Життєпис

Покинутий сирота знаходить ніжного Батька

РОЗПОВІВ ДІМІТРІС СІДІРОПУЛОС

«Ану, бери зброю і стріляй»,— гаркнув офіцер і сунув мені гвинтівку. Я спокійно відмовився. Тоді офіцер на очах у переляканих солдатів почав стріляти. Кулі пролітали трохи вище моїх плечей. Я думав, що зараз загину. Але я залишився живим. Уже не вперше моє життя висіло на волосині.

МОЇ батьки були греками і жили поблизу міста Кайсері в Каппадокії (Туреччина). Очевидно, у I сторіччі н. е. деякі мешканці цього регіону прийняли християнство (Дії 2:9). Однак на початку XX сторіччя ситуація була зовсім іншою.

Біженець стає сиротою

Я народився 1922 року, а через кілька місяців після мого народження розгорівся міжетнічний конфлікт, і наша сім’я була змушена втікати у Грецію. Охоплені панікою, батьки залишили все, що в них було, взявши з собою лише свого кількамісячного сина, тобто мене. Вони перетерпіли невимовні страждання і вкрай знесилені дісталися до села Кірія поблизу міста Драма, що на півночі Греції.

Коли мені було чотири роки, народився мій молодший брат і помер батько. Йому було лише 27 років, але поневіряння тих страшних часів цілком знесилили його. Мама дуже страждала у злигоднях і невдовзі теж померла. Ми з братом залишились зовсім самі. Нас переправляли з одного притулку для сиріт до іншого, і в 12 років я опинився у Салоніках, де вчився і працював у механічній майстерні.

Я ріс у непривітних притулках для сиріт і думав, чому на долю деяких людей випадають великі страждання і несправедливість. Я не міг зрозуміти, як Бог це дозволяє. На уроках релігії нас вчили, що Бог всемогутній, але не пояснювали, чому так багато зла. Було прийнято говорити, що греко-православна віра — найліпша. У мене виникло запитання: «Якщо православ’я є найліпшою релігією, то чому ж не всі в нього переходять?» Ніхто не міг цього пояснити.

Наш учитель глибоко поважав Біблію і переконував нас у тому, що це свята книга. Директор притулку для сиріт теж так вважав, але чомусь не брав участі у церковних відправах. Мені сказали, що він колись вивчав Біблію зі Свідками Єгови. Про таку релігію я ніколи не чув.

Коли я закінчив навчання в притулку для сиріт у Салоніках, мені було 17 років. Уже йшла Друга світова війна, Грецію окупували нацисти. Люди вмирали на вулицях від голоду. Щоб якось вижити, я втік у села і перебивався там мізерними заробітками.

Біблія дає відповіді

У квітні 1945 року я повернувся в Салоніки. До мене зайшла Пасхалія, сестра одного мого товариша, з яким я жив у кількох притулках для сиріт. Пасхалія розповіла, що її брат зник і запитала, чи я знаю, де він може бути. У розмові вона згадала, що є Свідком Єгови, і сказала, що Бог піклується про людей.

Я з гіркотою заперечив їй: «Якщо це так, то чому ж тоді з самого дитинства я стільки поневіряюсь? Чому залишився сиротою? Де Бог, чому він не допомагає нам?» Пасхалія відказала: «Чи ти впевнений, що у всьому винен Бог?» Вона показала мені з Біблії, що Бог не завдає людям страждання. Я зрозумів, що Творець любить людей і невдовзі все виправить. Такі біблійні вірші, як Ісаї 35:5—7 і Об’явлення 21:3, 4 показали мені, що війни, розбрат, хвороби й смерть зникнуть, а вірні Богу люди житимуть на землі вічно.

Знаходжу турботливу сім’ю

Брата Пасхалії було вбито у сутичці партизанських загонів. Я прийшов до його рідних, щоб висловити їм співчуття, якось підтримати їх, але вийшло так, що це вони потішали мене словами з Біблії. Потім я знову прийшов до них, щоб вони ще поділилися зі мною думками з Біблії. Згодом я долучився до маленької групи Свідків Єгови, які таємно зустрічалися, щоб вивчати Біблію і поклонятись Богу. Попри те, що суспільство засуджувало Свідків, я вирішив триматися їх.

У цій групі смиренних християн панувала тепла сімейна атмосфера, якої мені бракувало. Тут я знайшов таку необхідну мені духовну підтримку. Ці люди стали моїми безкорисливими і турботливими друзями, готовими допомогти і розрадити (2 Коринтян 7:5—7). А головне, вони допомогли мені наблизитися до Єгови, якого я тепер вважав своїм ніжним небесним Батьком. Його любов, співчуття і турбота дуже зворушили мене (Псалом 23:1—6). Нарешті я знайшов духовну сім’ю і ніжного Батька! Це зігріло моє серце. Невдовзі я присвятився Єгові й у вересні 1945 року охрестився.

