Непохитність у нацистській Німеччині

ОДНОГО холодного квітневого дня 1939 року мене привезли до концентраційного табору в Заксенгаузен (Німеччина). Разом з іншими новоприбулими в’язнями мене привели до начальника табору, злого чоловіка, якого називали Квадрат, через його кремезну поставу. У «вітальній промові» він залякував нас, описуючи, які жорстокі муки нас чекають.

«Ви можете отримати все, чого мені заманеться,— кричав він,— кулю в чоло, кулю в груди, кулю в живіт!» Також він застерігав: «Мої хлопці добре стріляють. Вони відправлять вас просто до неба! Єдиний спосіб вийти звідси — це стати трупом».

Після цього мене направили в ізолятор, тобто огороджену сіткою частину в середині табору. Саме там були Свідки Єгови та інші в’язні, яких уважали небезпечними. Коли я потрапив туди, один молодий есесівець (службовець фашистського карального охоронного органу СС) бив мене по обличчі, бо я відмовився підписати заяву, що цураюся своєї віри.

Отто Камієн з Герне ставився до мене по-дружньому, він допоміг пришити до уніформи мій тюремний номер і фіолетовий трикутник, що відзначав у цьому таборі Свідків Єгови. Він також показав мені, як слід застеляти за собою постіль, бо в’язнів били, а навіть вбивали за те, що вони не вміли правильно застелити після себе постіль.

Отто застеріг: «Час від часу вони будуть запитувати тебе, чи ти все ще Свідок Єгови. Будь непохитним, стій твердо і говори гучно і виразно: «Я все ще Свідок Єгови». Далі додав: «Якщо ти непохитний і стоїш твердо, то Диявол покине тебе» (Якова 4:7). Підбадьорення Отто допомогло мені бути непохитним щодо Бога протягом наступних шістьох років перебування в трьох концентраційних таборах.

Коли я сьогодні в думках повертаюсь назад до тих років випробовування, то ще глибше, ніж тоді, усвідомлюю, що завдяки Богові я зміг бути непохитним. Але як це сталось, що 20 січня 1938 року мене перший раз арештували?

Мої юнацькі роки

Я народився в 1911 році, мої батьки, які жили в Кенігсберзі (Східна Прусія), стали Бібельфершерами (Дослідниками Біблії) — так тоді називалися Свідки Єгови. У мене було троє братів і дві сестри, мати часто брала нас зі собою на зібрання. На жаль, згодом, на противагу цілій родині, батько перестав сповідувати правдиву віру. Хоча мої брати й одна сестра стали ревними вісниками Царства, з часом Лізбет, моя інша сестра, і я перестали зосереджуватися на біблійних істинах, яких вчилися.

Коли мені сягнуло за 20, владу в Німеччині перейняв Гітлер, і люди попали під сильний тиск. Я працював автослюсарем на великому ремонтно-будівельному заводі в Кенігсберзі. Коли фюрер мав промови з приводу спеціальних оказій, всі робітники на заводі повинні були збиратися. Також у звичку ввійшло привітання «Хайль Гітлер!» Врешті-решт я отримав наказ проходити військову підготовку; отже, переді мною постало питання: «На котрому боці я стою?»

З книги Дій 4:12 я знав, що хайль, або порятунок, не прийде від Гітлера, але лише від Ісуса Христа. Отже, я ніколи не говорив «Хайль Гітлер!» Я також не виконав наказу пройти військову підготовку.

Протягом 1936 і 1937 років мою мати, молодшу сестру Гелене і братів Ганса та Ернста було арештовано. З того часу я вирішив перейти на бік правдивого Бога. Вечорами я почав вивчати Біблію і молитися до Єгови за допомогою. Лізбет також почала проявляти більший інтерес до правди.

Моя позиція

Коли настав час випробовувань, я зайняв чітку позицію на боці Єгови і відмовився служити в гітлерівській армії незважаючи на те, що тоді я ще не був охрещеним. Мене арештували і віддали під військовий трибунал. Через п’ять тижнів трибунал у Растенбурзі засудив мене на рік ув’язнення.

Мене посадили в одиночну камеру в центральну в’язницю міста Штум (Західна Прусія). Під час прогулянки у дворі в’язниці я тішився обміном короткими поглядами з вірними Свідками з Кенігсберга, яких я знав з дитинства. Потім мої брати Пол, Ганс та Ернст також попали за свою віру в Бога в ту саму в’язницю. Коли я знаходився в одиночній камері, Ганс інколи передавав мені скоринку хліба.

