Родинне рішення оправдане

Від кореспондента “Пробудись!” в Канаді

ЗАГОЛОВКИ в газетах повідомили цілий світ про драматичну історію в якій одна відважна мати боронила своє немовля від рискованої і непотрібної операції.

Сцена: Госпіталь в Кінгстоні, Онтаріо, Канада. Час: Пів до другої години рано, 2-го квітня 1970 р. Лікар приготовлявся насильно зробити переливання крові новонародженій дівчинці. Мати, пані Лин ДіВал, яка була Свідок Єгови, просила лікаря вживати щось інше, безпечне, лікування світлом, фототерапію. Він розлютився і не хотів слухати. Відважно мати з допомогою своєї родини взяла дитину з лікарні, хоч два лікарі старалися силоміць затримати їх.

Багато людей мали нагоду змінювати лікарів або лікарні. Переважно ніхто не журиться цим. Але цього разу відбувся дійсний галас. Новини розійшлися по цілій Канаді, Сполучених Штатах, до Центральної Америки, Британії та Європи. Газети, радіо і телевізія перебільшували цю драму. Заголовки писали, що немовля було “вирване”, і “викрадене силою”. Лікарі робили страшні передречення. Міністр провінціяльного уряду оголосив, що мати була обвинувачена в суді; але пізніше сказав, що вона не була заскаржена. Поліція отримала ордер на обшуки. Товариство Дитячої Допомоги вимагало, щоб їм дати дозвіл взяти дитину під їхню опіку; суддя не хотів розсліджувати справи без відповідного повідомлення, а державний адвокат признав, що мати мала право забрати свою дитину.

А що було позаді такого збудження. Маленька дівчинка, Юніс Девіна ДіВал, яка народилася рано 1-го квітня, в Св. Франсес Лікарні, в Смит Фолс, Онтаріо. Вона важила 8 фунтів, 5 унцій. Пізніше того дня появилися знаки кровної несумісності, яку один лікар описав, була “не дуже серйозна”.

Пані ДіВал мусіла вийти з лікарні того самого дня в якому немовля народилося о шостій годині вечера, щоб піти до суду і отримати розвід з її чоловіком, який покинув її. Лікарня запевнила її, що дитина буде в лікарні коли вона повернеться. Але коли вона вернулася дві години пізніше, то дитини вже не було. Допитуючись, вона довідалася, що Товариство Дитячої Допомоги забрало дитину й відіслало її до Загальної Лікарні в Кінгстон, коло шістдесят миль від Смит Фоле. Молода мати поїхала до Кінгстону разом з родичами й своїми братами. Там вона довідалася, що без її дозволу, дитину дали під опіку д-ра Д. Ґ. Делагей, який в кількох випадках раніше намагався примусити переливання крові на дітях Свідків Єгови.

Пані ДіВал передискутувала стан своєї дитини, Юніс Девіна з д-ром Делагейом. Він сказав їй, що білірубин (складник крови) піднісся до 18 міліграмів на кожних 100 мілілітрів. Тому що дитина була здорова й активна, то цей стан не був доброю причиною на трансфузію крови. Відношення Делагея не лишало місця для дальшої дискусії: “Я дам тій дитині переливання крові навіть якщо б мене і взяли за те до в’язниці”, він сказав. Його просили подумати про менше рисковане лікування вживаючи фототерапію, але він різко відмовився.

В обличчя таких різних поглядів, то хто повинен рішати: Мати? чи лікар? Лікарі можуть бути праві, але вони також можуть зробити помилку! Чия дитина була це? Хто матиме більшу втрату через неправильне рішення — мати чи лікар? Хто матиме найглибше зацікавлення вибрати те, що буде на добро дитини?

Також є випадки коли лікарі роблять рішення без обережности, яку сподіваються від професійних осіб. Журнал (анг.) Канадійського Медичного Товариства помістив статтю признаючи: “Дуже часто трапляється в справах зі свідками Єгови, що лікарі стають надто емоційні, замішані й нераціональні . . . є дуже багато нетолерантности до членів секти Свідків Єгови”. Чи лікар, який ‘є подразнений і нераціональний’ може найкраще рішити для дитини?

Лікарський розгляд

Над чим лікарі повинні були застановитися коли рішали як лікувати дитину ДіВал? Чи її стан вимагав переливання крові або фототерапію?

