Яка сильна є релігія в С.Р.С.Р. сьогодні?

РАДЯНСЬКИЙ Союз вже не публікує офіціальних статистик про релігію. Але, один час вони робили це. Ці статистики, разом із свідченнями наочних свідків та інших звітів дають нам досить гарний образ про стан в Росії.

Інформація показує, що сталося з “віруючими” і з священиками традиційної релігії. Вона показує, що сталося з силою цих релігій і станом їхніх церков, семінаріями для чоловіків і жінок. Вона відкриває певний напрям.

Як багато є “віруючих”?

Ще перед Першою Світовою Війною, видання Енциклопедії Британіка (анг. мові) з 1911 р., пише: “Так як статистики показують видані [Росією] у 1905 р. прихильників різних релігійних громад у цілій російській імперії було більш-менш . . . 125.640.020”.

Тому, що населення в той час було коло 143.000.000, то це значить, що 87 процентів населення належало до якоїсь релігії. Правдоподібно, що число “віруючих” було ще більше коли б порахувати тих, що вірили в Бога, але не спілкували з релігією.

Це відбиває основний факт, що перед запануванням комунізму, Росія була дуже релігійна. Більшість людей належали до якоїсь релігії або визнавали віру в існування Бога. Але, що сталося відтоді?

У 1937 р., Радянський Союз провів спеціальний перепис населення, щоб виявити відношення людей до релігії. Приблизно 50.000.000 горожан визнавали себе бути “віруючими”. У 1939 р. населення Радянського Союзу було 170.000.000. Отже в кінці 1930-их роках менше як одна третя людей цілої країни визнавали бути “віруючими”. Після двадцять років комуністичної контролі, число впало від близько 90 процентів до 30.

У 1970 р. часопис Нью-Йорк Таймс (анг. мові) помістив звіт від Групи Прав Меншостей, Лондонської дослідної організації. Таймс писав: “Звіт показує, що коло 30 мільйонів людей є вірні російській Православній Церкві, в населенню Радянського Союзу з 237 мільйонів. А в 1971 Лос Анжелос Herald-Examiner сказав: “Немає ніякого офіціального обчислення дієвих членів російської Православної Церкви в Радянському Союзі. Неофіціальне обчислення подає те число бути більше як 20 мільйонів”.

Тому що “віруючих” в інших релігіях є лише кілька мільйонів, то загальну спрямованість можна легко бачити. Дійсно, стан церков є ще гірший, тому що багато “віруючих” не ходять до церкви так як перед революцією в 1917 р.

Daily Post з Которуї, Нової Зеландії, звіщає: “Недавній перепис у Псков [західна частина Радянського Союзу] показав, що 13 процентів населення в селі визнавали себе бути віруючими”. Часопис тлумачив, що це число показує, що в тій околиці є релігійна сила. Але в дійсності протилежне є правда. Він показує, що від близько 90 процентів “віруючих” перед 1917 р., тепер є лише 13 процентів.

Отже з цих цифр стає ясно, що люди Радянського Союзу, після п’ятдесят п’ять років набиття мозків безбожництвом, покидають релігію. Молодші покоління набивають поняттим, які відділяють їх від релігії. І кожного року вони становлять більшість населення, тому що старші “віруючі” вимирають.

Православна Церква спустошена

Російська Православна Церква потерпіла велику втрату. Це відбивається не лише в зменшаючому числі “віруючих”, але також у числі церков, священиків і працівників релігійного культу. Енциклопедія Британіка на 1959 р. сказала про Православну Церкву: “У 1914 р. у Росії було 55.173 церков і 29.593 каплиць”. Це значить приблизно 85.000 будинків для релігійних служб. Але в 1955 р., лишилося лише коло 20.000!

Це саме джерело наводить слідуюче:

1914 р. 1955 р.

Священиків 112.629 32.000

Монастирів (чоловічі і жіночі) 1.025 70

Ці цифри є подібні до цифр з інших джерел. Наприклад, книжка Європа Після 1939 р. (анг. мові) звіщає, що в 1959 р. було коло 20.000 церков і 32.000 священиків. Вона обчисляє, що там було ще коло 90 монастирів.

Але в кінці 1950-их років і на початку 1960-их замкнули багато інших церков. Часопис Нью-Йорк Таймс навів “дослідження двох православних священиків у Москві показує, що 10.000 церков були замкнені в останніх роках царювання Пана Хрущова, і це є майже половина”. Таймс додав: “Офіціальне радянське видавництво з 1966 р. каже, що коло 7.500 церков є відкриті”.

