У царстві паризьких підземель

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА У ФРАНЦІЇ

Я НАБИРАЮ номер і з надією вслухаюсь у звук телефонних гудків. «Алло! Алло! — схвильовано кажу я в наступну хвилину.— Мої ключі від машини впали у дощоприймач! Прошу вас, приїдьте негайно!» Спеціальна бригада працівників каналізаційної служби прибуває блискавично. Їхня робота — прочищати забиті водостоки, осушувати затоплені підвали, а також рятувати ключі, окуляри, гаманці й навіть домашніх тваринок, які регулярно щезають у глибинах 18 000 паризьких водостічних колодязів. Мої ключі видобуто, і, полегшено зітхаючи, я сердечно дякую працівникам служби.

Наступного дня я вирішив відвідати Мюзе дез Еґу (Музей каналізації). Він розташований неподалік Ейфелевої вежі на лівому березі Сени, навпроти наших знаних туристичних кораблів. Уже близько 130 років Париж з гордістю експонує своє підземне царство. Я дізнаюсь про причину цих гордощів, ідучи слідами понад 90 000 допитливих осіб, котрі щороку відвідують цей незвичайний музей. Тож ходімо разом і подивімося зблизька на те, що славнозвісний французький письменник XIX сторіччя Віктор Гюго назвав «утробою Левіятана» — паризьку каналізацію.

В «утробу» можна зайти

Спустившись під землю на п’ять метрів, я побачив перший музейний експонат — опудало щура. Ух! Від такого аж мурашки по спині пробігають! Кажуть, що на кожного мешканця Парижа припадає по три щури. Їхні шлунки неймовірно добре зараджують собі навіть з найсильнішими отрутами. Щурів аж ніяк не мучить голод: щодня вони пожирають 100 тонн, тобто третину нечистот міської каналізації.

Камінці, цвяхи, ключі та інші важкі предмети потрапляють у стічні во́ди (в тому числі дощові) і забивають каналізаційну мережу. Під стукіт крапель води я розглядаю машини, якими прочищають 2100 кілометрів цих гігантських «кишок». Близько тисячі працівників каналізаційної служби щороку видаляють з міської мережі 15 000 кубометрів сміття. Морок підземель, потоки смердючої брудної води, слизькі стіни, а також раптові підйоми рівня води — все це значно утруднює працю в такій службі.

До речі, попід стелею підземних тунелів зміяться численні водопровідні труби, телефонні кабелі та електромережі світлофорів.

Першими були римляни

Першу каналізаційну мережу в Парижі проклали римляни. Приблизно 18 метрів каналів і досі лежать під руїнами римських терм у Латинському кварталі міста. Але Римська імперія впала, і про гігієну забули. Сторіччями парижани мешкали серед бруду й хвороб, а каналізаційна система була дуже примітивною: водостічні ями посеред вулиці або стічні рови для рідких покидьків. Ці рови смерділи і були розсадниками зарази. У 1131 році старший син короля Людовіка VI помер від інфекції після того, як впав у відкриту стічну яму.

Люди скидали сміття у відкриті, а також у новостворені закриті каналізаційні канали, через що ті легко забивалися. Як на лихо, коли рівень води в Сені піднімався, ці клоаки вивергали на поверхню купи смердючої грязюки й покидьків. У той час «травна система» Парижа була дуже короткою. У 1636 році довжина каналізаційних «кишок» міста, в якому жило 415 000 осіб, становила тільки 23 кілометри. За півтора наступних сторіччя вона збільшилася заледве на три кілометри. За часів Наполеона паризькі «кишки» страждали на гостру непрохідність.

У XIX сторіччі існуючу каналізаційну мережу було обстежено і позначено на схемі міста. Виявилось, що вона складається майже з двох сотень тунелів, про багато з яких перед тим навіть не знали. А як змогли прибрати звідти неймовірну кількість вікового бруду? Хтось пустив чутку, що під вулицями Парижа можна знайти дорогоцінності. Юрби жадібних шукачів скарбів були вже тут як тут. Вони кинулися розгрібати болото, випорпуючи з нього монети, коштовності та зброю.

Організація каналізаційної системи

Кінець кінцем каналізацію впорядкували, модернізували, розширили й підвели до кожного будинку. Було прокладено труби, що могли впоратися з раптовим підйомом води. У 1878 році під високими склепіннями підземних галерей тягнулося 650 кілометрів каналів, якими можна було плисти на човні. «Клоака чиста... гарно вбрана»,— писав Віктор Гюго.

Протягом XX сторіччя каналізаційна система збільшилась удвічі, а сукупність її колекторів стала дзеркальним відображенням міста. Що мається на увазі? Кожна підземна галерея носить назву вулиці, під котрою пролягає, і пронумерована так, як будинки, що стоять над нею. Удосконалення міської мережі тривають далі: 1991 року розпочато її реконструкцію вартістю 330 мільйонів доларів. Десятирічна реконструкція цього вкрай необхідного комплексу потужністю 1,2 мільйона кубометрів стічних вод за добу передбачає встановлення автоматизованого очисного устаткування та комп’ютерної системи нагляду.

Прагнучи вдихнути звичайного паризького повітря, я завершую свій візит. Проте це ще не кінець моєї підземної екскурсії. «Аби побачити найпотаємніші глибини паризьких підземель, підіть у катакомби,— радить мені продавець сувенірів.— За двадцять метрів від поверхні поховано кості шести мільйонів людей». Звідкіля ж вони там узялися?