Професор Ганс Кетел, старший педіатр Джеферсон Лікарського Центру і редактор шановного журналу Педіятричні Клініки Північної Америки (анг.), аналізував фактори над якими лікар повинен застановлятися коли лікує дитину з високим білірубином. Під заголовком “Не Оціняючи Риск у Переливанню Крові” він радив:

“Звичай переливати кров коли рівень білірубину підскочить до або наближається 20 міліграм на 100 мілілітрів у першому тижні життя дитини є дуже нещасний. [Рівень білірубину в ДіВал дитині був 18.] Ми мусимо мати мужність сказати родичам всю правду і поінформувати їх про непевності й риск. Багато вірять, що краще є мати живу дитину, якої риск ушкодження розуму є дуже малий (коли рівень білірубину не підскочить більше як 25 міліграм на 100 мілілітрів до менше як одного дня першого тижня життя) ніж рискувати смертю”. (1965 р., Том 12, ст. 210)

Пані ДіВал була мати, яка хотіла мати “живу дитину” і не бачила жодної потреби брати риск переливання крові (яка могла бути смертельною) коли рівень білірубину був багато нижчий від небезпечного рівня з 25 міліграмами на 100 мілілітрів.

В той час як риск від переливання крові є великий, то лікування фототерапією (виставлення до ясного світла або світла сонця), яке мати вимагала, є спосіб, якого рекомендує медична література. Д-р Й. А. Лусей описав це лікування в медичнім журналі Педіятрика (анг.), Том 41, 1968 р., як “просте, некоштовне й безпечне”.

Наполягаючи на небезпечнішу процедуру, чи д-р Делагей був розсудливий, чи навпаки в ньому маємо приклад ‘емоційного і нераціонального’ поводження, яке описав Журнал Канадійського Медичного Товариства?

Відхід

Тому що лікар навіть не хотів застановитися над бажаннями матері, то вона рішила звернутися десь інше за лікуванням. Пані ДіВал тримала свою дитину на руках. Один із її знайомих сказав: “Ходім звідси”. Д-р Делагей схопив чоловіка за одяг і відповів: “О, ні, ви ніде не підете!” Вони почали боротися. Дві жінки, які працювали в лікарні намагалися відібрати дитину від матері, нерозумно ставлячи дитину у велику небезпеку і набиваючи синяки на руці матері.

Дальше тримаючи дитину, пані ДіВал при допомозі свого брата добігла до ліфту (який був на сьомому поверсі). Як вони з’їздили вдолину, то алярм почав дзвонити. Але як вони зможуть пройти біля сторожі на першому поверсі? Як вона вийшла з ліфта, то сторож, розхвильований алярмом скочив до того самого ліфта і поспішився до сьомого поверху. А мати і дитина поспішилися без перешкоди до чекаючого авта. Тимчасом д-р Делагей старався затримати чоловіків, які були з пані ДіВал, навіть боровся з ними на сходах та пішоході, щоб вони не скочили в друге чекаюче авто.

Можна сподіватися, що вартовий в’язниці звертався б до фізичної сили, щоб стримувати ув’язнених, але це ж була лікарня! Цей лікар додав новий розділ до історії медичного поводження.

Реакція офіційних чинників

А що авторитетні чинники тепер будуть робити?

Газети писали, що вкрали дитину; поліції дали наказ шукати її. Питання виринали в провінціяльному законодавстві. Іван Яремко, міністр Соціяльної й Родинної служби оголосив, що мати була заскаржена. Урядник бюро пана Яремка відразу заперечив, що вони заскаржили її. Зараз дали дозвіл обшукати дім матері; тоді Державний Адвокат наказав, щоб скасувати це уповноваження.

Товариство Дитячої Допомоги домагалося опікунства і нарікало, що суддя не хотів виповнити наказ. Суддя Карвін, людина, яка вірить у закон, хотів дати родичам справедливе переслухання і не піддавався жодному впливу. Він пригадав собі, що в ранішній справі зі свідками Єгови Вищий Суд в Онтаріо сказав, що Свідкам також належалося дати повідомлення й нагоду стати на суд. Шануючи таке рішення Вищого Суду, він не хотів робити нічого аж поки перед ним не представлять властивих способів діяння.

Державний Адвокат, Ц. Й. Нютон, похвалив д-ра Ашвала в Смит Фолс, але також признав: “Мати мала таке саме право забрати дитину з лікарні”.

Зустрічаючи таку різноманітність поглядів, журнал Globe and Mail (Торонто) сказав: “Замішання вчора затьмарило легальні питання коли три-денне немовля зникло”.

Там не було потреби на таке замішання. Мати поступала за своїм правом. Це була її дитина. Люди мають право наймати і відпускати лікарів. Таке право є основне в спорідненню між лікарем а пацієнтом, і розсудливі лікарі радо шанують його. Взаємне довір’я є основа на споріднення; тут нема місця на офіціяльний примус.

