Як вони втратили свій світ

БАГАТО років історія Сполучених Штатів Америки підсумовувалась виразом: «Так було переможено Захід». У голлівудських фільмах показувалося білих переселенців, що переїжджали через американські долини й гори, а також жовнірів, екіпірованих на зразок Джона Вайні, ковбоїв та поселенців, які воювали з лютими, дикими, озброєними томагавками індіанцями. Тимчасом як біла людина шукала зе́млі та золото, дехто із священиків і проповідників загальновизнаного християнства намагався спасати людські душі.

Але як виглядає минуле очима тубільних мешканців, корінних американців? З прибуттям європейців індіанці «мусили вчитися жити у середовищі найжадібніших хижаків, яких вони тільки бачили, а саме: білих європейських колонізаторів»,— пишеться у книжці «Корінні американці: ілюстрована історія» (англ.).

Гармонія, що привела до розбрату

Спочатку багато з перших європейських переселенців, які прибули на північний схід Америки, зустрілися із доброзичливістю та підтримкою з боку тубільців. В одній книжці пишеться: «Без допомоги поватанів британські поселенці у Джеймстауні (штат Віргінія), першій постійній англійській колонії у Новому Світі, не пережили б першої жахливої зими 1607—1608 років. Подібно й колонія Піліґрім, що в Плімуті (штат Массачусетс), не була б заснована, якби не допомога з боку вампаноаґів». Деякі тубільці показали іммігрантам, як удобрювати ґрунт та вирощувати врожаї. А наскільки успішною була б експедиція Люїса й Кларка 1804—1806 років у пошуках практичного транспортного зв’язку між територією Луїзіани й територією, що називалася країною Орегон, якби не втручання та допомога Сакаджевії, жінки з племені шошон? Вона слугувала їм «знаком миру», коли експедиція стикалася віч-на-віч з індіанцями.

А втім, через спосіб використання європейцями землі та через обмежені харчові ресурси масова імміграція у Північну Америку викликала напругу між колонізаторами й тубільцями. Канадський історик Єн К. Стіл пояснює, що у XVII сторіччі налічувалось 30 000 нарраґансетів у штаті Массачусетс. Їхній вождь Майентономо, «зрозумівши небезпеку... почав шукати можливості зміцнити союз могауків, щоб створити загальний індіанський фронт опору». Кажуть, що 1642 року він звернувся до мантоків з такими словами: «Ми [мусимо] бути одне, як вони [англійці], інакше ми всі невдовзі зникнемо, бо ви знаєте, що наші батьки мали вдосталь оленя та шкур, наші долини були повні оленя, як і наші ліси, й повні [індиків], і наші затоки кишіли рибою й дичиною. Але ці англійці забрали нашу землю, косами вони постинали нашу траву, а сокирами — дерева; їхні корови та коні їдять траву, а їхні свині псують наші береги з їстівними молюсками, і всі ми скоро будемо змушені голодувати» («Дороги війни: вторгнення у Північну Америку», англ.).

Майентономові зусилля утворити об’єднаний фронт корінних американців зійшли нанівець. У племінній війні 1643 року вождь могікан Ункас взяв його в полон і передав англійцям як повстанця. Англійці не могли юридично визнати Майентономо винним і стратити. Вони винайшли найзручніше вирішення цього питання. Стіл продовжує: «Неспроможні стратити [Майентономо], котрий не підлягав юрисдикції жодної з колоній, вони уповноважили Ункаса, щоб той стратив його при англійських свідках, які мали підтвердити цей факт».

Це виявляє не лише безупинні конфлікти між колоністами й тубільцями, але й міжусобні сутички та зради між племенами ще навіть перед тим, як біла людина ступила у Північну Америку. Британці у війні проти французів за колоніальне панування в Північній Америці послуговувалися одними племенами, а французи — іншими. Байдуже, який бік виграв,— усі племена, що брали участь у цій війні, зазнали поразки.