Стан є подібний по великих містах. Журнал Лос Анжелос Herald-Examiner звіщав: “У 1917 р. Москва мала більше як 600 церков на населення з одного мільйона. Сьогодні там немає більше як 40 до 50 дієвих церков для населення з сімох мільйонів, і деякі церкви не є більші від малих каплиць”. Редактор журнали Християнське Століття, відвідавши Радянський Союз п’ять разів, потвердив цю заяву: “Скільки Православних церков ще є відкриті в Москві? Сорок”. Отже в Москві, серце релігії перед комуністичною добою, церкви вже майже цілком зникли. І так як зауважив Herald-Examiner; “Дуже рідко будують нову”.

Стан у Ленінграді є подібний. Християнське Століття зауважує: “Візьміть за приклад Ленінград, місто з 5 мільйонів людей. Там є чотирнадцять церков”. Але, ці звіти показують, що ці церкви є “переповнені кожної неділі”. З цього читач може вивести заключення, що це представляє відродження зацікавлення до Православної Церкви.

Але це не є так. Пояснюємо: Коли три церкви мали собори з 1.000 членів у кожному, але з переходом років те членство впало на 500, а тоді дві церкви замкнулися, то що це показує? Правдоподібно ви знайдете, що коло 1.500 людей товпляться до залишаючої церкви. Випадковий спостерігач можливо буде заключати, що тут маємо сильне відродження, справді “оживлення” тому, що та одна церква була “переповнена”. Але дійсно, що сталося? Там було менше осіб, які підтримували релігію в тій околиці. Але то тому, що без перерви церкви замикали, то одна, яка залишилася була переповнена.

А хто є ті релігійні?

Також, хто взагалі ходить до Православної Церкви? Кореспондент часопису Нью-Йорк Таймс Петро Ґрос зауважив:

“Кожного разу, коли я відвідував Радянську церкву . . . то там завжди бачив старих жалюгідних жінок в їхніх хустинках сидячих по темних куточках, вдихаючи дим із кадила, і які здається вже не цікавляться життям навколо себе.

“Якщо це було все, що релігія значила, то будівельники комунізму не мали причини журитися, про теперішнє, або майбутнє”.

Звіт у Лос Анжелос Herald-Examiner також сказав: “Тих, що ходять на служби є дуже мало, і вони складаються головно з старших і жінок”.

Але, що сказати про звіти, що молодші звертаються до релігії? Daily Post з Нової Зеландії сказав про це: “У Росії кілька молодих осіб (не багато) вернулися назад до Православної [релігії] з естетичних (артистичних), як і духовних причин”. Це значить, що кілька молодих осіб приходять до церкви не, щоб навчитися про Бога, але через мистецтво, культуру, цікавість або забобони. Так як зауважила Річна Книжка Британіка на 1972 рік: “Молоді, що верталися до православної віри не розуміли літургії і не дбали про проповіді, але однак хрестилися у віру”.

В його книжці Дім Без Даха, автор Мирослав Гіндус каже, що деякі молоді вертаються назад до церков. Він каже:

“Воно було б нерозсудливо сміливо сказати, що це є популярний рух. Переважно Радянська молодь є безбожницька, або цілком байдужа до Православії.

“Навіть на Козацькій Кубані, що історично є одна з найпобожніших околиць у країні, молоді майже цілком перестали ходити до церкви. Проїжджаючи по козацьких селах у неділю рано, я бачив натовпи молодих, що прогулювалися вулицями, грали в парках, але не ходили до церкви. В жодній церкві я не бачив якогось значного числа молодих”.

Отже, заключення є неминуче: Колишня всесильна російська Православна Церква завмирає. Петро Ґрос назвав її “блідна тінь того чим вона була перед Большевицькою Революцією”. Теолог та історик Православної Церкви, Анатолій Й. Левітін, сказав:

“Російська церква є дуже хвора. Найгірша недуга є стародавня, підкорення церкви до світських властей.

“У Церкві є єпископи, що є галузки мертвої, безплідної і безкорисної фіґовини. Там є заражені члени церкви, які . . . заражають її своїм гнилим диханням, запускаючи отруту в її найтаємніші глибини”.

Так як Левітін показує, “змертвіння” існує в найвищих рівнях. Це знову можна було бачити в 1971 р., коли новий патріарх, Пімен, заступив Алексія, що помер попереднього року. Про Пімена, Британіка Річна Книжка на 1972 р., сказала: “Він цілком єднається з офіціальною урядовою політикою”.

Здається, що це погодження сталося таке явне, що журнал Тайм з 3-го квітня 1972 р., казав, що славний російський письменник “обвинувачував патріарха Пімена, провідника російської Православної Церкви, цілковитою покорою до Кремлевих протирелігійних політиків”. І зауважив Тайм, що письменник “докоряв церковній ієрархії за те, що вона погодилася з такими засобами як то зачиненням церков, придушенням інакомислячих священиків і забороною релігійної освіти для дітей”.

Справді, що священики російської Православної Церкви помагають поховати свою власну релігію! Але, що сказати про інші релігії? Чи їм краще поводиться від Православної Церкви?