Єгова — моя скеля

РОЗПОВІВ ЕММАНУЕЛЬ ЛІОНУДАКІС

Мати нахмурилась і сказала мені: «Якщо ти не відмовишся від свого рішення, то підеш з дому». Перед тим я вирішив повночасно проповідувати Боже Царство. Однак моя сім’я не могла знести приниження через мої неодноразові арешти.

МОЇ батьки були смиренними і богобійними людьми. Вони жили в селі Дуляна в західній частині грецького острова Крит. Там у 1908 році народився я. Батьки мене з малечку вчили боятися і поважати Бога. Я любив Боже Слово, хоча ніколи не бачив Біблії в руках учителів чи священиків Грецької православної церкви.

Один з наших сусідів прочитав шість томів «Дослідження Святого Письма» Ч. Т. Рассела і книжку «Гарфа Божа» і почав із запалом розповідати мені про дивовижні біблійні знання, які він отримав з цих книжок. Книжки були опубліковані Дослідниками Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Я радо прийняв Біблію і книжки з філіалу Товариства Вартової башти в Афінах. Досі пам’ятаю, як ми з сусідом засиджувались допізна, молились до Єгови і при свічці черпали знання зі Святого Письма за допомогою цих публікацій.

Коли я почав ділитися з іншими своїм новознайденим біблійним знанням, мені було 20 років і в той час я працював шкільним учителем в сусідньому селі. Невдовзі в селі Дуляна нас уже збиралося четверо на регулярні зібрання для вивчення Біблії. Ми також розповсюджували трактати, брошурки, книжки та Біблії, щоб допомогти іншим людям вчитися про єдину надію для людства — Боже Царство.

У 1931 році ми були серед тисяч людей, які по цілому світі прийняли біблійну назву Свідки Єгови (Ісаї 43:10). Наступного року ми брали участь в інформаційній кампанії, пояснюючи представникам влади нашу нову назву та її значення. Також ми вручали брошурку на цю тему кожному священику, судді, поліцейському та бізнесмену у нашій місцевості.

Як ми і сподівалися, священики підбурили хвилю переслідування. Після першого арешту мене засудили до 20 днів ув’язнення. Невдовзі після звільнення мене знову заарештували і засудили на місяць ув’язнення. Коли суддя вимагав, щоб ми припинили проповідувати, ми відповіли словами з Дії 5:29: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» Пізніше, у 1932 році, нашу групку в Дуляні відвідав представник Товариства Вартової башти, і ми всі четверо охрестилися.

Духовна сім’я

Бажаючи більше проповідувати, я залишив посаду вчителя. Це було вже занадто для моєї матері. Вона зажадала, щоб я пішов з дому. Один великодушний християнський брат у місті Іракліоні (Крит) з відома філіалу Товариства Вартової башти в Афінах радо прийняв мене до свого дому. Отже, в серпні 1933 року прийшла пора від’їжджати, і брати та зацікавлені з мого села вийшли на автобусну зупинку, щоб попрощатися зі мною. Це був дуже зворушливий момент, всі плакали, оскільки ми не знали, коли знову побачимось.

В Іракліоні я став членом люблячої духовної сім’ї. Там були ще три християнські брати і одна сестра, і всі ми регулярно зустрічалися для вивчення і поклоніння. Я на власному досвіді міг побачити сповнення Ісусової обіцянки: «Немає такого, щоб дім полишив, чи братів, чи сестер, або матір, чи батька, або діти, чи поля ради Мене та ради Євангелії, і не одержав би в сто раз більше тепер, цього часу, серед переслідувань,— домів, і братів, і сестер, і матерів» (Марка 10:29, 30). Моїм призначенням було проповідувати в тому місті і в навколишніх селах. Опрацювавши місто, я почав опрацьовувати округи Іракліон та Ласітіон.

Одинокий піонер

Багато часу йшло на переходи від села до села. До того ж доводилось носити кілька кілограмів літератури, тому що вона приходила нечасто. Оскільки я не мав де спати, то заходив до кав’ярні в селі, чекав, доки вийде останній клієнт, як правило після півночі, і спав на лавці; вставати доводилося дуже рано, ще до того, як власник починав продавати напої. На тих лавках зі мною спало безліч блох.

