Я є австралійський тубілець

Як було розказано “Пробудись!” кореспондентові в Австралії

Я Є АВСТРАЛІЙСЬКИЙ тубілець. Моє ім’я є Варвірра. У моїй країні, щоб відрізнити нас від перших переселенців, яких ми називаємо “Нові Австралійці”, ми вживаємо вислів “Дінкум Ауссі” для горожанів, що народилися на цій землі. Я є “Дінкум Ауссі”.

Виглядом я подібний до інших тубільців і хоч у нас є багато племен, то однак ми всі походимо від одного походження. Наша голова є довша, як у більшости інших, з віддаленим чолом і висуненими наперед бровами. Наше волосся є кучер’яве, ніздрі плосковаті, а рот великий з білими зубами. Ми є середньої будови, але наші ноги та руки є довгі і тонкі. Колір нашої шкіри є чорно-бурий. Люди кажуть, що ми є найбільше подібні до людей дикого племена Ведда з Цейлону і племена, яке живе у горах в Індії.

Я живу в скромному цеглявому домі, але мої предки не мали таких домів. У цьому, як і в інших речах, ми дуже змінилися. Тому ми часто прагнемо того, що зветься “мандрувати”. Коли таке бажання нападає на нас, то ми лишаємо наші доми та “йдемо в ліс”, і там живемо серед природи так, як жили наші батьки.

Причина такого бажання є, що в голові кожного тубільця є те, що ми називаємо “мрії” нашої племенної історії і початкового життя. Здається, що ця сильна туга за батьківщиною є вкорінена в нас. Перед тим ніж капітан Кук приплив до Ботані Протоки, ми втішалися життям цілком іншим від теперішнього — тяжке життя, але вільне. Взаємною згодою моє плем’я, як й інші, посідали території, яких кордони всі шанували. У нас були кордони, але не були зазначені огорожою та брамами. Всередині території кожного племені були “святі” місця і мали те саме значення для нас, що Париж для французів, або Лондон для британців.

Не всі наші спогади є щасливі. Ми пригадуємо собі страшні жорстокости. Коли європейці осілися в країні, вони ігнорували нашими територіяльними правами і почали вигубляти нас. Поступово нас принижили до рабів в нашій власній країні. Навіть так недавно, як у 1942, коли Австралія іронічно воювала з Гітлером в справі про вигублення одної раси, то член парламенту Західної Австралії пропонував: “Для Західної і для цілої Австралії взагалі буде щасливий день коли тубільці та кенгури зникнуть. . . . Коли робимо щось в цій справі, то треба відкинути все плаксиве почуття. Час вже прийшов для великих та позитивних вчинків”.

За щасливішими спогадами ми мусимо вернутися назад, до часів, що були перед приходом європейців. Ми любили нашу землю і добре доглядали її, але в свій власний спосіб. Ми не обгороджували, наприклад, худобу або кенгуру. У нас не було тракторів або плугів. Наші власні способи краще відповідали нашим потребам.

Рясна природна наука

Ми подорожували по нашій території, збираючи все, що росло на ній і так, як робили деякі інші племена, розходилися в подорожах. Ми всі думали про, наступні відвідини якоїсь околиці. Ми зберігали те, що послужить нам для наших наступних відвідин, бо це було для нашої власної користі. Ми надпилювали дерева з яких текла вода, але пізніше уважно затикали їх; ми копали ями для води, але засипали їх піском, щоб вода не випаровувала; ми вбивали, щоб їсти, але ніколи не полювали на самицю з її молодими; ми ловили рибу, але лише коли вона кінчала плодитися.

Отже такими способами, які були звичайні для нашого способу життя, ми доглядали нашу землю. Правда, ми не збирали величезний урожай так, як сьогодні роблять, але те, що ми діставали було поживне і все свіже.

