Всесвітня рада церков — на котрій дорозі?

„АНТИДЕМОКРАТИЧНА!” „Завжди маніпулює, навмисно придушує погляди протилежні лінії партії”. Чи ж тут іде про якийсь деспотичний режим? Ні! Це думка священика-делегата на з’їзді Всесвітньої ради церков. Але він також переконався, що ця церковна рада є на правильній дорозі. Що ж сталось на тому з’їзді, яке викликало таку суперечну реакцію? Яка ж є та правильна дорога?

Шостий світовий з’їзд Ради тягнувся 18 день у 1983-му році в Ванкувері, Канаді. Між присутніми на тому з’їзді, крім тисячі гостей, було 838 делегатів 253 церков, представляючих багато різних релігій в більше як 90 країнах. Вони зібрались обговорювати тему, „Ісус Христос, Життя Світу”, і пошукували шляхів єдності.

Екуменічна (загальноцерковна) дорога Всесвітньої ради почалась у роках після Першої Світової Війни, коли кілька з вищого духівництва зібрались придумати план, щоб якось загоїти тріщини у так званому Християнстві. Серія загальноцерковних з’їздів довела до сформування Всесвітньої ради в Амстердамі, Голландії, 1948-го року. Це є спілка церков, а не якась одна надзвичайна церква; форум, щоб на ньому обмінюватись поглядами, з наміром здобути єдність. Ототожнюючий знак Ради — човен з хрестом-щоглом; гасло: оікомене, що значить „ціла заселена земля”. З цього грецького слова походить слово „екуменічна” („загальноцерковна”), якого один словник пояснює так: „шукання всесвітньої християнської єдності”.

Хоч усі церкви вірячі в Трійцю, можуть ставати членами Ради, то най- більша релігія так званого Християнства — Римсько-католицька Церква — не вступила в Раду. Все-таки, недавно вона посилала спостерігачів на з’їзди Ради.

Спочатку більшість членів Ради були із Західного Світу (країни, що розвиваються). Але поступово цю рівновагу змінилось додатками від комуністичних країн Третього Світу. Тепер „здається Рада стала церковним двійником Організації Об’єднаних Націй”, так то сказав журнал Тайм. До 1968-го року було мало прогресу до тієї шуканої „видимої єдності”. Раду розколювали поклоніння й проповідування,— турбуючі теми які тільки підкреслювали брак такої єдності. Отже, звертали особливу увагу на суспільне євангеліє. Тут була справа, яку люди напевно будуть широко підтримувати. Проповідуйте експлуатованим правосуддя й свободу.

Лондонський Дейлі телеграф помістив головну статтю титуловану „Духівництво проповідує інакші євангелія”. У статті було сказано: „Вірні вважають, що декотрі діяльності Церков не є їхнім законним обов’язком, а це проповідувати Євангеліє... Найбільш загальновідоме в цьому є Всесвітня рада церков, яка оголосила дати додаткових 320 000 фунтів стерлінгів [480 000 доларів, СШ] 47-ом ,рухам визволення’ ”. Це так обурило Армію Спасіння, що вона відступила від Ради й тепер є тільки приєднана до неї.

Багато членів Всесвітньої ради вірять, що це правильно обстоювати насильство, коли переговорами неможливо здобути визволення. Так то розсуджувався Елан Боесак, президент Всесвітнього Союзу реформатських церков на з’їзді Всесвітньої ради в Ванкувері. Він сказав: „Коли пригноблені люди знаходяться в становищі в якому, після років ненасильницької боротьби, не звертають уваги на їхню справу, і вони беруться до зброї, то ясно, що Церква мусить обстоювати пригноблених”. Майже всі з 3000 присутніх віднеслись гучними оплесками на це пропонування.

Чи ж шлях, якого Рада вибрала є подібний до шляху, яким ходив Ісус Христос, в якого Імені з’їзд зібрався? Ісус, бувши обізнаний з експлуатуванням людей й їхньою нуждою, навчав Своїх слухачів шукати, не тимчасового політичного розв’язання, але цілковитого, через Боже Царство. У Нагірній Проповіді, Він сказав: „А Я вам кажу не противитись злому”. (Матвія 5:39) Він також дав цю пораду: „Шукайте ж найперш Царства й Його [Божої] праведності,— а все це вам додасться”. (Матвія 6:33, НС) Ісус не старався виправляти уряд. Він навчав Своїх послідовників терплячо чекати Божого Царства. Тільки те Царство, масивним втручанням у правильний час, призведе до миру, правосуддя й рівноправства для людства. Ісус ніколи не пропагував активної участі в політиці. Він ніколи не підтримував єврейських рухів для визволення народу з-під римського ярма, хоч Йому пропонували робити це.— Івана 6:15.

