Моє прагнення пізнати Бога задоволено

ДЕСЯТЬ років я вчився у південноамериканських семінаріях, три останні роки я спеціалізувався по теології і філософії. Але тепер скромний селянин сказав мені, що допоможе зрозуміти Біблію. Моє розчарування семінарською програмою навчання змусило мене слухати.

Що спонукало мене стати священиком? Чому роки, проведені у семінаріях, не втамували мою спрагу пізнати Бога?

Просте походження

Мої батьки виховали нас, семеро хлопців, у місті Вальє-Ґранде (Болівія). Ми жили у родючій долині, доглядаючи худобу і вирощуючи такі культури, як маїс, арахіс та картопля. Наше село Наранхал було далеко від культурних центрів, отже у мене не було нагоди вчитися. А втім, я все-таки навчився читати і писати.

Кожного року римсько-католицький священик відвідував наше село на місцеві релігійні свята. Мені дуже подобалось, як він говорив про Бога. Одного разу він оголосив, що у Болівії відкрилася семінарія, де юнаків навчають на священиків. Коли я сказав, що бажаю вчитися про Бога, він зацікавився мною. Він сказав: «Ти можеш стати чимось на зразок драбини, допомагаючи людям досягнути неба».

Я палко бажав поступити у семінарію і набути знання про Бога. Я гадав, що вирішу деякі свої заплутані питання про Бога. Приміром, хоча моя матір вчила мене, що гори, квіти і дерева є подарунком від Бога, вона також говорила, що Бог відправляє деяких людей у пекло, щоб вони там жахливо мучилися. Мене дивувало: «Як Бог може це робити?»

Навчання у семінарії

Нова семінарія була у Тупісі, містечку, що лежало у чудовій долині. Я прибув туди 1958 року. Коли я був молодшим, то любив видряпуватись на пагорб і там роздумувати про нашого люблячого Творця. Однак тепер мене розчаровувало те, що у семінарії я не здобував багато знань про Бога. Там навіть не було повної Біблії, лише «Новий Завіт». Коли я запитав, чи можу мати цілу Біблію, викладачі сказали мені виявляти терпіння.

По першому році лише трьом з нас було дозволено продовжувати навчання. Решту було відіслано додому. Оскільки нас було так мало, нас послали продовжувати заняття у Буенос-Айрес (Аргентіна). Коли я прибув до семінарії «Сан Міґел», то трохи відчував благоговійний страх. Мені здавалося, що вона дуже велика. «Звичайно, тут я тепер зможу наблизитися до Бога»,— думав я. Ми вивчали латинську, грецьку, англійську, французьку мови і читали життєписи тих, кого католицька церква вважає за «святих». Але це навчання залишало в мені духовну пустку. Мої питання залишалися без відповіді.

«Чому Бог є Трійцею?» — якось запитав я в одного з викладачів. Він відповів, що навіть великі теологи, як, наприклад, Фома Аквінський, італієць, що жив у XIII сторіччі, не змогли б відповісти на це запитання. Проте я все ще не бачив на свої очі цілої Біблії, отже я запитав в одного професора, яка його думка про «Старий Завіт».

— Він потрібен лише протестантам,— відповів він.

Я здивувався, як це можливо, оскільки знав, що Ісус часто цитував його. Я розчарувався й упав у депресію.

З часом шістьох з нас було вибрано на послушників, і ми дали обіт незайманості, бідності й слухняності. По річному навчанні як послушники ми перейшли до семінарії у Кордові (Аргентіна). Ми могли носити лише релігійне вбрання, що складалося з довгої чорної мантії та білого комірця і доповнювалося чотками та великим хрестом. Я весь горів від нетерпіння: тепер перший раз я матиму курс теології.

Розчарування продовжується

Курси теології включали у себе уроки біблійної критики, котра ставила Біблію на рівні з іншими людськими творами. Я був розчарований, що все ще не знайшов відповіді на багато своїх запитань. Один єпископ став моїм добрим другом. «Як можна зрозуміти те, що Біблія говорить, ніби Ісус був у пеклі?» — запитав я йогоa (Дії 2:31, Куліш). Але він просто ухилився від мого запитання.