По закінченні мого строку перебування у в’язниці гестапо в Кенігсберзі ще раз влаштувало мені допит. Оскільки я залишився при своїх переконаннях, мене перевели в концентраційний табір у Заксенгаузені. Там мене призначили будувати гараж, і я працював з шостої години ранку до шостої вечора. Через жахливі умови життя деякі в’язні намагалися втекти з табору, навіть знаючи про те, що будуть розстріляні, коли попадуться. Одного разу я бачив, як в’язень покінчив з життям самогубством, кинувшись на електричну сітку.

Становище ускладнюється

У вересні 1939 року вибухнула друга світова війна, і ми терпіли ще більші утиски у Заксенгаузені. Нам добавили кількість роботи і конфіскували наш теплий шерстяний одяг. П’ятнадцятого вересня нацисти хотіли показати на прикладі нашого брата Ауґуста Дікмана, що стається з тими, хто відмовляється служити у війську. З нагоди його страти було організовано спеціальне згромадження.

Декілька сотень нас, Свідків, стали самовидцями того, як загін стрільців вистрілив і Ауґуст упав мертвим. Потім усіх в’язнів було розпущено, за винятком Свідків Єгови. Тоді Квадрат запитав, хто був готовим підписати заяву про відмову від своєї віри та бажання стати солдатом. Ніхто з нас не підписав, і Квадрат розлютився до нестями.

Наступила сувора зима 1939 року. Ми не мали ні теплого вбрання, ні їжі в достатній кількості, отже, смерть забирала своє. Загинуло багато наших старших братів, але в загальному смертність серед нас, Свідків, була меншою, ніж серед інших груп в’язнів. Навіть фізично здоровий Квадрат зліг у постіль і помер у лютому 1940 року.

До іншого табору

Через декілька днів після смерті Квадрата 70-ох з нас перевезли до невеликого табору у Вевельсбург, що коло Падерборна. Ми надіялись, що там будуть ліпші умови, але сталося навпаки. Ми мали менше їжі, а працювали важче, в каменоломні. Інколи через сніг з дощем ми промокали наскрізь. Протягом цього особливо важкого часу я часто вночі накривався з головою своєю ковдрою і в риданнях виливав перед Єговою все, що накипіло мені на серці. Кожного разу я відчував якесь внутрішнє полегшення та душевний спокій, отримуючи таким чином від Бога «своєчасну допомогу» (Євреїв 4:16).

Єгова турбувався про наше духовне здоров’я. Свідків з концентраційного табору в Бухенвальді перевезли до Вевельсбурга, а разом з ними і духовну їжу у вигляді біблійної літератури. Маленькими групами ми заходили до барака, де спали, і потаємно проводили вивчення журналу «Вартова башта». Потім навіть фізична їжа в таборі трохи поліпшилась.

Я дякував Єгові за його доброту, коли інший Свідок постарався, щоб я працював з ним у кузні. У майстернях, де працювали майже всі Свідки, в’язні отримували більше їжі. Більш того, там було тепло і на робітників не створювали гнітючого тиску. Це дуже добре повпливало на мій фізичний стан, так що я через шість місяців зміцнів, хоча перед тим на мені була лише шкіра та кості.

Вістка про мого брата

Під час свого перебування у Вевельсбурзі я отримав вістку від моєї сестри Лізбет, що Ернст, мій брат, залишився непохитним аж до смерті. Йому було відтято голову в Берліні 6 червня 1941 року, після чотирьох років ув’язнення. Коли інші Свідки дізналися про цю новину, то підходили і поздоровляли мене. Їхній позитивний спосіб мислення зворушив мене до глибини душі. Для нас залишитися щиро вірним Богові мало більшу вагу, ніж вижити.

Через два роки 1 лютого 1943 року мій брат Ганс був розстріляний у Кведнау, що коло Кенігсберга. Гансу було 34 роки, і він був у в’язниці п’ять років. Пізніше один очевидець його страти розповів, що офіцер запитав, яке є його останнє бажання. Ганс попросив, щоб йому дозволили помолитися, що було дозволено. Ця молитва зробила таке сильне враження на солдатів, що, коли офіцер дав наказ стріляти, ніхто його не виконав. Він повторив наказ, після чого хтось один із солдатів вистрілив, поранивши Ганса. Тоді офіцер витягнув пістолета і власноруч прикінчив його.

