«Єгова є моїм Богом, Якому я довірятиму»

ОПОВІДАЄ УЇЛЛІ ДІЛ

«Чому ти так бажаєш служити в Бетелі?» — запитав батько весною 1931 року, як ми обговорювали моє бажання служити в Бетелі. Батьки мешкали в саарському штаті, і були в правді близько десяти років. Вони дали нам, трьом хлопцям, добрий приклад. Ціле їхнє життя вони зосереджували на правді й я бажав бути таким як вони.

АЛЕ як батьки навчилися про Єгову і Його святу волю? Будучи незадоволені організованою релігією, вони довгий час шукали правди, перевіряли різні церкви й секти, і зрештою переконалися, що жодна з них не була правдивою.

Одного дня під нашими дверима знайшовся рекламний листок оголошуючий кінопромову про Божий намір — «Фото-драма створення». Батько мусив працювати при світській роботі в час висвітлювання «Фото-драми», але заохочував мати піти й подивитися на неї. «Може,— сказав він,— було б корисно побачити її». Як мати дивилася на виставу того вечора, то сповнилася ентузіазму. «Уже знайшла правду! — вона сказала.— Прийдіть завтра вечором і переконайтеся. Це правда, якої ми шукали». Це було 1921 року.

Батьки були з духом помазаних християн і вірними аж до смерті. Батько помер 1944 року, після кількох ув’язнень нацистами, а мати — 1970-го. Вона також сиділа довгий час у тюрмі під час нацистського ладу.

Зразкова запопадливість моїх батьків

Перед їхньою смертю батьки дуже активно служили Єгові. Мати запопадливо розповсюджувала резолюції видані на конгресах від 1922 до 1928 року. У брошурі Обвинувачення духівництва поміщалася резолюція, прийнята 1924 року, і гостре осудження духівництва. Потрібно було мужності, щоб розповсюджувати брошуру. Вісники засовували брошурки під двері о четвертій годині ранком. Хоч мені було тільки 12 років, батьки брали мене з собою на служіння. Іноді ми починали нашу діяльність вранці о п’ятій годині. Від трьох до чотирьох годин ми їхали велосипедами проповідувати на далекій території. Ми ховали велосипеди в густих кущах. Я пильнував за ними, як батьки проповідували в селі. Пополудні ми верталися додому, а вечором йшли пішки годину на зібрання.

У 1924 році дорослі багато говорили про 1925 рік. Сталось одного разу ми відвідали родину Дослідників Біблії й я чув як один брат запитав: «Якщо Господь візьме нас на небо, то що станеться з нашими дітьми?» Мати відповіла дуже позитивно: «Господь знає як дбати про них». Ця тема дуже зачаровувала мене. Що це означало? Настав 1925 рік, без здійснення надії декотрих. Проте батьки не сповільнялися запопадливістю.

Батькове мудре застереження

Ці слова збентежили мене, але протягом кількох днів я добре вдумався в справу й повторив своє бажання вступити на служіння в Бетелі. «Знову скажи мені, чому ти так бажаєш піти до Бетелю», запитав батько. «Тому що бажаю служити Єгові»,— я повторив йому. «Сину, якщо тебе покличуть, ніколи не забувай чому ти йдеш служити в Бетелі. Якщо будеш бачити щось неправильного, не тривожся занадто. Навіть, коли б з тобою неправильно поводилися, ніколи не залишай свого служіння. Не забувай, чому ти є в Бетелі: тому що бажаєш служити Єгові! Добре виконуй свою працю і надійся на Нього».

Сталось, що після полудня 17 листопада 1931 року я прибув до Берна, Швейцарії, на служіння в Бетелі. У кімнаті нас було чотири й мене привчали працювати на малій друкарській машині, в яку папір підсували рукою. Моїм першим завданням було друкувати Вартову Башту румунською мовою.

Звістка з Неба!

У 1933 році Товариство видало книжечку Криза, з трьох радіопромов брата Рутерфорда в Сполучених Штатах Америки. Одного ранку під час снідання, Брат Гарбек, слуга (наглядач) філіалу, оголосив що ця книжечка мала розповсюджуватися спеціальним способом. З малого найнятого літака будуть сипатися рекламні листівки, а вісники будуть стояти по вулицях і доручати публіці цю книжечку. «Котрий з вас молодих братів готовий іти на літака? — він запитав.— Відразу зголосіться». Я зголосився й брат Гарбек пізніше повідомив Бетель родину, що мене вибрано.

Настав той важливий день і ми поїхали з картонами листівок на аеропорт. Я сів у літак позаду пілота й скинув листівки купою на сидіння. Мені дали точні інструкції: Скручуйте листівки по сто і щосили шпурляйте крізь вікно. Через недбалість листівка могла замотатися в руль і заподіяти лихо. Але все здійснилося як слід. Пізніше брати розказували про свої глибокі хвилювання «звісткою з неба». Усе закінчилося успіхом і брати доручили багато книжок, хоч декотрі люди скаржилися по телефону, за те що листівками вкрили їхні квітники.

