Запитання читачів
Ісус радив: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам,— багатохто будуть намагатися ввійти,— та не зможуть!» (Луки 13:24). Що він мав на увазі і як його слова стосуються нашого часу?
Ми можемо найкраще зрозуміти цей цікавий уривок, розглянувши, за яких обставин Ісус сказав ці слова. Десь за шість місяців до своєї смерті Ісус перебував у Єрусалимі під час річниці повторного присвячення храму. Він говорив про те, що є пастирем Божих овець, але сказав, що євреї в цілому не є серед тих овець, тому що вони не хочуть слухати. Коли Ісус сказав, що він і його Отець — «одне», євреї схопили каміння, щоб укаменувати його. Він втік до Переї, що за Йорданом (Івана 10:1—40).
Там один чоловік запитав: «Господи,— хіба буде мало спасених?» (Луки 13:23). Доречне запитання з боку того чоловіка, оскільки тогочасні євреї вважали, що тільки обмежене число заслуговуватиме спасіння. Беручи до уваги їхній склад розуму, неважко уявити, хто, на їхню думку, входив у число тих, кого мало. Але, як показують пізніші події, вони помилялися.
Уже два роки Ісус був серед них, навчав, чинив чуда і пропонував можливість стати спадкоємцями небесного Царства. Яким був результат? Вони, а особливо їхні провідники, пишалися тим, що є нащадками Авраама, і що їм довірено Божий Закон (Матвія 23:2; Івана 8:31—44). Але вони не розпізнали голосу Доброго Пастиря й не відгукнулися на нього. Перед ними були начебто відчинені ворота з головною нагородою для тих, які ввійдуть через них, стати співучасниками в Царстві, але вони відмовились. Відносно мало осіб, здебільшого з нижчих прошарків суспільства, слухали Ісусову звістку правди, прийняли її та залишилися з ним (Луки 22:28—30; Івана 7:47—49).
У день П’ятидесятниці 33 року н. е. саме вони мали стати помазаними духом (Дії 2:1—38). Вони не були серед людей, згаданих Ісусом, які чинять неправду, і які мали плакати й скреготати зубами через те що пропустили цю нагоду (Луки 13:27, 28).
Отже, в першому столітті вираз «багатохто» стосувався євреїв узагалі, а особливо релігійних провідників. Вони заявляли, що бажають Божої ласки, але тільки згідно з їхніми власними нормами і шляхами, а не Божими. На відміну від них тих відносно «мало» осіб, які відгукнулися з щирого бажання бути частиною Царства, стали помазаними членами християнського збору.
Тепер розгляньмо ширше застосування цих слів у нашому часі. Незліченне число людей, які відвідують церкви християнського світу, навчені, що вони підуть до неба. Однак це бажання не базується на точних вченнях Святого Письма. Як і стародавні євреї, ці люди хочуть Божої ласки тільки на своїх умовах.
Однак у наш час є особи, яких відносно мало, що смиренно відгукнулися на звістку про Царство, присвятили себе Єгові і тепер в стані отримати його ласку. Завдяки цьому вони стали «синами Царства» (Матвія 13:38). Такі помазані «сини» почали отримувати запрошення у день П’ятидесятниці 33 року н. е. Свідки Єгови вже давно вважають, що докази Божого поводження зі своїми людьми свідчать, що в основному члени небесного класу вже покликані. Тому особи, які пізнали біблійну правду в останні роки, розуміють, що тепер пропонується надія на вічне життя на райській землі. Їх число перебільшує щораз менший останок помазаних християн, які справді мають надію піти в небо. Слова з Луки 13:24 не стосуються безпосередньо тих, які не сподіваються іти в небо, але цей вірш містить мудру пораду для них.
Спонукуючи нас силкуватися, Ісус не мав на увазі, що він або його Отець, ставить нам на шляху перешкоди. Але ми розуміємо з Луки 13:24, що Бог поставив такі вимоги, щоб не допустити недостойних. «Силкуватися» означає пробиватися, напружувати сили. Отже, можна запитати себе: «Чи я напружую сили?» Луки 13:24 можна перефразувати таким чином: ‘Я повинен силкуватися ввійти тісними ворітьми, бо багато хто будуть намагатися ввійти та не зможуть. Отже, чи я справді силкуюся? Чи я подібний до атлета на античному стадіоні, який віддає всі сили, щоб здобути нагороду? Такий атлет не буде нерішучим, млявим. А я?’
Ісусові слова натякають на те, що деякі, мабуть, намагаються ‘ввійти через ворота’, як їм зручно, легким темпом, що їм підходить. Такий спосіб мислення впливає на окремих Свідків. Дехто може міркувати собі: «Я знаю відданих християн, які напружували сили багато років, жертвували багато чим, і однак, коли вони померли, кінець цієї системи ще не настав. То може мені ліпше трохи сповільнитися, вести нормальніше життя».
Так думати легко, але чи це мудро? Наприклад, чи апостоли так думали? Зовсім ні. Вони повністю віддавалися правдивому поклонінню, до самої смерті. Павло, зокрема, міг сказати: «[Христа] ми проповідуємо... У тому й працюю я, борючися силою Його, яка сильно діє в мені». Пізніше він написав: «Ось заради чого ми тяжко трудимося й боремося. Бо ми покладаємо свої надії на живого Бога, Який є Спасителем усіх людей і насамперед — віруючих» (Колосян 1:28, 29; 1 Тимофія 4:10, СМ).
Ми знаємо, що, напружуючи сили, Павло діяв абсолютно правильно. Якими задоволеними всі ми були б, якщо б могли сказати, як Павло: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тимофія 4:7). Отже, згідно з Ісусовими словами, записаними в Луки 13:24, кожен з нас може запитати: «Чи я старанно й ретельно напружую свої сили? Чи я постійно даю достатньо доказів, що беру до серця Ісусову пораду: «Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми»?