«Прірва непорозуміння»

Один з поглядів європейських колонізаторів такий: «Керівники індіанських народів не розуміли або зрозуміли запізно те, як на індіанців дивилися європейці. Вони не були білими чи християнами. В уяві багатьох вони були дикими — нещадними й брутальними, а також небезпечним і бездушним товаром для работоргівлі». Такий погляд вищості згубно позначився на цих племенах.

Корінні американці ніяк не могли збагнути погляду європейців. Радник з племені навахо Філмер Блугауз у недавньому інтерв’ю з нашим кореспондентом назвав це «прірвою непорозуміння». Тубільці не вважали свою цивілізацію нижчою, радше води дивилися на неї як на іншу, з цілком іншими цінностями. Для прикладу, продаж землі був чимось цілком незбагненним для індіанців. Чи можна посідати й продавати повітря, вітер, воду? То чому ж землю? Вона є для спільного користування. Тому індіанці ніколи не обгороджували своїх володінь.

Коли прибули британці, іспанці й французи, то сталось те, що вони назвали «катастрофічним зіткненням двох чужих культур». Тубільне населення складалося з людей, котрі сторіччями вчилися жити у гармонії з природою й котрі знали, як вижити без порушення довколишнього балансу. Однак біла людина згодом почала дивитися на тубільців як на нижчих, лютих істот, цілком забуваючи власні вияви дикості у підкоренні їх! Французький історик Алексі де Токвіль 1831 року підсумував поширений серед білих погляд на індіанців: «Небеса не створили їх для цивілізації; необхідно, аби вони вимерли».

Найсмертоносніший вбивця

Коли нові поселенці почали ріками розтікатися на захід по Північній Америці, то насилля стало породжувати насилля. Тому, коли індіанці чи європейські колонізатори нападали одні на одних, жорстокість у сутичках виявляли обидві сторони. Білі боялися індіанців через скальпування, якого, на думку декого, ті навчилися від європейців, котрі щедро платили за скальпи. А втім, індіанці були приречені на поразку, бо їхні вороги переважали їх як кількісно, так і в озброєнні. У більшості випадків племена мусили залишати свої успадковані землі або ж помирати. Часто було і те, і друге — вони залишали свої землі й гинули від хвороб чи голоду.

Проте найбільше тубільців гинуло не у війнах. Єн К. Стіл пише: «Найсильнішою зброєю в завоюванні Північної Америки була не вогнепальна зброя, не коні, не Біблія чи європейська «цивілізація», а епідемія». Професор історії Патріше-Нельсон Лімрік пише стосовно дії хвороб Старого світу на американців: «Місцеві люди з Нового світу зовсім не мали імунітету проти звичайних хвороб [проти яких у європейців сторіччями вироблявся імунітет], а саме: вітрянки, кору, грипу, малярії, жовтої гарячки, тифу, туберкульозу та передусім віспи. Смертність у селах індіанців становила 80—90 відсотків».

Рассел Фрідман описує епідемію віспи, що лютувала у 1837 році. «Спочатку вона уразила манданів, а потім одразу ж перекинулась на гідатсів, ассінібоінів, арікара, сіу й «чорноногих». Мандани майже цілком вимерли. З 1600 чоловік, яких налічували 1834 року, їх залишилось лише 130 у 1837 році.

Що ставалося з угодами?

Аж до тепер племінні старійшини розмотують клубок угод, які уряд США підписував з їхніми пращурами у XIX сторіччі. Але що ці угоди фактично передбачали? Як правило, несправедливу заміну доброї землі на неродючі ґрунти резервацій та урядові субсидії.