Успіхи наших способів залежали від знання та здібностей. Набирання знання залежало від розвитку рясної природної науки. Подивіться, що ця книжка (Австралійський Тубілець, яку написав А. П. Елкін [анг. мові]) має казати про це: “Для тубільця природа є система в якій природна різновидність та явище є споріднені з простором і часом. Поява якоїсь речі, наприклад . . . птаха або квітки або комашки, через спостереження століттями, було знаком, що скоро буде дощ, що риба вже прибуває, що якихось тварин або плазунів буде багато, що ямс (солодка картопля) або земляні горіхи вже готові для копання, або що якісь фрукти уже достигли. . . . Жовті квіти Ваттел дерева є знак, що дикі гуси будуть перелітати своїми річними шляхами, понад величезними “paper-bark” деревами, від мочарів (багно), до мочарів їсти бульбу водяних лілій. Тоді мужчини будують платформи, на вигідних деревах, щоб чекати, і приваблювати диких гусей, імітуючи (наслідуючи) їхній крик, гуси кружляють навколо, а потім сідають на дерев’я. А коли вони сідають, то їх зараз збивають до землі де інші чекають, щоб ловити їх.

На жаль, багато з цих здібностей вже пропали сьогодні. Наприклад, здібність слідити за чимось. Правда, поліція далі вживає тубільців шукати осіб, які заблудять у лісі, але добрих шукачів уже трудно знайти. А давно тому наше життя залежало від цих здібностей. Від дитинства хлопців привчали шукати за знаками на землі і читати, що вони мали казати їм, роблячи це так легко, як мій син зараз читає шкільні книжки. Коли ми були дорослими, то ми могли розказати вам історію кожного куска землі, навіть твердої скелі, яка людина, тварина або плазун переходив туди, і коли. На протязі багатьох днів ми могли наслідувати сліди. Сліди особи, знайома нам чи ні, мали багато казати про неї; чи вона була висока чи низька, товста чи тонка, мужчина чи жінка, хвора чи здорова, біла чи тубілець. Ходячи слідом за нею, ми могли розказувати, що вона робила під час своєї подорожі.

Таке стеження або слідкування вимагало дуже багато терпеливости та витривалости. Ми часами цілий день слідили за твариною, а вночі лягали спати і наступного дня далі слідили за нею, аж поки не догнали її. Коли через нашу недбалість, звірятко зачуло нас і втікло, то ми знову починали від самого початку аж поки не підійшли так близько, що могли проколоти його. Чи ви думаєте,, що ви могли б зробити це? Скільки разів ми читаємо в газетах про осіб, які були б умерли в безводних кущах в лісі, як би не наша здібність?

У “ліс”

Я сказав “безводний” кущ в лісі, але це лише для нових Ауссіїв. Ми тубільці знаємо, що в ньому є вода і вміємо знайти її. Це є ще одна з наших старих здібностей. Чи бажаєте піти зі мною, щоб я показав вам? Бачите той зелений відтінок у смуглявій траві? Моєю палицею я здобуду там воду. Коли я надріжу це дерево, то з нього буде текти вода. Під тим сухим болотом є жаби, що зберігають воду. Коріння цього маллі дерева, коли б стиснути їх, видають воду. Коли б я прокопав досить глибоко в тій сухій річці, то я здобуду воду. Бачите, води не бракує в цій сухій землі, якщо знаєте де і як знайти її.

По суті, тут є вода і їжа, але мусите знати де. Один сучасний антрополог навів ось який список харчів для тубільців в одній малій околиці: 18 ссавців і сумчастих тварин, 19 птахів, 11 плазунів, 6 водяних корнів, 17 зерен, 3 городини, 10 овочів, крім багатьох водяних рослин, губ та яєць. Правдоподібно наша їжа і спосіб її приготовлення не буде приємна для вас. Але так, як кажуть люди, смак не скрізь однаковий. При кінці довгого дня полювання, як приємно сісти до обіду з свіжого кенгуру, товстих ящірок, що повільно припікаються на піску або в глиняній печі, разом із свіжими ягодами, зеленим листям і різноманітними зернами. Чудово! Але важним є, що така їжа є поживна, і дуже потрібна для нашого дієвого життя.

Коли ми “мандруємо”, то нам не треба домів. В приємному австралійському кліматі можна обійтися без домів. В дійсності, нам не треба домів, тому що вони є відповідальністю і лише прив’язують нас до одного місця де скоро нам забракне води і харчів. І ми не носимо наметів зі собою. Наше полююче життя вимагає, щоб ми подорожували без тягару. Отже, крім необхідностей — коробочки на воду, патички розпалювати вогонь та посуд, які жінки несуть — ми мужчини, носимо лише списи і бумеранги (рід тубільної зброї).