Чи ж християнам слід навертати людей?

У Ванкувері, один з покажчиків майбутньої дороги стосувався до поширення проповідування. На якийсь час, через наголос на суспілье євангеліє, занедбали традиційне проповідування. Рада тепер мала намір відновити його. Виникали ж цікаві запитання. Що сказати про проповідування Євангелія тим людям, які не погоджуються з темою з’їзду — „Ісус Христос, Життя Світу”? Наприклад, що ж сказати про мусульман, індусів та буддистів? Що церкви Всесвітньої ради пропонують відносно проповідування глибоких, а також виняткових правд у Біблії всьому людству?

Згідно з словником, то „навертати до своєї віри” не є принизливий вислів. Це тільки значить „навертати (когось) від одної релігії на іншу”. Чи ж Ісус не навчав Своїх послідовників робити це? „Робіть учнів з людей всіх народів”, Він наказав. (Матвія 28:19, НС) Ісусів близький друг, апостол Петро, рішуче й виразно сказав про свого Господа: „І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали”.— Дії 4:12.

Проте, світ взагалі дивиться несхвально на ті релігії, які навертають людей. І Всесвітня рада має свої власні визначення на навертання людей кажучи, що це є „негідне свідчення”. Про свої контакти з нехристиянськими релігіями, Рада пропонує слово „діалог”, якого вона пояснює так: „стичка з людьми різних віросповідань відносно останніх дійсностей, щоб досліджувати ці віросповідання в змісті взаємоповаги”.

У цьому ж немає проповідницького переконання або палкості. Нічого не згадується про роблення учнів. Якщо це спосіб, яким члени церков Всесвітньої ради мають намір проповідувати, то як же людям ставати учнями „Ісуса Христа, Життя Світу”, і вступити на дорогу до спасіння?

Джон Гвейл писав у лондонському Недільний час: „Все більше й більше християн Західного Світу не люблять проповідувати Слово, тому що це може значити, що Християнство є правдиве, а інші релігії ні, можливо навіть осуджені. Але вони не люблять казати цього”.

Чи намір Всесвітньої ради є, навернути „цілий залюднений світ” — їхнім оікомене — на широку загальноцерковну дорогу, ведучу до єдності, незважаючи на те в що вони вірять? Чи ж такий боязкий приступ породжує палке бажання навертати, або чи це є симптом браку переконливості? Римсько-католицький священик, Тісса Баласурія, написав у Один світ, офіціальному журналі Всесвітньої ради: „Бог християн не є божеством якоїсь особливої релігії, виключним Богом християн й їхніх церков. Визволені від поневолення до християн, то Христа можна вважати бути Богом, Якого всі віруючі в Бога можуть прийняти”.

Проте, апостол Павло інакше думав. Він писав: „Вони не вірять, тому що лукавий бог цього світу засліпив їм розум. Він тримає їх у темряві, щоб їм не засяяло світло, світло, яке походить від Доброї Новини слави Христа”. І далі в тому самому посланні Павло каже так: „Не старайтесь співпрацювати з невіруючими, бо це неможливо зробити. Як же правильному бути співучасником з неправильним? Як же світлу жити разом з темрявою? Як же Христові й Дияволові погодитись?” — 2 Коринтян 4:4; 6:14, 15, Сьогоднішній англійський переклад.

Куди ж веде та дорога?

Незважаючи на всі ті суперечки, Всесвітня рада таки має надію добитись задовільного успіху в своїй подорожі загальноцерковною дорогою. Питання таке: Чи це правильна дорога для християн? Чи це та вузька дорога ведуча до життя? Або чи це та широка дорога, якою ходять усякі люди й якої Ісус перестеріг Своїх слухачів уникати? — Матвія 7:13.

Ісус сказав про Своїх послідовників: „Світ зненавидів їх, тому що вони не є частиною світу, так як Я не є частиною світу”. І Він сказав Пилатові, „Моє Царство не є частиною цього світу”. (Івана 17:14; 18:36, НС) Всесвітня рада церков вірить, що вона має християнський обов’язок сильнодіючо впливати на світові справи. Таким то чином, вона робить себе частиною світу й ігнорує біблійну правду та Ісусові інструкції.