Інші приклади непохитності

З тих Свідків, що їх перевели з Бухенвальда до Вевельсбурга, 27 мали служити у війську і виконувати різні завдання. Всі відхилились від війська, лише один погодився на нестройову службу. Тим 26-ом, що залишились, погрожували екзекуцією, але вона не відбулась. Після того як вони повернулися до табору у Вевельсбурзі, комендант табору погрожував: «Ви всі до чотирьох тижнів спустите дух».

З цими щиро вірними братами поводились особливо суворо. СС удавалось до всіх засобів, щоб придушити, виснажити і замучити їх до смерті. Проте всі 26 вижили! Пізніше ці самі заходи вживались до деяких, що не були Свідками, і серед них рівень смертності був високим уже через короткий проміжок часу.

Мої непохитні сестри

У квітні 1943 року мене перевели до табору в Равенсбрюці. У принципі він був розрахований для жінок, але мав невеличке чоловіче відділення. Мене направили працювати в автомобільну слюсарню, що розміщувалась якраз напроти жіночого табору. Християнські сестри, що проходили повз неї, незабаром помітили мій фіолетовий трикутник. Яка радість була для мене таємно обмінюватись вітаннями чи теплим усміхом! Незабаром розійшлась чутка, що я був сином «бабусі Ревальд». Так, моя матір була серед в’язнів у цьому жіночому таборі, а також моя сестра Гелене і братова, дружина мого покійного брата Ганса!

Наші християнські сестри змогли забезпечити мене теплою білизною і час від часу передавали скоринку хліба. Одного разу вони так влаштували, що я зміг таємно порозмовляти зі своєю дорогою мамою. Якщо б нашу зустріч виявили, то ми мали б великі труднощі. Яка ж радісна зустріч! Через декілька місяців, незадовго до визволення табору, моя мати померла. Вона залишилась непохитною до самої смерті.

Нарешті визволення!

У квітні 1945 року росіяни й американці фронтами насувалися до Равенсбрюка. Мені доручили трактор і причіп, щоб допомогти евакуювати табір. Після одного рискованого заїзду офіцер СС повідомив нас, що насуваються американці і ми можемо робити все, що вважаємо потрібним.

Врешті ми переїхали до Шверіна (штат Макленбург), де зустрілися з багатьма Свідками, які були в таборі у Заксенгаузені, і серед них був мій брат Пол. Він пережив марш смерті від Заксенгаузена, а також інші тортури. Через декілька днів ми поїхали поїздом до Берліна і жили в одної родини Свідків, яка гостинно прийняла нас.

Ця родина багато чого зробила, щоб допомогти братам та сестрам, що визволились з концтаборів та в’язниць. У 1946 році я одружився з Еллі, дочкою тих господарів. Кінець кінцем я охрестився, чого неможливо було зробити у концентраційних таборах.

Яка ж це невимовна радість зустрічатися на конгресах з братами, котрих я знав ще з концентраційних таборів! Деякі наражали на небезпеку своє життя за інших братів, і вони є особливо дорогими для мене. Що ж до шістьох членів нашої родини, які були арештовані,— мати, моя сестра Гелене і я, а також мої брати Пол, Ганс та Ернст — то, якщо додати всі їхні строки ув’язнення, вийде 43 роки. Моя сестра Лізбет також зберегла вірність до Бога аж до смерті в 1945 році.

Лише завдяки підкріпленню від Єгови

Коли ми з Еллі одружилися, мали привілей служити кілька років у Бетелі в Магдебурзі та брати участь у піонерській праці, аж поки не почали виховувати наших двох синів. Ми дуже вдячні, що один з них, Ганс-Йоахім, є старійшиною, а його дружина — піонеркою. На жаль, наш другий син не пішов християнським шляхом, на який ми спрямовували його.

Понад 45 років проминуло з того часу, коли я був в’язнем у концентраційних таборах. Але навіть тепер Бог незаслуженої доброти не припинив мого навчання (1 Петра 5:10). Мені часто пригадуються слова апостола Павла в Першому посланні до коринтян 10:12: «Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти».

Нині мені вже 81, і я вдячний, що все ще можу брати участь у праці свідчення і служити старійшиною в зборі. Я також вдячний, що зміг допомогти багатьом людям дійти до присвячення і хрещення. На це я також дивлюсь як на вияв незаслуженої доброти Єгови. (Розповів Джозеф Ревальд).

[Ілюстрація на сторінці 20]

Джозеф Ревальд 1945 року.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Родина Ревальдів близько 1914 року. Мати з маленьким Джозефом у неї на колінах.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Джозеф та Еллі Ревальд у 1991 році на конгресі в Берліні зі сином Ганс-Йоахімом та його дружиною Урсулою.