У дорозі плем’я поступає за призначеним зразком. Чоловіки йдуть уперед, широко розходяться, очима уважно оглядаючи землю. Далеко позаді йдуть жінки, діти і старші. Усі заховують німу тишу. Навіть діти не ступають на сухі гилячки або листки, та навіть не шепочуть. Пам’ятайте, один звук і ми лягаємо спати без вечері. Ми розмовляємо вживаючи високо-розвинену мову знаків. По суті, основні слова мають ознаки, які мають однакове значення між усіма племенами. Чи ви могли б розмовляти з особою, якої мову ви не знаєте?

Слідкування не завжди відбувається вдень. Щоб зберігати вогкість тіла і зловити нічного кенгуру, ми подорожуємо вночі. Коли час приходить таборувати, то ми будуємо “хату” із галузок, щоб схоронити себе від зимного вітру вночі, та гарячого сонця вдень. Ми запалюємо вогонь, і так засновуємо наш дім.

Це пригадує нам як ми розпалюємо вогонь. У подорожі ми старанно бережемо наші патички для вогню від вогкости. Бачите цей патичок, що є подібний до загостреного олівця і цю дошку повну випалених дірок. Дивіться. Я кладу кінчик “олівця” в одну з цих дірок і долонями дуже скоро кручу ним, сильно притискаючи до дошки, і бачите як скоро дошка починає горіти. Тепер нехай іскри падуть на це гниле та сухе дерево, і трохи піддути і вже маємо вогонь. Майже так скоро як можна запалити сірник! Чи бажаєте мати вечерю з нами? Будемо їсти качку, товсті хробачки, яйця птаха емму, корінці й ягоди на закуску, яких діти збирають.

Бумеранг

Чи вам дивно як ми зловили ці качки? Я поясню вам. Але перше треба розповісти про нашу зброю та способи полювання. Починаймо від бумерангу. Чи ви колись застановилися над тим, який докладний цей прилад дійсно є? Жодний майстер не може виточити гвинтівки так уважно як ми робимо бумеранг. Довжина лопаті, згин, скручення і поверхня: яка-небудь хиба з цих може зіпсувати цілий продукт. Австралійська Енциклопедія (анг. мові) каже: “Математики показують, що маленька зміна в формі поворотного бумерангу — пропорція величини, скручення і згин — все це буде змінювати його полет, який можна доказати математичними порівняннями”.

Правдоподібно ви думаєте собі, тому що в нас немає дошки для креслення або точних приладів, як ми можемо виробляти таку докладну зброю? Можна сказати, що його конструкція про яку ми з дитинства навчаємося є в нашій голові. Інструменти, які ми вживаємо вирізувати його є долото з звірячого зуба, тулу долото з камня з закрученим вістрям, і кусочки креміня і камня для вигладання. Однак,як гарно збалансований та виполірований є закінчений цей прилад! Чи ви думаєте, що ви могли б зробити такий бумеранг? або кинути його?

Чи ви знали, що є два види бумерангів ? Або, що повертального бумеранга не вживається вбивати дичину? Для цієї цілі ми вживаємо цей другий вид, кидальний патик. Він також є дуже делікатно вироблений і має подібну подобу, але лопаті є так вставлені, щоб дуже тихо летів. Коли б його було чути то пасучий “ру” міг би почути і втекти. Він так скоро крутиться, що є смертельний аж до двіста ярдів. Вертальний бумеранг ми вживаємо лише у змагаючій ігрі й в одному виді полюванні — ловити хитру качку, яку маємо на обід.

Ці хитрі птахи наставляють вартових коли ідуть їсти, отже треба їх пере- хитрити. Група мисливців підсуваються до края води, де один із них кидає повертальний бумеранг. Шум його обертаючих лопатів є подібний до полюючого уструба. Сторож дає алярм, а качки летять вгору, стаючись легкою жертвою для наших кидальних патиків. Це таким способом ми зловили качку на сьогоднішню вечерю.

