш поживне, ніж тюремний пайок. Кожного дня мені мали видавати по ложці меду, по яйцю і по шматочку масла. Для цих продуктів навіть виділили місце в холодильнику. Батьки, дізнавшись про нещасний випадок, подбали, щоб мені передавали цю їду. Але інспектор, який відповідав за прийом посилок, прийняв передачу лише раз.

Рука Єгови не була закоротка (Ісаї 59:1). Коли медсестри приходили до мене на перев’язки, вони підгодовували мене. Також вони докладали в холодильник продукти, які мені приписали. Це нагадувало мені біблійну розповідь про вдову, в якої не закінчувалась олія (1 Царів 17:14—16).

Я помалу одужував і набирався сил. Мене дуже зміцняли листи від рідних і друзів. Їх прийшло аж 107, і я на кожен відповів. Я навіть отримав передачку від своїх духовних братів з іншої колонії.

Минуло два довгих місяці, і я нарешті зміг прийняти душ. Навіть захотілося повернутися назад у колонію, щоб побачитися з тамтешніми братами.

Готуючи мене до виписки, один з лікарів покликав мене у свій кабінет. Він ставив багато запитань про мою віру. Під кінець він побажав мені не здаватись і далі триматися своїх поглядів. Такі слова з уст чоловіка у військовій формі були приємною несподіванкою.

У квітні 1984 року розглядалося питання про моє умовно-дострокове звільнення. На засіданні мене запитали, чи пішов би я в армію. Я відповів, що стою на милицях, і в мене лише одна нога, тому відповідь очевидна. «А що би ви зробили, якби мали дві ноги?» — запитали мене тоді. Я сказав, що в будь-якому разі не пішов би в армію, бо хочу залишитись вірним своєму Богу. Тоді мені повідомили, що я відсиджу повний термін. Однак мене таки випустили раніше строку — на 2 місяці і 12 днів.

Довіряю Єгові після виходу з в’язниці

Через рік після виходу з в’язниці мені зробили протез. Кожного дня йде година, щоб його одягнути. Взимку з протезом особливо важко, а кукса часто мерзне через погану циркуляцію крові. Останній раз я бігав у 19 років, але мрію, що буду бігати в новому світі (Ісаї 35:6).

Роботу знайти було важко. Багато хто не хотів брати людину з інвалідністю. Цікаво, що, хоча я з протезом, у мене ніколи не було сидячої роботи. Деякий час я працював автомеханіком, а потім — на будові.

У 1986-му я одружився з гарною сестрою на ім’я Світлана. Моя Світлана — Свідок у третьому поколінні, як і я. На початку наших стосунків ми домовилися, що Єгова в нас завжди буде на першому місці. Світлана часто каже, як вона цьому рада.

Наші діти, Оля і Володя, допомагали мені в ремонті нашого старенького дому і багато чого навчилися. Тож не дивно, що пізніше їм дуже подобалось допомагати на будівництві Залів Царства. Вони обоє почали служити піонерами. Оля з чоловіком тепер служителі на будівництві, а Володя — старійшина.

Світлана для мене — подарунок від Єгови. Завдяки її підтримці я можу виконувати багато обов’язків у зборі. Наприклад, у 90-ті роки в багатьох зборах в Україні було поза 200 вісників і лише один-два старійшини. Також раз у місяць я на вихідних розвозив літературу по зборах у центральній Україні.

Продовжую довіряти Єгові

У 2022 році ми зі Світланою покинули наш дім у Кривому Розі. Тепер ми служимо в одному зі зборів в Австрії.

Ще у дитинстві з прикладу моїх родичів-Свідків я засвоїв важливий урок: завдяки стосункам з Богом можна залишатися радісним, незважаючи на труднощі. Коли читаєш Біблію, то розумієш, яким є наш Творець, а це наближає нас до нього (Якова 4:8). Дружба з Богом дає життю зміст. Я дуже радий, що попри все, що мені довелось пережити, я зміг віддавати Єгові честь, якої він по праву заслуговує.