Хоча відгук людей був зазвичай холодним, я радів, що міг використовувати для Єгови свою молодечу силу. Коли хтось виявляв зацікавлення біблійною правдою, це відновлювало мою рішучість продовжувати рятівне служіння. Спілкування з духовними братами також відсвіжувало. Я зустрічався з ними після 20—50-денних перерв, залежно від того як далеко від Іракліона проповідував.

Все ще добре пам’ятаю, як одного разу мені стало дуже одиноко, особливо коли я згадав, що того вечора християнські брати і сестри мають зібрання в Іракліоні. Мені так хотілося побачитися з ними, що я вирішив пішки пройти 25 кілометрів. Ще ніколи я не ходив так швидко. Як приємно було поспілкуватися з братами того вечора і поповнити свої запаси духовних сил!

Незабаром моя тяжка проповідницька праця почала приносити плоди. Як у часи апостолів, «Господь додавав тих, що спасалися» (Дії 2:47). Кількість поклонників Єгови на Криті почала рости. Інші приєднувалися до мене в служінні, і я більше не почувався одиноким. Ми зазнавали нестатків і сильного опору. Щоденним харчем нам служив хліб разом з продуктами, які вдавалося отримати в людей взамін за літературу,— яйця, оливки та овочі.

У містечку Ієрапетра, що на південному сході Криту, я свідчив Міносу Коккінакісу, торговцю тканинами. Я докладав наполегливих зусиль, аби розпочати з ним біблійне вивчення, але через його напружене життя йому бракувало часу. Та коли він зрештою вирішив серйозно поставитись до вивчення, то зробив у своєму житті докорінні зміни. Цей чоловік став дуже ревним і активним вісником доброї новини. Еммануель Патеракіс, 18-річний працівник Коккінакіса, був вражений тими змінами і невдовзі попросив біблійну літературу. Як приємно було спостерігати за його духовним прогресом і бачити, як зрештою він став місіонером!a

Тим часом збір у моєму селі продовжував рости і вже нараховував 14 вісників. Ніколи не забуду той день, коли отримав листа від своєї рідної сестри Деспіни, в якому вона повідомляла, що вона і мої батьки прийняли правду і тепер були охрещеними поклонниками Єгови!

Переслідування і заслання

Грецька православна церква почала розглядати нашу проповідницьку діяльність як спустошливий наліт саранчі і постановила нас знищити. У березні 1938 року мене привели до прокурора, який вимагав, щоб я негайно залишив цю місцевість. Я відповів, що наша проповідницька діяльність насправді корисна і що виконувати її нам наказав представник ще вищої влади — наш Цар Ісус Христос (Матвія 28:19, 20; Дії 1:8).

Наступного дня мене викликали до місцевої поліцейської дільниці. Там мені повідомили, що мене вважають суспільно небезпечним і засуджують до року заслання на острові Аморгос, що в Егейському морі. Через кілька днів мене в наручниках відвезли човном на той острів. На Аморгосі не було інших Свідків Єгови. Уявіть собі моє здивування, коли через шість місяців я дізнався, що ще один Свідок потрапив на цей острів у заслання. І то хто? Мінос Коккінакіс, зацікавлений, якого я навчав на Криті! Як же я радів, що матиму духовного товариша! Через якийсь час я мав привілей охрестити його у водах Аморгосаb.

Невдовзі після мого повернення на Крит мене знову заарештували і цим разом засудили до шести місяців заслання у місті Неаполіс на Криті. Після закінчення шестимісячного заслання мене заарештували, ув’язнили на десять днів і тоді вислали на чотири місяці на острів, де зазвичай відбували заслання комуністи. Я усвідомив, якими правдивими були слова апостола Павла: «Усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі,— будуть переслідувані» (2 Тимофія 3:12).

