Сіяв у сльозах, а жну з радістю

«ВИХОДЬТЕ на пенсію й перебирайтесь у сонячну Іспанію!» Мільйони європейців піддались цій спокусливій пропозиції й перебралися туди. Коли мені виповнилося 59 років, я теж вирішив продати все й виїхати з Англії в Іспанію, але я шукав не сонця й відпочинку.

Я вирішив перебратися в Сантьяго-де-Компостела — одне з найвологіших міст Іспанії, оскільки моєю метою було повночасне служіння, а не відпочинок на сонечку. Двадцять два роки до того обставини змусили мене облишити проповідування в Іспанії, куди я виїхав, оскільки там була більша потреба у вісниках. Я завжди хотів повернутися туди, і нарешті мені це вдалося.

Однак призвичаїтися було не так легко, як я думав. Перший місяць став суцільним жахом! Я ніколи в житті так не змучувався. Мешкав я у квартирі на п’ятому поверсі в будинку без ліфта. Щодня я ледве ходив по горбастих вулицях Сантьяго, підіймався безліч разів по сходах, намагаючись донести добру новину якомога більшій кількості людей. Коли минув цей виснажливий місяць, мене почали обсідати сумніви. Чи я зробив правильне рішення? А може, я застарий для такої діяльності?

Однак другого місяця сили почали повертатися до мене, немов відкрилося друге дихання у бігуна на довгі дистанції. Як виявилося згодом, у мене почався найщасливіший період у житті. Я став жати з радістю після багатьох років сіяння у сльозах (Псалом 126:5, Хоменко). Дозвольте мені пояснити, чому я так кажу.

Час радості

Я й моя дружина Пет перебралися в Іспанію 1961 року. У той час діяльність Свідків Єгови не була визнана офіційно в цій країні. І все ж нас призначили в сонячне місто Севілью, де лише коло 25 чоловік брало участь у праці проповідування.

Якось у служінні я порозмовляв з одним французом, котрий фарбував будинок. Наступного дня до нас з дружиною підійшла жінка й запитала, чи не ми вчора розмовляли з малярем. Вона сказала, що це був її чоловік Франціско. Він детально описав нас їй, так що вона одразу впізнала нас. «Він зараз вдома, якщо ви хочете зустрітися з ним»,— повідомила вона.

Нас не довелося довго вмовляти, і незабаром ми вивчали Біблію цілою родиною. Пройшло трохи часу, і Франціско через економічні труднощі повернувся до Франції. Ми хвилювалися за нього. Чи не втратить він контакт зі Свідками? Однак невдовзі по його від’їзді ми отримали листа, який заспокоїв нас. Він розповідав, як новий начальник запитував у нього, скільки релігій існує в Іспанії.

— Ви впевнені? — запитав начальник.

— Ну, в дійсності там є три релігії,— відповів Франціско,— і я належу до третьої — до Свідків Єгови.

У 1963 році нас перевели із Севільї у Валенсію, а невдовзі після того — в Барселону. Там я пройшов курс навчання для роз’їзного служіння. Тоді нас послали назад у Валенсію для роз’їзного служіння в тій місцевості. Але після кількох років цієї приємної діяльності Пет стало тяжко утримувати рівновагу. Невдовзі вона ледве ходила. Почався час, коли ми ‘сіяли у сльозах’ (Псалом 126:5, Хом.).

Час сліз

З тяжким серцем ми поїхали з Іспанії лікуватися в Англію. Що ж було причиною симптомів у Пет? Розсіяний склероз — дегенеративне захворювання, яке поступово все більше й більше калічить людину. З часом внаслідок побічних ефектів і пов’язаних з хворобою проблем може настати смерть.

Нам було дуже тяжко пристосувати своє життя й змиритися з хворобою. Але це переконало нас у правдивості слів псалмоспівця: «На ложі недуги подасть йому [тому, хто уважно ставиться до пригнічених] сили Господь» (Псалом 41:4).

Близько десяти років ми перебиралися з одного будинку в інший. Пет дуже чутливо реагувала на шум, тож ми намагалися знайти ідеальне для неї місце, але зрештою усвідомили, що це неможливо. Пет була змушена використовувати інвалідний візок. Хоча вона могла готувати їсти й виконувати багато інших справ, але її пригнічувало обмеження у рухах. Вона була дуже енергійною людиною, і тому інвалідність завдавала їй постійного душевного болю.

Сила у сльозах

Я навчився допомагати Пет вставати, сідати, одягатися, купатися, а також лягати в ліжко й підійматися з нього. Дуже складно було регулярно відвідувати християнські зібрання. Нам коштувало великих зусиль зібратися. Але ми знали, що можемо лишатися духовно сильними тільки тоді, коли спілкуватимемося з християнськими братами.

Одинадцять років я доглядав за Пет вдома і в той же час працював креслярем. Зрештою ми зрозуміли, що через чимраз гірше здоров’я їй потрібно особливого догляду, якого я не міг забезпечити. Тому вона протягом тижня перебувала в лікарні, а на суботу — неділю я забирав її додому.

Щонеділі після обіду я брав Пет на публічне зібрання й вивчення «Вартової башти», в той час вона могла ходити лише на ці зібрання. Потім я відвозив її назад у лікарню. Усе це дуже виснажувало мене, але було необхідним, щоб Пет залишалася духовно сильною. Деколи я думав, чи довго ще витримаю, однак Єгова давав мені сили. Щосуботи зранку я спочатку проводив збірку для проповідування, а потім забирав Пет з лікарні. Я побачив, що в той тяжкий час мені надзвичайно допомагала постійна зайнятість у християнському служінні.