Наша здібність проектувати і виробляти бумеранги захопила увагу інших народів, але це є лише одна з наших здібностей. У нашій уяві ми зберегли величезний скарб природного знання. Ми вчимося тваринних звичаїв, знаємо як наслідувати їхні крики, передбачуємо сторону вітру, робимо і кидаємо делікатні стріли ловити рибу, перемінюємо шкіри або дерево в коробочки носити воду, вирізуємо зубчасті списи, будуємо лісові пастки, робимо порони або вирізуємо човни з дерева. Болотом ми вміємо замаскувати запах тіла, замасковувати себе галузками, і коли б дичина подивилася в нашу сторону, ми вмить стаємо немов заморожені.

Не є продукт еволюції

Чи дивно вам, що я все звертаю вашу увагу на наш талант? Прошу не думайте про це неправильно; я не хвалюся. Я розказую вам все це тому, що ми чуємо про теорію, яка є зв’язана з безбожницькою еволюцією, що ми австралійські тубільці є немов якийсь “загублений зв’язок”. Ви напевно бачили ті уявлені малюнки істот, які ніби жили в печерях, на пів людина, а пів тварина, яких здібності подібні до тваринного інстинкту. Такі істоти ніколи не існували крім на сторінках псевдонаукових книжок. Але лише тому, що ми тубільці не будуємо домів, живемо по печерях, не вживаємо ніяких машин, то цим вони стараються доказати, що ми є близько зв’язані з такими потворами. Чи це сердить нас? Певно, що так!

Те, що я хочу пояснити є. Різниця між так званими нерозвиненими людьми, та найбільш розвиненими є лише нагода. Друкарні по інших країнах помогли назбирати величезні скарби знання по бібліотеках, а ми зберігаємо це знання лише в наших уявленнях і думках. Ті, які сперечаються, що через їхній поступ технології, такі народи є вище розвинені, схиляються до неправди. Ми не можемо зрівнятися з їхнім нагромадженим знанням, але чи вони можуть зрівнятися з нашим? Це пояснює мою точку: Здібності різних народів розходяться в різні поля, кожний за їхніми потребами.

Кілька років тому хтось написав статтю. Там говорилося про африканську дівчинку-немовля, яку плем’я людоїдів покинуло, але, яку американці знайшли й взяли зі собою до Америки й там дали їй освіту. В університеті вона рівнялася, а навіть краще вчилася від інших студентів. Отже це не є місце народження, що є важне, але нагода.

Кажуть, що людей можна зміряти за складністю їхньої мови. Отже подивімся тепер на нашу мову. Хоч тепер їх є п’ятсот, то вони всі походять від одного джерела. Я вже згадав як ми всі розмовляємо знаками, але наша усна мова є досить складна. Граматика, порядок слів і вислови всі різняться. Де в англійській мові іменники мають шість відмін, то наша має дев’ять. Інші мають три роди, а французька лише два. Англійці відмінюють свої дієслова до шістьох ступнів, а ми до одинадцятьох.

Наша суспільна система

Чи наша культура та цивілізація також не заслужили пошани? Хоч кожна племінна територія мала свої межі, однак вони ніколи не перешкоджали спорідненню між племенами. В часах коли була посуха, то ми ділилися водою та харчами. Споріднення підтримувалося послами, які носили племінну відзнаку, і це давало їм становище посла. Носієві такої відзнаки дозволяли входити в територію, де він робив розпорядки для подружжя, постачав воду і харчі і таке інше. І це затримувало мир.

Суспільна система в кожному племені була подібно збудована. Часами влада знаходилася в руках патріярхів, часами її давали раді старших. Кілька племен ходили нагі, але їхні моралі були високі. Кожен чоловік мав право проколоти свою перелюбну дружину й її коханця. Освіта дітей починалася від дуже молодого віку; дівчат вчили слідити, збирати і варити комашки та ящірки; хлопців вчили слідити, полювати, робити та вживати зброю, і вчитися напам’ять племінного і міжплемінного закону.

Ви не звертаєте уваги! Чи гамір не відвертає вашу увагу? “Це Ванджу практикує на свойому “діджеріду” для вечірного корроборії, (нічне свято), яке незабаром має початися. Ходім подивимося.