Ріст всупереч опору

Під час німецької окупації 1940—1944 років наша проповідницька діяльність у Греції майже припинилась. Однак люди Єгови в Греції швидко реорганізувалися, і ми заново почали проповідницьку діяльність. Стараючись надолужити втрачений час, ми активно й ревно взялися до праці Царства.

Як можна було сподіватися, знову розгорівся релігійний опір. Дуже часто священики Грецької православної церкви чинили самосуд. В одному селі священик підбурив проти нас натовп. Сам священик почав бити мене, а його син напав на мене ззаду. Я забіг у поблизький дім, але мого партнера потягли на майдан у селі. Там натовп почав рвати його літературу, а одна жінка кричала з балкона: «Вбийте його!» Зрештою якийсь лікар і прохожий поліцейський прийшли нам на допомогу.

Пізніше у 1952 році мене знову заарештували і засудили до чотирьох місяців заслання, які я відбув у Кастелі Кісамос, що на Криті. Відразу ж після цього я отримав підготовку для того, щоб відвідувати збори і зміцнювати їх духовно. Провівши два роки у такій роз’їзній праці, я одружився з вірною християнською сестрою на ім’я Деспіна, тезкою моєї рідної сестри. Моя дружина дотепер залишається вірною поклонницею Єгови. Після весілля я отримав призначення служити спеціальним піонером у місті Ханья, що на Криті, де і далі служу.

Протягом майже 70 років повночасного служіння я опрацював більшість території Криту — острова, що має 8300 квадратних кілометрів площі і розтягнувся на близько 250 кілометрів. Найбільша радість для мене — це бачити, як з кількох Свідків на цьому острові у 1930-х роках стало понад 1100 активних вісників Божого Царства сьогодні. Я дякую Єгові за нагоду допомагати багатьом з цих людей отримати точне знання з Біблії і чудову надію на майбутнє.

Єгова — «мій визволитель»

З власного досвіду я навчився, що потрібно витривалості й терпіння, аби допомогти людям пізнати правдивого Бога. Єгова щедро наділяє своїх слуг такими потрібними рисами. Протягом своїх 67 років повночасного служіння я неодноразово роздумував над словами апостола Павла: «В усьому себе виявляємо, як служителів Божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах, у вдарах, у в’язницях, у розрухах, у працях, у недосипаннях, у постах» (2 Коринтян 6:4, 5). Особливо протягом перших років служіння моє фінансове становище було дуже скрутним. Але Єгова ніколи не залишав мене і моєї сім’ї. Він виявився вірним і могутнім Помічником (Євреїв 13:5, 6). Ми завжди бачили його люблячу руку і в збиранні його овець, і в заспокоєнні наших потреб.

Оглядаючись на своє життя і бачачи, як в духовному розумінні зацвіла пустиня, я впевнений, що моя праця не була даремною. Я використав свою молодечу силу в найліпший спосіб. Діяльність у повночасному служінні була змістовнішою, ніж будь-яка інша кар’єра. Тепер, у похилому віці, я з усього серця заохочую молодих: «Пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця» (Екклезіяста 12:1).

Незважаючи на 91-річний вік, я все ще присвячую проповідницькій праці понад 120 годин на місяць. Кожного дня я встаю о 7.30 ранку і свідчу людям на вулиці, в магазинах і парках. В середньому я розповсюджую 150 журналів щомісяця. Проблеми зі слухом і пам’яттю додають мені клопоту, але люблячі брати і сестри,— моя велика духовна сім’я,— а також сім’ї моїх двох дочок, виявилися для мене справжньою підтримкою.

А над усе, я навчився покладатися на Єгову. Весь той час він був для мене «скеля моя і твердиня моя, визволитель мій» (Псалом 18:2, Дерк. [18:3]).

[Примітки]

[Ілюстрації на сторінках 26, 27]

Внизу: з дружиною сьогодні; зліва: у 1927 році; на наступній сторінці: з Міносом Коккінакісом (зліва) та іншим Свідком в Акрополі у 1939 році, невдовзі після повернення із заслання.