Також було багато моральних питань, що турбували мене. Я запитав одного теолога про мастурбацію і статеві зносини між неодруженими особами. Замість того щоб висловити погляд Божого Слова на ці питання, він завзято почав переповідати мені останні ідеї знаменитих теологів Парижа. Він показав мені одну з їхніх книжок. «Вони кажуть, що робити це — не гріх,— сказав він.— Тобі не слід хвилюватися тим». Але його відповідь не задовольнила мене.

Одного разу, переглядаючи книжки у бібліотеці семінарії, я відкрив книжку французькою мовою. У ній цитувався Псалом 42:3, де говориться: «Душа моя спрагнена Бога». Я подумав про себе: «Так, саме такі почуття у мене!» Незабаром, під час своєї поїздки додому, я зайшов до жіночого монастиря, що в містечку, неподалік Вальє-Ґранде. Там у книжковому магазині я побачив повну Біблію перекладу Накар-Колунґа. Я вперше побачив цілу Біблію. Я запитав, чи можу купити її, не вірячи, що це буде можливим. Який я був щасливий, коли виходив з магазину, несучи під рукою свою власну Біблію!

Я пішов додому, співаючи і підсвистуючи. А прийшовши, відразу почав читати 42-й Псалом, котрий починався: «Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога». «Ось тепер,— думав я,— моє прагнення пізнати Бога задовольниться». Але незабаром я зрозумів: для того, щоб знайти біблійні відповіді на запитання, мені потрібно допомоги. Моє навчання у семінарії такої допомоги не надало.

У 1966 році мені сказали, що коло Кочабамби у Болівії, з якої я родом, відкрилася вища семінарія, де навчають теології та філософії, і що мене направляють туди. У семінарії було дуже багато молодих іспанських священиків, сучасних теологів, а також там була чудова бібліотека. «Здається, тепер я знайду відповіді на свої запитання»,— подумав я.

Я часто задавав собі запитання на зразок: «Як це можливо, що Марія є матір’ю Бога?» Проте викладачі не переймалися такими запитаннями. Вони більше турбувалися комуністичною філософією. Одного разу я зустрів кардинала, але він більше хотів розповісти мені про своє життя під час другої світової війни, ніж відповісти на мої запитання.

По десятьох роках навчання у семінаріях я попросив про звільнення на рік, щоб мати змогу спілкуватися з людьми. Я бажав розмовляти з людьми про Євангеліє. Швидко я зрозумів, що ніколи не буду задоволений життям у монастирі, отже, я заявив про своє бажання звільнитися від своїх обітів. Пізніше я одружився з Порфірією, колишньою монахинею. Ми оселилися у місті Санта-Крус (Болівія).

Незвичайний відвідувач

Одного разу — а було це через рік по одруженні — я сидів на подвір’ї, де власниця нашої квартири пекла хліб у пічці на дровах. До брами підійшов якийсь чоловік. Я зрозумів, що він мав до неї якусь справу, тому я запросив його: «Заходьте, будь ласка!» Він зайшов і присів коло мене. Хоча він був охайно вдягнений, я міг зрозуміти з його вигляду, що цей чоловік був простого походження. На моє здивування, він почав говорити зі мною про Біблію.

Пізніше я дізнався, що його звати Адріан Ґерра і що він є Свідком Єгови. Мені не потрібно було багато часу, щоб побачити, що він не вміє добре читати. Я підготувався захищати свою віру, але не відчував жодного страху. «Врешті-решт,— думав я,— у мене знання латині та грецької мови. Я навчався теології і роками дискутував про філософію з теологами та єпископами». Я не відчував якоїсь вищості над ним, але просто не сподівався навчитися від нього чогось нового.

Він запитав, якої я думки щодо того, чому у світі стає все більше зла? Ми порозмовляли з ним про це, а потім він попросив мене відкрити мою Біблію. На той час я придбав собі виданий недавно католицький переклад «Єрусалимської Біблії». Він попросив мене прочитати Об’явлення 12:12, де говориться: «Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!»

«Звичайно, це стосується того часу, коли почався гріх»,— відповів я. Він попросив мене прочитати контекст, вірші з 7-го по 10, де говориться, що війна на небі почалась тоді, коли Христос став Царем, і в результаті цього Сатана та його ангели були скинені на землю. «Жахливі умови, котрі ми бачимо сьогодні,— це результат зросту лютості Диявола,— пояснив Адріан.— Але ми можемо радіти з того, що тепер Христос є Царем, а Дияволові залишився короткий час».