Завдяки християнським зібранням я поглибив не тільки знання, але й віру. Щоб дістатися до місця зустрічі, декому з нас часто доводилось проходити пішки п’ять кілометрів, і по дорозі ми вели незабутні духовні бесіди. В кінці 1945 року, коли я дізнався про можливість брати участь у повночасному проповідуванні, то почав піонерське служіння. Дуже важливими для мене були близькі стосунки з Єговою, адже надходив час серйозного випробування віри і непорочності.

Спротив приносить несподівані результати

Часто у місця наших зібрань вдирались озброєні поліцейські. Оскільки в Греції йшла громадянська війна, в країні оголосили воєнне становище. Збройні угруповання вели між собою запеклу боротьбу. Скориставшись ситуацією, церковники переконали владу в тому, що Свідки є комуністами, і нас почали жорстоко переслідувати.

Протягом двох років нас часто арештовували і шість разів засуджували до різних термінів у межах чотирьох місяців позбавлення волі. Однак тюрми вже були переповнені політичними в’язнями, тож нас звільняли. Такі несподівані звільнення давали нам можливість продовжувати проповідування, але через якийсь час нас знову арештовували. І так могло бути тричі на тиждень. Нам було відомо, що багатьох наших братів висилали на пустельні острови. Чи моя віра витримає таке випробування?

Дуже важко довелось, коли потрібно було щодня з’являтися в поліцію. Для того щоб стежити за мною, мене вислали в село Евосмос, поблизу Салонік, де була поліцейська дільниця. Я винайняв кімнату і, щоб утримувати себе, ходив та пропонував людям полірувати їхні мідні казанки й каструлі. Завдяки цьому я повночасно проповідував у довколишніх селах і міг заходити в доми, не викликаючи підозр у поліцейських. Тоді декілька людей почули добру новину і відгукнулись на неї. Більше десяти з них охрестилися і стали поклонниками Єгови.

За десять років вісім в’язниць

Я перебував під поліцейським наглядом до кінця 1949 року, а потім повернувся до Салонік і з запалом продовжив повночасне служіння. Саме тоді, коли я подумав, що поневіряння вже позаду, у 1950 році, мене несподівано призвали в армію. З огляду на свій християнський нейтралітет я вирішив не «навчатися війни» (Ісаї 2:4). Це стало початком моїх довгих і важких поневірянь найбільш горезвісними в’язницями Греції.

Почалося все в місті Драма. У перший тиждень мого ув’язнення солдатів-новобранців почали навчати стрільби по мішенях. Якось мене привели на стрільбище. Один офіцер сунув мені гвинтівку і наказав стріляти. Коли я відмовився, він почав стріляти в мій бік. Інші офіцери, побачивши, що я не здаюсь, взялися жорстоко бити мене. Вони запалювали цигарки і гасили їх до моїх долонь. Потім мене кинули в одиночну камеру. Це тривало три дні. Опіки на долонях боліли нестерпно, а шрами від них залишились на багато років.

Перед розглядом моєї справи в трибуналі мене перевели у військовий табір в місті Іракліоні, що на острові Крит. Там мене сильно били, щоб зламати мою непорочність. Я боявся, що не витримаю, і палко молився, благаючи небесного Отця додати мені сил. Я пригадав слова з Єремії 1:19: «Будуть вони воювати з тобою, та не переможуть тебе, бо Я із тобою,— говорить Господь,— щоб тебе рятувати». «Мир Божий» заспокоїв мене. Я зрозумів, наскільки мудро цілком покладатися на Єгову (Филип’ян 4:6, 7; Приповістей 3:5).

Мене засудили на довічне ув’язнення. Свідків Єгови вважали найнебезпечнішими «ворогами держави». Я почав відбувати термін покарання в одиночній камері в’язниці Ітсідін поблизу порту Ханья. Ітсідін — це старий форт, а моя камера кишіла пацюками. Я з голови до ніг загортався у потерте старезне покривало, щоб пацюки не дісталися до мого тіла, коли обсідали мене. Потім виявилось, що у мене тяжка форма пневмонії. Лікар сказав, щоб я сидів на сонці. Завдяки цьому з’явилась нагода порозмовляти у дворі з багатьма в’язнями. Але мій стан погіршився, і після сильної легеневої кровотечі мене перевели в лікарню в Іракліоні.