Те саме повинно бути в лікарнях. Лікарня не є в’язниця. Пацієнтові, або родичам пацієнта-немовля, непотрібно дозволу від “сторожі” (лікаря), щоб вийти з лікарні. По суті, деякі лікарні мусіли заплатити відшкодування за те, що вони перешкоджали пацієнтам, що хотіли вийти з них.

Медичне перебільшення

У таких справах лікарі переважно роблять погрозу, що дитина помре або буде мати ушкодження мозку, якщо не дістане переливання крові.

Те, чого вони не виявляють громаді є, що після переливання крові, є часто сповільнення мозку, крім великого числа смертельних випадків (яких деякі обчисляють на 10 процентів).

Журнал Медичні Світові Новини (анг.) з 16-го січня 1970 р., сказав під заголовком “Небезпеки від переливання крові”: “Немовлята, які починають життя з ерутробластосіс, що аж треба перемінити їм кров переливанням ніколи не досягнуть свого незараженого рівня”. Д-р Едвард Шлесінґер сказав про проби з дітьми, яким переливали кров: “Найбільше число поганих наслідків в обох цих пробах було з немовлятами зараженими ерутробластосіс феталус, яких лікували переливанням крові”.

З огляду таких поганих наслідків стаття дальше сказала: “Здається, що педіатри вже не будуть переливати кров у таких випадках”.

Д-р Ашвел, який при породі відбирав дитину, видав звичайно перебільшену погрозу. “Шанс цієї маленької дівчинки на життя, або на те, щоб не зазнати пошкодження мозку є такий самий, як мій шанс виграти нагороду в Irish Sweepstakes сьогодні”, він сказав часопису The Telegram. Така велика заява, одначе створила деяку прогалину у довірі, коли Ашвел далі сказав: “Цілком щиро, я не можу пояснити вам цю хворобу, тому, що я сам не розумію її докладно”.

Тимчасом, що сталося з Юніс Девіною? Мати взяла цю невинну дитину, над якою було так багато суперечки, до дому знайомих в іншому муніципалітеті. Там медична сестра, що мала багато досвіду на цьому полі, лікувала її фототерапією. Після п’ятьох днів під синім світлом, вона цілком видужала.

Лікар, який оглянув її знайшов, що вона була “активна, добре розвивалася, і що не було ніякого доказу ненормальности”. У часі писання цієї статті вона є вдома з своєю матір’ю, щаслива, розумна й зовсім нормальна.

Д-р Делагей не був рад цією справою. Окрім звичайних погроз про здоров’я дитини він нарікав, що Товариство Діточої Допомоги було “байдуже” тому, що не шукало дитини; а Найвищий Суд в Онтаріо “не цікавився справою”.

На інтерв’ю із часописом The Telegram, 3-го квітня, він пригадав собі інший випадок включаючи дитину свідків Єгови, “яка страждала від лівкемії. Перед тим як лікар мав нагоду дати їй переливання крові, родичі прийшли до Кіньґстон Лікарні і забрали її. Лікарі в Торонто вирішили дотримувати бажання родичів і не дали їй переливання крові і іронічно”, сказав д-р Делагей “дитина видужала”.

Іронічно, дитина ДіВал видужала також. Іронічно видужала кожна дитина свідків Єгови, яку забрали з лікарні, щоб обминути переливання крові. Не так іронічно, шестеро дітей свідків Єгови в Канаді були забрані від їхніх родичів, насилували на них переливання крові й привезли їх назад мертвими.

3-го червня, мати, дитина й її адвокат були на телевізії в Оттаві пояснюючи, що сталося і чому. Хоч д-р Делагей раніше проголосив, що дитина “правдоподібно вже померла”, то Юніс Девіна ясно й голосно показала йому, що вона була жива. Пізніше ця програма була передана по цілій Канаді.

Події цієї справи пригадують нам коментар професора закону, Гаверда Алекса у журналі Медичні Світові Новини (з 5-го грудня 1969 р.) показуючи, що медичне споріднення поліпшиться “якщо б лікарі перестали поводитися немов вони є помазані Богом”.

Багато добрих лікарів шанують родичів, і за це їм належить похвала. Такі лікарі є раді мати зрівноважуючий вплив родинного рішення; це розвиває добру співпрацю і корисне спільне споріднення.

Що рішення родичів не можна ігнорувати показується цим випадком. Юніс Девіну зберегла мати, яка відчувала обов’язок не погодитися з лікарем. Її нормальне розвиття, добрий ріст і задоволення оправдують рішення матері.