Частина I — Єгова піклувався про нас під час заборони

Протягом багатьох років Свідки Єгови бажали знати про їхніх братів у країнах, у яких їхня християнська діяльність була обмеженою. Ми раді помістити в цьому номері першу з трьох статей, яка показує дещо з того, що відбулося. Це приватні розповіді вірних християн у колишній Східній Німеччині.

У 1944 році я, будучи німецьким військовополоненим, працював санітаром у таборі Кемнака, поблизу Ер (Шотландія). Мені дозволяли виходити за межі табору, хоча обмежували близьке спілкування з місцевими жителями. Під час прогулянки, одної неділі, я зустрівся з чоловіком, який сердечно старався пояснити мені дещо з Біблії. Пізніше ми часто прогулювалися разом.

Згодом він запросив мене на зібрання в одному будинку. Це було небезпечно для нього, бо я належав до ворожого народу. У той час я ще не усвідомлював, що він був Свідком Єгови — очевидно, це було зібрання однієї з їхніх маленьких груп для вивчення Біблії. Незважаюючи на те, що я багато чого не розумів, чітко пам’ятаю малюнок із зображенням дитини в довгому білому вбранні разом з левом та ягням. Це зображення нового світу, як описано в біблійній книзі пророка Ісаї, справило на мене велике враження.

У грудні 1947 року мене звільнили з тюремного табору. Після повернення до Німеччини я одружився з Марґіт, яку знав ще до війни. Ми побудували наш дім у Ціттау, поблизу кордону з Польщею та Чехословаччиною. Протягом кількох днів один із Свідків Єгови постукав у наші двері. «Якщо це та ж сама група, що зустрілася мені в Шотландії,— сказав я своїй дружині,— то ми повинні приєднатися до них». Того ж тижня ми відвідали наше перше зібрання Свідків.

Незабаром ми навчилися з Біблії, що потрібно регулярно відвідувати християнські зібрання та приймати участь у проповідницькій діяльності. Справді, те, про що Свідки навчали з Біблії, незабаром стало найголовнішим у нашому житті. З часом я почав проводити біблійне вивчення з групою. Потім, у лютому 1950 року, двоє роз’їзних наглядачів запитали: «Чи ви б не хотіли прийняти хрещення?» Того ж самого дня, опівдні, Марґіт і я символізували наше присвячення Єгові хрещенням.

Початок труднощів

Місто Ціттау знаходилось у радянській зоні в Німеччині, і намагання завдати шкоди Свідкам Єгови розпочалися в 1949 році. Тільки після багатьох труднощів ми добилися дозволу організувати невеликий конгрес у Баутцені. Потім, улітку, спеціальні поїзди для більшого конгресу в Берліні були раптово скасовані. Однак тисячі людей відвідали його.

Зібрання збору також переривалися. Виступи ораторів повністю перебивалися викриками та свистом. Одного разу нас майже примусили припинити промову роз’їзного наглядача. Преса називала нас провісниками загибелі. У газетних статтях навіть повідомлялося про те, що ми зібралися на пагорбах і чекали поки нас не заберуть хмари. Газети також цитували деяких дівчат, котрі казали, що Свідки намагалися вчинити з ними розпусту. Пояснення, що «ті, хто присвячує себе Єгові, одержать вічне життя», перекрутили так, щоб казати, що ті, хто мав статеві зносини зі Свідками, можуть досягти вічного життя.

Пізніше нас також обвинуватили в підбуренні до війни. Те, що ми говорили про Божу війну Армагеддон, неправильно тлумачили — нібито ми заохочували до гонки озброєнь та війни. Яка нісенітниця! Проте у серпні 1950 року, коли я прибув на нічну зміну до місцевої газети, де тоді працював друкарем, мене зупинили біля воріт. «Тебе звільнили,— сказав нічний сторож, якого супроводжувала поліція.— Ви є людьми, що схвалюють війну».

Дома Марґіт відчула полегшення. «Нема більше нічної роботи»,— сказала вона. Ми не турбувалися. Незабаром я знайшов іншу роботу. Ми покладали надії на Єгову, що Він забезпечить нас, і Він це зробив.

Нашу діяльність заборонено

Діяльність Свідків Єгови в Німецькій Демократичній Республіці була заборонена 31 серпня 1950 року. Вчинили велику кількість арештів. Свідків брали на суд, деяких засудили до довічного ув’язнення. Двох із Ціттау, які страждали в нацистських концентраційних таборах, ув’язнили комуністи.

Наглядача нашого збору заарештували разом з дружиною. Ті, хто їх заарештував, залишили вдома їхніх двох дітей, щоб вони самі турбувалися про себе. Батьки їхньої матері взяли їх до себе, і сьогодні ці дві дівчини ревно проповідують іншим про Боже Царство.

Кур’єри зі зборів Східної Німеччини їздили в Берлін по літературу, яку привозили до вільного західного сектора. Багатьох з цих відважних кур’єрів арештовували, притягали до суду і ув’язнювали.