Таке зневажливе ставлення до тубільців видно на прикладі ірокезьких племен (зі заходу на схід: могауків онайдів, онондаґів, каюґів і сенеків), коли британці зазнали поразки від американських колоністів у війні за незалежність, що закінчилася 1783 року. Ірокези були на боці британців, але все, що вони отримали взамін, за словами Алвіна Джозефа Молодшого, так це зраду та кривду. Британці «знехтували [ірокезами], передавши суверенітет над своїми землями Сполученим Штатам Америки». Він додав, що навіть ті ірокези, котрі віддавали перевагу колоністам над британцями, «були використані ненажерливими землевласниками, біржовиками й навіть самим американським урядом».

Коли 1784 року було скликано зустріч для укладення угоди, Джеймс Дуейн, колишній представник Комісії континентального конгресу з питань індіанців, закли́кав урядових агентів «руйнувати в ірокезів залишки впевненості у своїх силах, свідомо поводячись з ними як з нижчими людьми».

Його зухвала порада була втілена в життя. Декого з ірокезів було забрано у ролі заложників, і уряд став провадити «переговори» силою зброї. Хоча й ірокези вважали себе непереможними у війні, вони таки були вимушені залишити всю землю на захід від штатів Нью-Йорк та Пенсільванія і погодитися на малі за площею резервації у штаті Нью-Йорк.

Подібна тактика застосовувалась до більшості тубільних племен. Джозеф також каже, що американські агенти вдавалися через «невповноважених представників до хабарництва, погроз, алкоголю та махлювання, бажаючи вирвати землю у делеварів, ваяндотів, оттавів, чіппевів [або оджибве], шавні та інших племен у штаті Огайо». Не дивно, що згодом індіанці перестали довіряти білій людини та її порожнім обіцянкам!

«Довгий шлях» і «Стежка сліз»

Коли в США вибухнула громадянська війна (1861—1865 роки), то солдати відступили від країни навахо, що на південному заході. Навахо скористалися цією нагодою й напали на американські та мексиканські поселення у долині Ріо-Ґранде, що на території штату Нью-Мексико. Уряд послав полковника Кіта Карсона із загоном «добровольців штату Нью-Мексико», аби придушити повстання навахо і перемістити їх у резервацію на оголеній смужці землі Боске-Редондо. Карсон почав стратегію випаленої землі, аби навахо через голод вийшли з величезного каньйону де-Шеї у північно-східній частині штату Арізона. Він навіть знищив понад 5000 персикових дерев.

Карсон зібрав близько 8000 чоловік і змусив їх пройти «Довгий шлях» — близько 300 миль — до тимчасового табору у Боске-Редондо, що поблизу форту Самнер (штат Нью-Мексико). В одному повідомленні говорилося: «Через люту холоднечу багато вбого зодягнених та голодних вигнанців загинуло по дорозі». Умови в резервації були жахливі. Щоб вижити, навахо мусили робити собі землянки. У 1868 році, коли уряд зрозумів свій грубий промах, він віддав навахо ділянку в 3,5 мільйона акрів їхньої батьківщини в штатах Арізона й Нью-Мексико. Вони повернулися, але якою ціною!

За період між 1820 і 1845 роком десятки тисяч чокто, черокі, чикасо, криків та семінолів були вигнані зі своїх земель на південному сході й силою змушені перебиратися на захід, по той бік Міссісіпі, на терени, що нині належать штату Оклахома; дехто був переселений аж за сотні кілометрів від своєї батьківщини. Багато з них загинуло через люті зими. Примусовий похід на захід здобув лиху славу й був названий «Стежкою сліз».

Несправедливість, виявлена до корінних американців, підтверджується словами американського генерала Джорджа Крука, котрий виловлював племена сіу та чаєнів на півночі країни. Він сказав, що «на цю справу дуже рідко дивилися очима індіанців. (...) А коли [індіанці] вчиняли бунт, то вся увага зосереджувалась на них, засуджувалися лише їхні злочини й брутальності, тимчасом як ті, через несправедливість кого вони вдавалися до таких заходів, повністю уникали осуду... Ніхто не знає цих фактів ліпше від індіанця, тому його можна зрозуміти, бо він не бачив справедливості з боку уряду, котрий карав лише його, а білій людині дозволяв як завгодно плюндрувати індіанців» («Поховайте моє серце на Вундид-Ні», англ.).