Вдячний за кожний привілей служіння

Щодня я дякував Єгові за радість і задоволення яких зазнавав з свого служіння в Бетелі. У зборі мене призначили відмикати двері Залу Царства, організовано розміщати сидіння й ставити склянку свіжої води на кафедру. Я вважав це великим привілеєм.

У Бетелі мене зрештою призначили працювати на великій друкарській машині, на якій друкували Золотий вік (тепер Пробудись!) польською мовою. У 1934 році ми почали користуватися грамофонами в проповідуванні й я допомагав будувати їх. Я дуже любив ходити від дому до дому й грати біблійні промови записані на пластинках. Ця мала, нова вигадка зацікавлювала багатьох людей і деколи ціла родина збиралася слухати, тільки виходити один по одному. Як уже не було нікого слухати, я ходив до іншого дому.

Активний протягом війни

Після першої світової війни батьківщину, Саар, відокремили від Німеччини й віддали під опіку Ліги Націй. Саар дав розпізнавальні документи всім своїм громадянам. У 1935 році всенародним голосуванням громадяни виявили своє бажання чи з’єднуватися з Німеччиною чи ні. Я скористався нагодою відвідати родину, бо знав, що не матиму можливості коли б нацисти заволоділи Сааром. Так і сталося, бо з цього часу й протягом багатьох років я не одержав жодних відомостей від батьків і братів.

Хоч Швейцарія не брала прямої участі в другій світовій війні, то під час Німецької окупації сусідніх країн, вона стала зовсім відокремлена. Ми друкували літературу для всієї Європи, крім Німеччини, але вже не могли виконувати замовлень літератури. Брат Зюрхер, тодішній слуга (наглядач) філіалу, сказав що в нас майже зовсім не було грошей і попросив нас шукати праці поза Бетелем, аж поки ситуація стане нормальною. Проте мені дозволили залишитися і друкувати літературу для близько тисячу місцевих братів.

Родина Бетелю ніколи не забуде 5 липня 1940 року. Якраз після обіду, під’їхав військовий вантажний автомобіль. Солдати вистрибнули з автомобіля і вторгнулися в Бетель. Нам дали наказ не рухатися і біля кожного з нас стояв на варті озброєний солдат. Нас згуртували в їдальню, як обшукували решту будинку. Влада підозрівала нас у намовлянні інших не служити при війську, але не знайшли жодного доказу на це.

У ті воєнні роки я служив наглядачем збору в Туні й Фрутігені й був дуже зайнятий в суботу й неділю. Кожної суботи після обіду я їхав 50 кілометрів [30 миль] велосипедом до Фрутігена проводити студію Вартової Башти ввечері. У неділю вранці я йшов з братами на служіння. Після полудня я їхав до Інтерлакена проводити студію книжки в зборі, а потім біблійну студію з родиною в Спіці. На закінчення дня я проводив студію Вартової Башти в Туні.

Пізно вночі, закінчивши свою діяльність на той день, я з радості співав і свистів до самого Берна глибоко задоволений. Автомобілів було мало в той час. Пагористу дорогу, вкриту темрявою через тимчасове затемнення під час війни, залягли тиша й великий спокій. Пагорки деколи відображували сріблисте світло місяця. Як ті суботи й неділі збагачували життя й відновлювали силу!

Візит з несподіваними результатами

Восени 1945 року Брат Норр відвідав нас. Одного дня він увійшов у фабрику як я стояв на ротаційній друкарській машині. «Зійдіть! — він вигукнув.— Чи ви бажали б записатися до школи «Ґілеаду»?» Це викликало в мене надзвичайне здивування. «Якщо думаєте, що я здатний, то звичайно»,— я відповів. Весною 1946 року покликали брата Фреда Боріса, сестру Алісу Бернер і мене до Ґілеаду. Але тому, що я народився в Саарі, позбавлений всіх громадянських прав, то мусив звернутися до Вашінгтона (столиця США) за спеціальною візою.

Тоді як інші відправилися до Ґілеаду на час, то я мусив чекати відповіді на мою анкету. Як школа почалася 4 вересня я безнадійно чекав у Швейцарії. Одного дня консульство США повідомило мене, що вже одержали візу. Я відразу почав робив розпорядок на подорож і зрештою пошукав койку на переповненому транспорті для перевезення військ, від Марселя до Нью-Йорка. Яка ж пригода на переповненому Кораблі Атос II! Мені призначили невеликий диван у відкритій кімнаті. Другого дня на морі вибух біля двигуна припинив рух корабля. Пасажири й екіпаж тривожилися у страху потоплення. Це дало мені чудову нагоду свідчити про надію на воскресіння.