Церкви отруюють повітря

До паризьких катакомб — підземного кладовища — кості потрапили лише у XVIII сторіччі. З часів середньовіччя людей ховали в церквах або коло них. Церквам це приносило прибуток, але було цілком антисанітарно, бо кладовища лежали в самому центрі міста. Для сусідів найбільшого в Парижі цвинтаря Сенз-Іносон це був справжній кошмар: на 7000 квадратних метрів землі хоронили померлих з близько 20 церков, а крім того, нерозпізнаних трупів і жертв епідемій.

У 1418 році «чорна смерть» зробила свій «вклад» — коло 50 000 тіл. У 1572 році територію Сенз-Іносон було загромаджено тисячма загиблих від різні у Варфоломіївську нічa. Люди вимагали закрити кладовище. Через майже два мільйони тіл, що іноді були звалені купами в могили на 10 метрів углиб, рівень землі піднявся там більше, ніж на 2 метри. Цвинтар був розсадником зарази, а від страшенного смороду, що розносився навколо, кажуть, кисло вино і молоко. Одначе на закриття міських кладовищ духівництво ніяк не погоджувалося.

У 1780 році одна зі спільних могил розкололась, і підвали суміжних з нею будинків наповнилися останками померлих. Це вже було занадто! Цвинтар закрили, а ховати в Парижі заборонили. Останки з масових поховань почали скидати в колишні каменоломні Томб-Ісвар. Щоночі впродовж п’ятнадцяти місяців містом тяглися страхітливі колони возів, навантажених людськими кістьми. Останки звозили також із 17 інших цвинтарів та 300 місць поклоніння. Їх скидали в шахту 17,5 метра завглибшки, в якій тепер є сходи, що ведуть з вулиці у катакомби.

Візит у паризькі катакомби

З площі Донфера-Рошро, що неподалік від південного кінця Латинського кварталу, я спускаюсь у паризькі катакомби, в котрі веде 91 сходинка. Серед перших, хто побачив це підземне кладовище 1787 року у світлі палаючих смолоскипів, були дами з королівського двору. У наш час сюди щороку навідується 160 000 осіб.

Сходи закінчуються, і починається на перший погляд нескінченний ряд галерей, де поскладано останки померлих. Я йду дуже обережно, пам’ятаючи, що катакомби займають понад 11 000 квадратних метрів. Один чоловік на ім’я Філібер Аспер «прославився» тим, що намагався пройти через цей кількасоткілометровий лабіринт галерей, і 1793 року заблукав там. Кістяк Аспера знайшли через 11 років, а розпізнали його за ключами та одягом.

Близько 30 відсотків Парижа стоїть на підземних каменярнях. Протягом тривалого часу видобуток каменю вівся безконтрольно. Однак 1774 року 300 метрів вулиці Рю Д’Енфер (вулиця Бридка, тепер Донфера-Рошро) раптом провалилося в 30-метрову прірву. Париж ризикував потрапити в підземний полон. Один письменник скаржився, що каменю, який «ми бачимо на поверхні, бракує в нас під ногами». Тому, аби зміцнити підземні галереї, було зведено величні арки.

«Шкода, що будівельники заодно не вибрукували долівки»,— із сумом проказую я, оглядаючи заляпані болотом туфлі. Посковзнувшись у калюжі, я примудряюсь ухопитися за важкі бронзові двері. За ними тягнеться коридор, стіни котрого вимурувані з людських костей. Скривлені огидними посмішками черепи, старі стегнові й гомілкові кістки, викладені рядами у формі хрестів та вінків — видовище просто моторошне. На плитах можна побачити вигравіювані цитати з Біблії, а також вірші, в яких віддзеркалено людські роздуми над змістом життя і смерті.

Я виходжу з катакомб, зчищаю у водостік болото зі свого взуття і пильную, щоб ключі часом знову не надумали навідатись у паризьку каналізацію! Захоплива й незвичайна екскурсія в царство паризьких підземель забудеться ще не скоро. Немає сумніву — в Парижі є на що подивитися не лише на поверхні.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 25]

Відкриття ділянки паризької каналізації.

[Відомості про джерело]

Валентин, музей Карнавале, © Photothèque des Musées de la Ville de Paris/Cliché: Giet

[Ілюстрація на сторінці 25]

Відвідини каналізації.

[Відомості про джерело]

Ж. Пелькок, «Човен», музей Карнавале, © Photothèque des Musées de la Ville de Paris/Cliché: Giet

[Ілюстрація на сторінці 25]

Поперечний переріз паризької каналізації.

[Відомості про джерело]

Фера, музей Карнавале, © Photothèque des Musées de la Ville de Paris/Cliché: Briant

[Ілюстрація на сторінці 26]

Скривлені огидними посмішками черепи й старі гомілкові кістки викладені рядами у формі хрестів та вінків.

[Ілюстрація на сторінці 26]

Напис коло виходу: «Жало ж смерти — то гріх» (1 Коринтян 15:56).

[Ілюстрація на сторінці 26]

Машини для очищення каналізаційної мережі.

[Відомості про ілюстрацію, сторінка 24]

План на тлі, сторінки 24—27: «Британська енциклопедія»/Дев’яте видання (1899).