Індепенденти і їхня боротьба за волю

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В НІДЕРЛАНДАХ

У ЛИПНІ 1620 року група англійських пуритан, що відпливла з Делфсгавена біля Роттердама (Нідерланди), заснувала першу постійну колонію європейців у Новій Англії — колонію Плімут, що нині є південно-східним Массачусетсом. Що змусило цих глибоко релігійних людей податися у таке небезпечне й важке плавання через підступний Атлантичний океан на невеличкому кораблі «Мейфлауер» («Травнева квітка»)? Що ж, передусім, вони робили у Нідерландах? Чому ж їм довелось покинути той край?

Релігійна ситуація в Англії

Протягом 1500-х років Реформація ослабила римсько-католицьку церкву. По цілій Європі, в тому числі й в Англії, почали з’являтися протестантські церкви. Англія цілковито порвала усі зв’язки з Римом після того, як папа відмовився дати дозвіл королю Генріхові VIII анулювати його перший шлюб. Церква Англії відділилася від Риму, і 1534 року англійський парламент офіційно визнав Генріха «Верховним головою на землі, другим після Бога, над англіканською церквою». Його донька Єлизавета, що народилася 1533 року, виховувалась як протестантка, а коли стала королевою Єлизаветою I, то надала англіканській церкві відчутного протестантського характеру. Проте, існували й менші протестантські групи, що не погоджувалися з панівною англіканською церквою. Багатьох з них стали називати пуританами [чистими], бо вони бажали очистити англіканську церкву від будь-яких залишків римо-католицизму. Особливо радикальною вважалася одна пуританська група, котра відкололася від церковної ієрархії єпископів та священиків. Вони вважали свій збір повністю незалежним під керівництвом своїх старійшин.

Королева Єлизавета занепокоїлася тим, що втратить свою владу над людьми, якщо не триматиме пуритан у вузді. Тому вона запровадила проти них суворе законодавство. Та попри все це різні групи пуритан продовжували збиратися, але таємно, в приватних домах. Пуритани також поширювали багато релігійних брошур, у котрих роз’яснювали свої вірування. Лондонські пуритани призначили власну раду старійшин, який складався здебільшого з усунених з посади англіканських служителів. Ті групи, що перестали реформувати англіканську церкву й відкололися від неї, почали називатися сепаратистами.

Король Яків I, наступник королеви Єлизавети, дотримувався її релігійної політики, погрожуючи «виселенням [пуритан] з країни». Водночас він наказав зробити новий переклад Біблії на англійську мову — «Переклад короля Якова», що був закінчений 1611 року. Цей новий переклад спонукав багатьох досліджувати Біблію. Із яким наслідком? Навіть ще більше людей почало розходитися в поглядах з державною церквою. Що б ви робили, якби жили в ті часи? Чи думаєте, що змінили б свої релігійні переконання під впливом переслідування? Чи, може, ви трималися б своїх поглядів, хоч би що там було? Багато пуритан так і зробили — вони відмовилися йти на компроміс.

Втеча до Голландії

Одна група таких сепаратистів, що не пішла на компроміс, була у невеличкому англійському містечку Скрубі. Там вони таємно збиралися у будинку поштмейстера Вільяма Брюстера, свого «керівного старійшини». Їх колегою був Джон Робінсон, колишній англіканський священик. Ця група у Скрубі не лише обстоювала церковне керівництво старійшинами, а не священиками та єпископами, але й відкидала священицькі шати та більшість ритуалів служби англіканської церкви, хоч усе це вимагалося законом.

Оскільки тиск на цю групку зростав, вона вирішила податися до Нідерландів, бо на той час це було єдине місце в Європі, де люди толерували б їхні переконання та обряди. А втім, їхня еміграція була нелегальною. Тому вони таємно попродавали свої доми й усе, що не могли взяти зі собою, і 1608 року попливли кораблем до Амстердама. Власне в Нідерландах ці сепаратисти стали називатися індепендентами, або конгрегаціоналістами.

Через рік після свого прибуття в Нідерланди індепенденти перебралися до Лейдена; це було того ж року, коли настало перемир’я між Іспанією та Нідерландами. Це перемир’я створило індепендентам спокійнішу атмосферу для життя. Поступово з Англії почали прибувати інші втікачі, і група зросла до 300 чоловік. Зрештою вони придбали великий будинок, у котрому оселився Джон Робінсон з родиною й де вони могли проводити зібрання.