І знову у важкий для мене час духовна сім’я християнських братів і сестер була поряд (Колосян 4:11). Брати з Іракліона регулярно відвідували мене, розраджували і підбадьорювали. Я сказав їм, що мені потрібна література для свідчення зацікавленим людям. Брати передали мені літературу, заховавши її у валізку з подвійним дном. Я дуже щасливий, тому що поки сидів у в’язницях, принаймні шестеро ув’язнених змогли стати правдивими християнами!

Тим часом громадянська війна закінчилась, і мій вирок скоротили до десяти років тюрми. Решту строку я сидів у в’язницях в Ретімноні, Єді-Куле і Кассандрі. Пройшло майже десять років, які я відсидів у восьми в’язницях, і нарешті я повернувся в Салоніки, де мене чекали мої улюблені християнські брати.

Щасливий у християнському братстві

Свідки в Греції могли вже поклонятися Богові відносно вільно. Я відразу ж почав повночасне служіння. Невдовзі я отримав ще одне благословення: зустрів вірну християнську сестру Катіну, яка любила Єгову й активно проповідувала. Ми одружилися в жовтні 1959 року. Народження дочки Аґапе і християнське родинне життя загоїло рани, яких мені завдало сирітство. А найголовніше, наша сім’я відчувала любов і турботу небесного Батька, Єгови, і з радістю служила йому під його охороною (Псалом 5:12).

Через незалежні від мене обставини довелось припинити піонерське служіння, але я допомагав дружині, щоб вона могла продовжувати служити повночасно. У 1969 році відбулася одна з найважливіших подій у моєму християнському житті. Тоді в німецькому місті Нюрнберг проводився міжнародний конгрес. Щоби поїхати на конгрес, я подав заяву на отримання паспорту. Дружина пішла в поліцейську дільницю запитати, чому ми чекаємо на паспорт вже більше двох місяців. Офіцер витягнув з шухляди товстелезну папку і сказав: «Ви хочете, щоб цьому чоловікові дали паспорт? Щоб він навертав на свою віру ще й у Німеччині? Цього не буде! Він надто небезпечний».

Але Єгова допоміг мені. Деякі брати посприяли тому, що моє ім’я було внесено у груповий паспорт, і я все-таки побував на цьому чудовому конгресі. Найбільша кількість присутніх становила 150 000 осіб, і я ясно бачив, що дух Єгови направляє й об’єднує цю багатонаціональну духовну сім’ю. Згодом я ще більше відчув значення християнського братства.

У 1977 році моя дружина, моя вірна подруга, померла. Я докладав усіх старань, щоб виховувати свою дочку за біблійними принципами. Але я не залишився без підтримки. Знову моя духовна сім’я прийшла на допомогу. Ніколи не забуду, як брати підтримали мене в цей важкий період. Дехто навіть переїхав до мене на якийсь час, щоб допомогти дбати про доньку. Їхню саможертовну любов неможливо забути (Івана 13:34, 35).

Аґапе виросла і вийшла заміж за брата Еліаса. У них четверо синів, усі вони в правді. Протягом останніх років я переніс кілька інсультів, і моє здоров’я сильно підупало. Дочка зі своєю сім’єю добре дбає про мене. Хоча здоров’я моє погане, в мене є багато причин для радості. Я пам’ятаю час, коли у Салоніках було приблизно сто братів, і вони таємно зустрічалися у своїх домах. А тепер тут близько п’яти тисяч ревних Свідків (Ісаї 60:22). На конгресах до мене, буває, підходять молоді брати і запитують: «Пам’ятаєш, як ти приносив нам додому журнали?» Хоча їхні батьки й не цікавилися цими журналами, діти їх читали і з часом зробили духовний поступ!

Я бачу, як росте організація Єгови, і не жалію, що мені довелось постраждати та пережити чимало випробувань. Я завжди говорю своїм онукам та іншим юнакам і дівчатам, що потрібно пам’ятати про свого небесного Батька від юності, бо він ніколи не полишить нас (Екклезіяста 12:1). Стосовно мене Єгова дотримав слова, і я знаю його як «сиротам батька» (Псалом 68:6). Так, ще маленьким я залишився одиноким сиротою, але потім знайшов турботливого Батька!

[Ілюстрація на сторінці 22]

У в’язниці в місті Драма я працював поваром.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З Катіною в день весілля, 1959 рік.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Конгрес у лісі неподалік Салонік, кінець 1960-х років.

[Ілюстрація на сторінці 24]

З донькою, 1967 рік.