Сельвестер I Чоловік, Котрий не Був Там

ДІТЯМ Римо-католицької церкви сказано не приймати жадної доктрини, котра не походить від церкви. Дальше, їм сказано, звичайні священики а навіть єпископи не є уповажнені тлумачити Біблії. Сказано також, що тільки папа, як віце-монарх Ісуса Христа і заступник апостола Петра, є непомильно справлений у вірі й моральності. Багато щирих католицьких людей точно придержуються цієї засади без ніякого сумніву.

Та чи не здивує а далі й потрясе такими людьми, коли вони довідаються, що саме основне навчення їх реліґії і їх церкви було сформоване й установлене через з’їзд священиків і єпископів без жадного одобрення папи, протягом котрого понтіфіката рада відбувалась?

Католицька Енцикльопедія, під заголовком “Нікейське Вірую,” каже: “Як це його прийнято у докладній формі на Нараді в Константинополі (381), Нікейське Вірую є визнання Христіянської Віри, що є признане в католицькій церкві, і у всіх Східних церквах відлучених від Риму, і в многих Протестанських церквах.”a Чи не було б це розсудливим припускати, зогляду на основний характер цього вірую, що самий папа був тим знарядом у фомуванні його?

Щодо його сили в цім згляді, Католицька Енцикльопедія вказує: “Як найвищий навчитель Церкви, котрого діло є приписувати в що мають вірувати всі вірні, й взяти міру для схоронення й поширення віри, слідуючі є правила, котрі належать до папи: (а) установляти вірування, й визначити коли і ким таке визначення віри має бути вирішене.”b Щодо скликання асамблей, той самий авторітет каже дальше: “Законодавча сила папи містить у собі слідуючі права: . . . (б) Якщо він ухвалить закон з допомогою ради, то він може скликати, очолювати, справляти його обговорення, і підтверджувати факти.”c

Зогляду на багатозначне Нікейського Вірую, як основне визнання віри католиків і протестантів, його початок й люди відповідальні за це повинні бути інтересні для всіх визнаних христіянів. Тому, у відповідь на наше перше питання, застановімся яку часть відограв в цій історічній драмі Сельвестер І, “Святий, Папа.”

“Це була ера Константина Великого, коли публична позиція церкви вельми поліпшилась і ця зміна мусіла бути дуже замітною в Римі; але можна жалувати, що є дуже мало авторітетної інформації відносно єпископа Сельвестра. З початку в легенді розказується про його близьке споріднення з першим христіянським імператором, але це противиться історичному факту.”d

НЕ БУЛО ПАПИ НА НАРАДІ В НІКЕЇ

Можливо, ми можемо знайти більше позитивний доказ щодо його позиції як папи в скликанні Ніцейської Ради, то знову ми розчаровані: “Це не є історично знане чи імператор у скликанні Ради поступив тільки у своє імя або у згоді з папою; однак, можливо, що Константин і Сельвестер прийшли до згоди. . . . Рада була відкрита Константаном [не Селвестром] з великою урочистістю. Імператор почекав аж всі єпископи засіли заки він увійшов. . . . Він відкрив сесію як почесний предсідник, й він ослугував при наступних сесіях, але накази теольоґічних дискусій були занехані ради вигоди еклєзіастичних провідників ради [а не папи]. Дійсним предсідником був Госіус з Кордови [знову, не Селвестор, котрий навіть не був там], якому помагали делєгати Віктор і Віцентус.”e

Щодо цих останніх двох назвів, то це були звичайні священики й очевидно єдині присутні з Риму. Їх імена явилися тільки на листі підписів при кінці документу тієї ради й там нема натяку в цім рекорді, що вони мали особливший авторітет від папи.

Але коли тільки папа має право “визначати коли й через кого виразне визнання має бути зроблене,” то він напевно мусів зробити деякі визначні прикази щодо прийняття тих основних доктрин! Знову ми наводимо: “Це не певним чи Константин обговорив наперед з Селвестром відносно дійсного скликання ради, ані чи папа виразно підтвердив рішення підписані папськими делегатами.”f І скільки там нема доказу в записках, що Віктор і Віцентус діяли за папу, то це робить уповажнення Селвестром ще менше певним.

Є ще одна точка для розслідження. В однім нашім наведенні було підкреслено, що Нікейське Вірую “яке одобрила в ширшій формі Рада Константина (381), . . . є професія христіянської Віри.” Чи урядове признання кінцево було дане на цій оказії? Звертаючись знову до католицького авторітету, ми читаємо: “Перша Рада Константинополю була покликана в травні, 381 році, Імператором Тодосем, . . . щоб підтвердити Нікейське Вірую, . . . й тут був предсідником Мілетом з Антохії! [знову не папа]; . . . По словам Фотіуса,g то папа Дамасус одобрив це, але якщо яка часть була одобрена цим папою, то це тільки згадане вірую.”h

Щирі католики й протестанти можуть гаразд запитати себе, у вічі цього важного “христіянського” Вірую: Хто дійсно занимав позицію “папи,” Селвестера І, і урядово був признаний католицькою Церквою, як не Константином, другорядний володар Риму і котрий тільки перед тим став “навернений до Христіянства”? Непомилковий доказ, навіть після католицького авторітету, вказує прямо на Константина, що це був Константин, а не Селвестер, що скликав Раду; це був Константин, а не Селвестер, що був Предсідником; це був Константин, а не Селвестер, що видав вирішення. В дійсності, Селвестер не був там. Та й не замітним, що в часі його акції Константин носив титул, котрий від того часу був наданий папам, то є, титул “Понтефікс Максімус.”i

Зогляду на цю історію, то всі так звані христіяни зробили б добре, коли б провірили Нікейське Вірую з підозріням. Це стається ще певнішим, коли його навчення розглянути в світлі надхненого Слова Бога Єгови, Біблії. Такий вважний аналіз переконає всіх шануючих правди людей, що Нікейське Вірую є щось поза доброю новиною Ісуса і апостолів, включаючи й Петра, й сталось предметом прокляття або “анатеми” висказане Павлом в Галатів 1:8 (НС): “Та, коли б ми або ангели з неба проповідували вам більше того, що ми проповідували вам, нехай буде анатема [проклят].”

[Примітки]