Після приблизно десяти років у Лейдені індепенденти почали почуватися досить-таки непевно. Перемир’я з Іспанією ось-ось мало закінчитися, і вони побоювалися, що коли іспанська інквізиція перебере владу над Нідерландами, то їм буде скрутніше, ніж за короля Якова. Більш того, у них були доктринальні розходження з ліберальнішими голландськими сусідами, тому їх хвилювало товаришування їхніх дітей з голландською дітворою, котру вони вважали розбещеною. Що їм було робити? Вони почали думати про іншу, значно грандіознішу подорож, цього разу до Америки!

«Мейфлауер» вирушає в дорогу!

Найтруднішим завданням було знайти кошти для такого довгого плавання. Справа ускладнювалася ще й тим, що за дозволом на цю експедицію треба було звертатися до короля Англії, того самого короля, від котрого вони втекли до Нідерландів! Індепенденти здолали опір короля Якова своїми петиціями, і він зрештою дав свій дозвіл. Кінець кінцем група лондонських купців фінансувала цю ризиковану подорож.

Зрештою настав час вирушати! Ті члени церкви індепендентів у Лейдені, що вирішили подорожувати, 22 липня 1620 року сіли на корабель «Спідвелл» і залишивши Делфсгавен, попливли до Англії, щоб там взяти на борт інших. Індепенденти вирушили у мандрівку на двох кораблях: «Спідвелл» і «Мейфлауер». Однак корпус корабля «Спідвелл» дав серйозну течу, і тому команди обох кораблів змушені були повернутися до Англії, де «Мейфлауер» узяв зі собою пасажирів та провізію із «Спідвеллу». Врешті, 6 вересня маленький, завдовжки 27 метрів, «Мейфлауер» один-однісінький вирушив з Плімута (Англія) у довгу подорож. У нього на борту було 24 родини (102 особи) і команда, що складалась з 25 чоловік. Яку ж відвагу потрібно було мати тим початківцям-мандрівникам, аби податися через океан за 5000 кілометрів! Корабель був вельми перевантажений і повинен був зараджувати собі з небезпечною погодою у північній частині Атлантики. Уявіть почуття тих людей на борту, коли після довгих дев’яти тижнів в океані вони побачили землю!

Заснування колонії

Перед тим як зійти на берег, індепенденти уклали взаємну угоду, або завіт, стосовно уряду майбутньої колонії. Такою угодою, підписаною 41 чоловіком цієї групи, індепенденти утворили «цивільну державу» і взяли на себе відповідальність створювати постанови, щоб керувати усіма своїми справами й жити згідно з ними. Хоч і деякі історики називають цей документ першою американською конституцією, «Енциклопедія принца Крота Вінклера» (англ.) вказує, що індепенденти, які її створили, «мали на меті створити владу релігійного характеру». Мета полягала в тому, щоб усі члени колонії перебували разом як фізично, так і релігійно.

Холодного грудня після дослідження узбережжя й кількох експедицій углиб континенту ця група осілася на місці, яке вони назвали Нью-Плімутом і яке згодом було перейменоване в колонію Плімут. Вони наткнулися на поля, оброблювані індіанцями. Але велетенська кількість індіанців, яку декілька років тому бачили дослідники, тепер різко скоротилася через хвороби, завезені цими дослідниками,— у тому числі через віспу та кір. В іншому випадку індіанці вчинили б опір індепендентам, щоб ті не утворили колонії.

Спочатку індепенденти почали будувати будинок для общини і декілька приватних домів. Це був нелегкий початок, бо вони прибули взимку й не мали достатньо їжі — лише те, що залишилось з провізії корабля. Протягом тієї першої зими від хвороб загинуло 52 особи, в тому числі 13 із 24 чоловіків і 14 із 18 дружин. Серед загинулих був їхній перший губернатор Джон Карвер. Але всі, хто вижив, вирішили залишатися у Нью-Плімуті. Наступним губернатором став ентузіаст Вільям Брадфорд, який детально записував історію цієї нової колонії і тому вважається першим американським істориком.

Індепенденти та індіанці

Перші індепенденти, що прибули до Нью-Плімута, уклали обопільну мирну угоду із Массасоітом, верховним вождем місцевого племені індіанців вампаноаґ. У цій угоді індепенденти і вампаноаґ пообіцяли не шкодити одні одним і поклялися взаємно захищати одні одних у разі війни з нападниками. Без Массасоітової дружби індепенденти, либонь, не вижили б. Індіанці дали поселенцям на їжу та засівання поля кукурудзу, а ще цей альянс допоміг індепендентам не стати жертвами інших племен.