А як ведеться корінним американцям нині? Як вони почуваються після ста років панування європейців? Чи загрожує їм зникнення через асиміляцію? Яка у них надія на майбутнє? У наступній статті розглядатимуться ці та інші запитання.

[Рамка на сторінці 9]

Тяжке життя жінок

Тимчасом як чоловіки у більшості племен були мисливцями та воїнами, на плечах жінок лежала безліч усяких справ, у тому числі виховання дітей, сіяння й збирання врожаю зерна та перемелювання його. Колін Тейлор пояснює: «Головна роль жінок Великих долин... полягала в утримуванні дому, народжуванні дітей та приготуванні їжі. У садівничому суспільстві вони також доглядали за полями... а у кочових західних племенах, що полювали на бізонів, жінки допомагали розрізати тварини на м’ясо, носити м’ясо до табору та відповідно готувати його, щоб зберігати на потім» («Індіанці Великих долин», англ.).

В іншому джерелі пишеться про плем’я апачі: «Рільництвом займалися жінки, і в цьому не було нічого принизливого чи прислужницького. Чоловіки допомагали, але землеробством здебільшого займалися жінки. (...) Жінки завжди знали, як здійснювати сільськогосподарські обряди. (...) Більшість жінок молилося, зволожуючи ґрунт» («Корінні американці: ілюстрована історія»).

А ще жінки виготовляли тимчасові хижі, або вігвами, котрі слугували їм переважно два роки. Коли плем’я перебиралося з одного місця на інше, вони розбирали їх. Поза всяким сумнівом, життя жінок було тяжким. Але їхнім чоловікам теж не було легко у ролі захисників племені. Жінки у племенах поважалися й користувалися багатьма правами. У певних племенах, скажімо у хопі, до сьогодні майном завідують жінки.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 10]

Тварина, що змінила їхній світ

Європейці завезли до Північної Америки одну тварину, що змінила спосіб життя багатьох племен,— коня. У XVII сторіччі першими, хто привіз коней на континент, були іспанці. Корінні американці згодом стали відмінними їздцями на неосідланих конях, як це через деякий час побачили європейці. З конями тубільні племена могли значно легше полювати на бізонів. А кочові племена змогли легше робити наскоки на сусідні племена, що вели осілий спосіб життя, та плюндрувати їх і викрадати жінок та рабів.

[Карта/Ілюстрація на сторінці 7]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Місця проживання деяких племен Північної Америки XVII сторіччя

кутенаї

спокани

нез-перси

шошони

кламати

північні паюти

мівоки

йокуци

серано

могаві

папаґо

«чорноногі»

«плоскоголові»

крови

чаєни

юте

арапахо

хікеря

хопі

навахо

апачі

мескалеро

команчі

ліпани

крі Великих долин

ассінібоіни

гідатси

мандани

арікара

янктонеї

тітани

сіу

янктони

павні

одо

канзи

кіови

осейджи

квопо

кадо

вічіто

атакапи

танкави

санті

айови

міссурі

іллінойси

чикасо

алабами

чокто

крики

тимукви

оджибве

соки

фокси

кікапу

майамі

шавні

черокі

кетоби

поватани

тускарори

делавари

ері

сасквегани

падавадомі

ірокези

гурони

оттави

алгонкіни

сококі

масачусети

вампаноаги

нараґансети

могікани

мантоки

абенаки

малесіти

мікмаки

[Відомості про джерела]

Індіанець: Artwork based on photograph by Edward S. Curtis; Північна Америка: Mountain High Maps® Copyright © 1995 Digital Wisdom, Inc.

[Ілюстрації на сторінці 8]

Ткацькі та ювелірні вироби навахо.

[Ілюстрація на сторінці 11]

Каньйон де-Шеї, звідки починався «Довгий шлях».