А тимчасом Пет робила все можливе, щоб проповідувати добру новину. У лікарні вона почала два біблійних вивчення з медсестрами, які доглядали за нею. Одна з них, на ім’я Хейзл, згодом присвятила себе Єгові. На жаль, Пет не було на хрещенні Хейзл, оскільки вона померла незадовго до цього, 8 липня 1987 року.

Смерть Пет принесла мені і полегшення, і смуток. Полегшення було в тому, що закінчилися її страждання, але я відчув глибокий смуток, бо втратив свою подругу. Після її смерті залишилася велика порожнеча.

Знову радість

Хоч це може здаватися дивним, але ми з Пет заздалегідь вирішили, що мені робити. Оскільки ми обоє знали, що її життя скоро обірветься, то говорили про те, як мені найліпше служити Єгові після її смерті. Ми спільно вирішили, що я повернуся в Іспанію, до нашого призначення, яке нам довелося залишити.

Через три місяці після смерті Пет я поїхав у філіал Свідків Єгови в Іспанії, аби дізнатися, в якій місцевості мені найкраще служити. Мене призначили спеціальним піонером у старовинне місто Сантьяго-де-Компостела, де часто йдуть дощі.

Невдовзі я отримав з філіалу адресу зацікавленого на ім’я Максіміно. Три тижні я намагався застати його вдома й зрештою зустрівся з ним. Максіміно працював прибиральником у місцевій лікарні; він отримав буклет «Життя в спокійному Новому Світі» і попросив книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі»a. Коли я прийшов до нього, він вже три рази прочитав цю книжку. Він вибачився за те, що мало читає Біблію: він прочитав «стару» частину лише раз, а «нову частину» — двічі. Це він зробив за той час, поки чекав, коли хтось із Свідків прийде до нього.

Він також сказав мені, що приходив до Залу Царства, аби відвідати зібрання. Однак через соромливість не зміг увійти до залу. Я почав вивчати з ним Біблію, і він прийшов на зібрання того ж самого тижня. Він з радістю прийняв правду, але йому було важко перебороти свою пристрасть до тютюну. Однак врешті-решт з допомогою Єгови він покинув паління й зараз є охрещеним Свідком.

Ще більше радості після сліз

Лише через рік після мого повернення в Іспанію мене запросили знову служити роз’їзним наглядачем. Але перед тим як я приступив до цього призначення, у моєму житті сталася несподівана зміна. Я зустрів піонерку Пакіту, яка служила недалеко від Сантьяго. Вона була вдова й багато років повночасно піонерувала. Невдовзі ми виявили, що у нас багато спільного. У 1990 році, лише через шість місяців після того, як я почав роз’їзну працю, ми одружилися. І ось знову в мене радість.

Пакіта, як і я, ‘сіяла в сльозах’. Її перше призначення як спеціального піонера було зіпсовано трагедією. Її чоловік загинув в автокатастрофі, перевозячи меблі в Оренсе, місце їхнього нового дому; зустрічна вантажівка виїхала на його дорожню смугу. Пакіта зі своєю десятирічною донечкою вже були в Оренсе, коли дізналися про його смерть. Незважаючи на жахливу втрату, Пакіта, як і планувалося, почала спеціальне піонерування через два дні після похорону.

Пакіта вже багато років була у повночасному служінні, коли знову сталася трагедія. В іншій дорожньо-транспортній пригоді загинула її дочка, котрій тоді було 23 роки. Біль був страшним, а смуток не минав довгий час. Як і раніше, видужати допомогло їй християнське служіння й підтримка співхристиян. Я познайомився з Пакітою 1989 року, лише через два роки після смерті її доньки.

Від часу нашого одруження 1990 року ми служимо у роз’їзній праці в Іспанії. Хоча ці останні кілька років були найприємнішими у нашому житті, ми не шкодуємо, що пройшли через випробовування. Ми переконані, що вони позитивно вплинули на нас (Якова 1:2—4).

Чого я навчився

Я вважаю, що навіть у найтяжчих випробовуваннях є щось позитивне, оскільки вони вчать нас. Передусім через випробовування я навчився, наскільки важливою якістю для християнського наглядача є співчуття. Приміром, нещодавно я розмовляв з одним християнським братом, в якого син — інвалід. Я добре розумів, яких зусиль він докладає, коли щотижня привозить сина на усі зібрання. Після нашої розмови він подякував мені й сказав, що це вперше хтось справді зрозумів труднощі, які долають він і його дружина.

Інший важливий урок, який я засвоїв,— покладатися на Єгову. Коли все йде добре, ми маємо тенденцію покладатися на свої сили й здібності. Але коли нам рік за роком випадають суворі випробовування, з якими ми не в змозі справитися, то ми вчимося покладатися на Єгову (Псалом 55:23). Підтримка від Єгови допомагала мені не опускати рук.

Звичайно, це не значить, що все завжди йшло гладенько. Мушу визнати, що під час хвороби моєї першої дружини я іноді розчаровувався і впадав у гнів через свої обставини, особливо коли змучувався. Згодом я завжди відчував вину за такі почуття. Я розмовляв про це із співчутливим старійшиною, лікарем, який мав досвід у лікуванні хворих із затяжними недугами. Він запевняв мене, що я добре справляюсь за таких обставин і що це нормальна реакція недосконалих людей, коли вони постійно зазнають психічної напруги.

Хоча ми з Пакітою надзвичайно тішимося повночасним служінням, я не думаю, що коли-небудь ми будемо ставитися до нього, як до чогось звичайного. Єгова щедро нагородив нас й дав приємну працю, яку ми можемо виконувати разом. Роками обоє ми сіяли у сльозах, але тепер завдяки Єгові жнемо з радістю. (Розповів Реймонд Керкеп).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 21]

З Пакітою у служінні.