Я був у захопленні, дізнавшись про усе це з власної Біблії. Але мене також вразило те, що цей простий чоловік з такою приємною посмішкою сидів тут і спокійно пояснював мені Біблію.

Моє прагнення пізнати Бога задоволено

Адріан залишив мені літературу й пообіцяв, що ще навідається до мене. Я зрадів, коли наступного разу він відвідав мене, і почав задавати йому запитання, які так довго мучили мене, як, наприклад: «Як може Бог бути Трійцею?» і «Чому Ісус був у пеклі?». Він користувався підручником для розуміння Біблії «Правда, що веде до вічного життя» і просив мене, щоб я зі своєї власної Біблії зачитував вірші, цитовані у цьому підручнику. Я почував себе, наче бурро (осел, або тупак). Я дізнався, що Боже ім’я є Ягве, або Єгова, і що він не є триєдиним, що пекло — це могила, а Ісус був там без свідомості три дні (Псалом 16:10; Екклезіяста 9:10; Ісаї 42:8).

Часто в семінарії я запитував про загробне життя, і мене навчили, що небо — наче великий храм, де усі будуть стояти перед Богом і молитися. «Як же нудно!» — думав я. Але тепер, коли мені було пояснено біблійну обітницю вічного життя на райській землі, в мене знову відновилася віра у Божу любов до людей (Псалом 37:9—11, 39; Об’явлення 21:3, 4).

По декількох відвідинах Адріан одного разу прийшов до мене з іноземцем, котрого він представив мені як наглядача збору. «Ви задавали стільки запитань,— сказав він,— що я вирішив: цей місіонер вам допоможе більше, ніж я». Але мені подобався Адріан, а присутність місіонера дратувала мене. Отже, я продовжував вивчати Біблію з Адріаном. Я почав відвідувати зібрання, які проводились у Залі Царства, і побачив, що біблійні промови були дуже повчальними.

Долання страху

З часом Адріан почав заохочувати мене ділитися з іншими тим, чого я вже навчився. Свідки Єгови на своїх зустрічах заохочують навчати людей, ходячи від дому до дому. До речі, я зрозумів, що біблійна тема, яку перший раз розглянув Адріан зі мною, а саме про причину збільшення зла, рекомендувалася Свідкам Єгови у Болівії як тема для розмов того місяця 1970 року. Я побачив, що те навчання, яке мав Адріан, спорядило його краще служити Богові, ніж моє навчання протягом десяти років! Але думка відвідувати людей від дому до дому лякала мене. Це було зовсім не те, що проповідувалось людям, які відвідували церкву.

Наступного разу, коли Адріан прийшов, щоб навчатися зі мною, я не відкрив дверей, вдаючи, що нікого немає вдома. Він, мабуть, зрозумів це, бо терпляче чекав надворі понад півгодини перед тим, як піти геть. Але він не перестав відвідувати мене: на моє здивування, він повернувся до мене наступного тижня. Поступово моя любов до Єгови зміцнювалась, і я подолав свій страх. Ми з дружиною охрестилися в 1973 році. Порфірія стала піонеркою, будучи зайнятою проповідницькою діяльністю повночасно і ведучи біблійні вивчення. Вона продовжувала служити аж до дня своєї смерті на початку 1992 року.

Адріан навчився вільно читати, а я вже багато років служу старійшиною збору. Ми обоє далі проповідуємо добру новину про Боже Царство від дому до дому. Недавно я зустрів одну жінку, що сказала: «Ви повинні були залишатися далі у церкві. Ви могли б зробити там багато доброго».

Я запитав у неї, чи вона не могла б принести свою Біблію. Коли вона принесла її, я відкрив Єремії 2:13, де описується, як Ізраїль відкинув Боже Слово. Там говориться: «Покинули Мене, джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають».

«Щось подібне трапилося з церквою,— сказав я їй.— Намагання задовольнити прагнення людей пізнати Бога через небіблійні, католицькі вчення — це щось подібне до намагання подавати воду з поламаного водозбору». Дійсно, моє прагнення пізнати Бога задовольнилося лише тоді, коли я почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови. (Розповів Юґо Дюран).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 15]

Адріан та я розносимо разом вістку про Царство.