Корабель полагодили до двох днів. Ми повільно продовжували подорож і після 18 днів доплили до Нью-Йорка, але не могли зійти на берег через страйк працівників на пристані. Після переговорів ми зрештою зійшли з корабля. Я повідомив Товариство телеграфом про мою ситуацію і як вийшов з митного й іміграційного бюра, хтось запитав мене: «Чи ви містер Діл?» Це був один з помічників брата Норра. Він посадив мене на нічний поїзд до Ітаки, Нью-Йорка недалеко школи «Ґілеад», куди я приїхав незабаром після о восьмої години наступного ранку. Серце затрепетало від радості через те, що зрештою буду учнем першого міжнародного класу в «Ґілеаді».

Витривалість під час труднощів

Восьмий клас «Ґілеаду» закінчився 9 лютого 1947 року, і студенти з глибоким неспокоєм чекали призначень. Куди нас пошлють? Моя «частка» випала в новій друкарні у Вісбадені, Німеччині (Псалом 16:6). Я вернувся до Берна, виготовити потрібні документи, але окупаційне військо США в Німеччині дозволяло вхід тільки тим особам, які мешкали в Німеччині перед війною. Тому що я не мешкав у Німеччині, то потрібно було нового завдання від центра Товариства в Брукліні. Сталось, мене призначили служити наглядачем округи в Швейцарії. Покладаючись на Єгову я погодився на це нове призначення. Але чекаючи нового завдання мене попросили показати Бетель трьом відвідуючим сестрам. Одна з них була піонеркою на ім’я їй Марте Мейлі.

У травні 1949 року я повідомив філіал у Берні про моє бажання одружитися з Марте, і продовжувати повночасне служіння. Яка була реакція? Нас позбавили всіх привілеїв крім служіння піонерами. Ми одружилися й почали піонерувати в Білі. Мені не дозволили виступати з промовами, а навіть шукати приміщення для делегатів на прийдешній конгрес, хоч наглядач округи рекомендував нас у цей привілей. Багато братів і сестер ставилися недружньо до нас як до виключених, незважаючи на те, що ми служили піонерами.

Проте ми знали, що одружуватися не порушувало біблійних принципів і потішалися молитвою і надіялися на Єгову. Таке ставлення братів і сестер не було ставлення Товариства, тільки неправильне застосування організаційної директиви.

Брат Норр вернувся

У 1951 році брат Норр знову відвідав Швейцарію. Після його промови мене повідомили, що він бажав поговорити зі мною. Хоч я трохи побоювався, то був радий, що брат Норр бажав побачитися зі мною. Він запитав, чи ми погодилися б на завдання в запропонованому місіонерському домі в Женеві. Звичайно, ми дуже зраділи, хоч було сумно залишити Біл. Наступного дня брат Норр звернувся до нас з додатковою просьбою — чи я бажав би продовжувати служити наглядачем округи, тому що в Швейцарії на цю працю треба було звернути більшої уваги. Ми відразу погодилися на це. Я завжди був готовий прийняти будь-яке завдання.

Бог благословив нашу працю в окрузі східної Швейцарії. Ми подорожували поїздом від збору до збору, з всім нашим майном у двох чемоданах. Часто брати виїхали велосипедами нам на зустріч на вокзалах бо в ті дні мало-хто мав автомобіль. Багато років пізніше один брат дав нам автомобіль, і це трохи полегшило наше служіння.

Нові несподіванки

Як ми зраділи коли в 1964 році мене з дружиною покликали до 40-го класу «Ґілеад», останнього вичерпного десятимісячного курсу, пізніше скороченого на вісім місяців. Марте мусила скоро навчитися англійської мови, якої вона чудово навчилася. Ми багато думали про наше нове призначення. Я завжди був думки, що: «Призначайте мене де хочете, тільки не до праці в канцелярії!»

І точно так сталося! У день закінчення Ґілеаду 13 вересня 1965 року, мене призначили наглядачем філіалу в Швейцарії. Для Марте, служіння в Бетелі було щось нового. Для мене це було повернення в «Дім Божий», не в друкарню, в якій я працював від 1931 до 1946 року, але в канцелярію. Було багато чого навчатися, але з допомогою Єгови я здолав усі труднощі.

Дивлячись у минуле

Протягом 60 років повночасного служіння я повністю надіявся на Єгову, як батько наказував мені. У різні способи Єгова благословив мене. Марте була мені джерелом великого заохочення в час розчарування або коли завдання загрожували переобтяжити мене — вірна супутниця з цілковитим довір’ям у Єгову.

Слава Єгові, за те що Він дав мені так багато привілеїв служіння! Я ще служу координатором Філіального комітету в Туні й кілька разів як наглядачем зони. У всіх моїх призначеннях я завжди шукав керівництва від Єгови. Я зовсім переконаний, що Єгова, через Ісуса, простив мені мої помилки й недоліки. Нехай Він дозволить мені продовжувати служити Йому. Нехай Він дає мені керівництво, а я буду постійно вважати Його «моїм Богом, на котрого я покладаюсь» (Псалом 91:2, Хоменко).

[Ілюстрація на сторінці 27]

Брат Діл на початку своєї кар’єри в Бетелі.