На цих корроборіях багато з наших мрій є записані у наших племінних думках, бо тут повторяється закон, звичаї та способи полювання. Наприклад, цей танець є наука в полюванні. Як спритно ті чоловіки наслідують кенгуру. Ті інші є мисливці, що підкрадаються до них. Імітація голосів пташок та тварин також включається у танці. Дивіться як уважно діти дивляться і вчаться. Тепер вони розповідають історію, коли плем’я збереглося від великого потопу в якому вигубилося все людство. Недавні події є також включені в корроборії. Дивіться, вони тепер показують як робиться кінофільм, який вони колись бачили. Кожний танець відбиває якусь драму, трагедію або комедію; але завжди має свій корінь в історії племені.

Як ми дісталися сюди

Коли хтось доручив мені Біблію, я дуже здивувався, що вона також описує про великий потоп, якого ви бачили у цьому танці. Я став думати як ми тубільці подорожували так далеко від Шінеару до Австралії. З того, що я читав, то здається, що ніхто не знає. Здогадів не бракує! Але ми маємо деякі факти, що помагають нам. Вони показують, що ми походимо з Арианів, а не Негроїдів; що ми походимо з півночі. Правдоподібно, що мої предки подорожуючи від острова до острова прийшли до берегів Австралії, і тоді розійшлися по цілому континенті, привикаючи до кожної околиці в якій вони оселялися і розділювалися на різні племена, засновували місцеві звичаї, зв’язували різноманітності в основну мову, і розвивали взаємні кордони та території. Знання та здібності, які вони принесли зі собою помагали їм привикати до нового оточення, і то знання вони все побільшали з часом і потребою. Вони стали спеціялістами виживання на сухій землі. Тому, що вони були тепер відрізані від потоку загального знання, яке розходилося по інших країнах, то обставини перемінили нас у зразок в якому перші європейці знайшли нас, коли прибули до Австралії в 1770 р. З.Д.

Дві цивілізації, цілком інші, тепер зустрілися в суперечностях. Тому, що ці нові мешканці не знали нічого про наші кордони та способи доглядати нашу землю, вони зробили заключення, що земля не належала до нікого і почали використовувати свою знахідку. На початку, ми терпіли їм, але тоді вибухнула неминуча війна. Рушниці зустріли списи. Шматок за шматком наша земля переходила в руки цих новоприходьків, а нас тубільців позбивали по резервах. Ми бачили як наші ліси падали під сокирою, вогнем та тракторами; ми дивилися як різні роди дичини почали зникати, а деякі вже майже цілком зникли. Лопата зустріла трактора, але трактор переміг її.

Чи дійсно він переміг? Акри землі тепер перемінилися в пустині пороху; чорна земля зливається в море; річки є забруднені. Трійло для комах підмиває екологію комах, пташок, тварин, а тепер навіть загрожує самій людині. Так як тубільці живуть по резервах, так і багато родів рідких пташок та тварин існують лише по маленьких притулках, які швидко зменшаються величиною та числом.

Лише по величезних, сухих степах внутрішньої Австралії гуртки тубільців докінчують дні своїх мрій. Недавно (в 1957 р. З.Д.) один журналіст із Мельборн знайшов Пінтубі плем’я в Ґібсон Пустині, 600 миль на захід від Аліс Спрінґс. Його звіт про них ось що включав: вони ніколи ще не бачили білої людини, ні грошей, риби, ні муки; вони полювали прирученими дикими собаками, їли гризуни і ящірки, ходили нагі, ніколи не купалися і говорили лише м’яким шепотом.

Чи б я хотів жити з ними? Ні! І я не прагну вертатися до днів мого мріяння так, як я колись любив робити. Це тому, що недавно я навчився багато дечого з Біблії про майбутність людства, коли ціла земля мусить перемінитися в новий Еден. Щось подібного ніколи не було записаного в нашому “мріянні”. Замість минувшини, я тепер прагну того, що майбутність має і надіюся брати участь обробляти цю австралійську землю, побачити текучі води де тепер лежать пустині, бути тут коли мої предки вернуться під час воскресення, і мати нагоду додати до їхнього “мріяння” щасливу інформацію про царство Бога Єгови, і заохочувати їх брати участь зі мною перемінювати нашу усміхаючу землю в рай.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Уживаючи патичок розпалювати вогонь