На початку індіанці надавали велику допомогу колоністам. За словами губернатора Вільяма Брадфорда, індіанець Тіскватем показав колоністам, «як сіяти кукурудзу, де ловити рибу й виготовляти інші продукти, і був їхнім провідником до невідомих місцин задля їхньої вигоди». Перший врожай кукурудзи був добрим, та й на дичину індепенденти полювали успішно. Вони були вдячні Богові й вирішили відзначити це триденним святом збору врожаю. На неї прибув Массасоіт з його 90 воїнами, принісши з собою на банкет п’ять ланей.

Як і все інше в колонії, це святкування відзначалося неабияким релігійним духом. Хоч наступного року індепенденти не влаштовували такого свята, бо врожай не видався добрим, День Подяки згодом став щорічним державним і релігійним святом у Сполучених Штатах Америки, Канаді та декількох інших країнах. Нині День Подяки в Північній Америці є типовим приводом для родинного бенкету з індиком, соусом із журавлини та гарбузовим пирогом, але, по суті, це свято є «часом для серйозних релігійних роздумів, церковних служб та молитов» («Уорлд бук енсайклопідія», 1994 рік)a.

Подальший розвій подій

У 1622 році з Лейдена та Англії прибули інші індепенденти. Згодом з Європи припливло ще більше співвіруючих. У 1630 році до колонії приєдналася остання група індепендентів з Лейдена, внаслідок чого кількість поселенців у колонії зросла до 300 чоловік. Зрештою ця колонія злилася з іншою, набагато більшою колонією у затоці Массачусетс, що на північ неподалік від них. Ті колоністи теж дотримувалися пуританських віровчень. А тим часом між колоністами й сусідніми індіанцями зростала напруженість. Пуритани, котрі вірили, що Бог визначив їм долю панувати над новою землею, почали поводитися чимраз зухваліше. Від цього злість індіанців розпалювалась ще більше. На жаль, лише через 55 років після укладення угоди з племенем вампаноаґ колонія в Плімуті, об’єднавшись з трьома іншими англійськими колоніями та з декількома індіанськими племенами, пішла війною проти Массасоітового сина. Його разом з близько трьома тисячами інших індіанських чоловіків, жінок і дітей було знищено, а залишених живими декілька сотень чоловік пуритани продали у рабство. Плем’я вампаноаґ було стерте з лиця землі.

Спадщина індепендентів

У Нідерландах відвідувачі все ще можуть побачити район Лейдена, де мешкали індепенденти, а також Делфсгавен — гавань, з якої вони вирушили до Америки. У сучасному містечку Плімуті (штат Массачусетс) можна побачити колонію Плімут, що є реконструкцією первісного поселення, збудованого індепендентами, і музей індепендентів та модель корабля «Мейфлауер». У поселенні актори інсценують первісних мешканців. Вони розкажуть вам, що Боже ім’я — Єгова й що «церква» не збудована з каміння, а складається з людей. На запитання: «Скільки старійшин у вашій церкві?» — вони відказують: «Стільки, скільки потрібно за біблійними вимогами».

Індепенденти намагалися сформувати своє суспільство «якомога подібніше до дванадцятиплемінного ізраїльського під керівництвом Мойсея», як про це пише книжка «Спадщина пуритан: біблійне коріння Америки» (англ.). Однак часами пуритани вдавалися до крайнощів. Приміром, їхня репутація заповзятливих працівників до певної міри стимулювалася переконанням, що матеріальний добробут вказує на Боже схвалення. І, хоча вони щиро любили своїх дітей, багато ранніх пуритан вважали, що слід «приховувати свої... надмірно палкі почуття». Тому прикметник «пуританський» нині асоціюється з суворістю, аскетизмом та надмірною вимогливістю. А втім, попри всю свою недосконалість, індепенденти мали відносну силу духу, були побожними й намагалися жити за Біблією. Вочевидь, власне ці риси згуртовували індепендентів і підтримували їх під час різних випробовувань.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 26]

Індіанці вампаноаґ допомагають індепендентам

[Відомості про джерело]

Harper’s Encyclopædia of United States History

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 24]

Вгорі. Model van de Mayflower