Якось дуже рано приїхали представники влади, щоб обшукати наш дім. Ми сподівалися, що вони прийдуть, і тому я заховав усі документи збору, які зберігалися в нашому сараї, біля осиного гнізда. Комахи не турбували мене, але коли чоловіки почали обшукувати дільницю, їх раптово оточила хмара ос. Не було вибору, як тільки втікати до небезпечного місця!

Єгова підготував нас до діяльності в умовах заборони за допомогою конгресу, що проводився в 1949 році. Програма спонукала нас посилити особисті вивчення, відвідування зібрань і нашу проповідницьку активність, а також підтримувати та підбадьорювати один одного. Це, дійсно, допомагало нам залишитися вірними. Таким чином, навіть, коли люди часто критикували та проклинали нас, ми не звертали на це уваги.

Проведення зібрань під час заборони

Після заяви про заборону я зустрівся з двома співсвідками, щоб обговорити, як продовжувати наші зібрання. Відвідувати зібрання ставало небезпечно, бо арешт міг означати ув’язнення. Ми відвідували Свідків нашої території. Деякі були стривожені, але підбадьорювало те, що кожен усвідомлював необхідність бути присутнім на зібраннях.

Один зацікавлений чоловік запропонував нам сарай для проведення наших зібрань. Хоч сарай стояв у полі на виду всіх, то мав позаду двері, що виходили на стежку, приховану кущами. Тому-то ми приходили та відходили непомітно. Цілу зиму в цьому старому сараї збиралося близько 20 осіб на наші зібрання при світлі свічок. Ми збиралися щотижня для вивчення «Вартової Башти» та службового зібрання. Програму пристосовували до наших обставин і надавалось особливого значення збереженню нашої духовної активності. Незабаром ми були дуже зворушені, коли вітали цього зацікавленого чоловіка, що став нашим новим братом у правді.

У середині 1950-их років пом’якшали судові вироки й деяких наших братів звільнили з тюрми. Багатьох відправили до Західної Німеччини. Щодо мене, то обставини різко змінилися після приїзду одного брата з Західної Німеччини.

Перше важливе призначення

Брат представився Хансом. Після нашої розмови мене попросили відвідати адресу в Берліні. Я знайшов потрібне прізвище біля дверного дзвінка, і по запрошенню ввійшов. Двоє чоловіків приєдналися до мене і почали приємну дискусію на загальні теми. Дійшло до того, на що вони дійсно наводили розмову: «Якщо б тобі запропонували особливе завдання, чи ти прийняв би його?»

— Авжеж,— відповів я.

— Добре,— сказали вони,— це все, що ми хотіли знати. Щасливої дороги додому.

Через три тижні мене попросили приїхати в Берлін, і я знову опинився в тій кімнаті. Вони дали мені карту району навколо Ціттау і дійшли до суті нашої зустрічі. «Ми не маємо зв’язку зі Свідками цього району. Чи зміг би ти для нас відновити зв’язок?»

«Звичайно, що зможу»,— я відповів негайно. Район був величезним, понад 100 кілометрів у довжину, від Різа до Ціттау, і до 50 кілометрів у ширину. У мене був тільки велосипед. Установивши зв’язок з окремими Свідками, ми кожного об’єднали у його власний збір, який регулярно посилав представника в Берлін за літературою та інструкціями. Цим методом відверталось небезпеку від інших зборів, коли органи влади переслідували якийсь один збір.

Покладаємося на Єгову

Незважаючи на переслідування, згідно з біблійними настановами, ми ніколи не переставали ходити від дому до дому з нашою звісткою про Боже Царство (Матвія 24:14; 28:19, 20; Дії 20:20). Ми відвідували людей, яких рекомендували знайомі нам особи, і втішалися деякими чудовими випадками. Іноді навіть наші помилки отримували благословення, як зараз побачимо.

Мені з дружиною дали адресу одних людей, але ми зайшли не в той будинок. Коли двері відчинилися, ми помітили на вішалці поліцейську форму. Марґіт побіліла, моє серце дуже билося. Це могло означати ув’язнення. Час тільки для короткої молитви.

— Хто ви такі? — чітко запитав чоловік. Ми зберігали спокій.

— Я впевнена, що звідкись Вас знаю,— сказала Марґіт,— але точно не можу пригадати звідкіль. Так, Ви — поліцейський. Я, мабуть, бачила Вас на чергуванні.

Це його заспокоїло, і він запитав у дружньому тоні: «Ви Єговісти?»

— Так, — приєднався я,— і Ви мусите погодитися з тим, що нам потрібна сміливість, щоб постукати у Ваші двері. Ми цікавимось Вами особисто.

Він запросив нас увійти в дім. Ми кілька разів відвідували його й почали біблійне вивчення. Згодом цей чоловік став нашим християнським братом. Як той випадок зміцнив нашу надію на Єгову.

Сестри часто діяли як кур’єри, і це вимагало від них повного довір’я до Єгови. Ось який випадок трапився під час однієї поїздки Марґіт за літературою в Берлін. Трапилося таке, чого й не сподівалися. Мотузком для білизни обв’язали тяжкий, переповнений чемодан. Все йшло як слід до того часу, аж поки Марґіт сіла в поїзд. Потім прийшов митник.

— Чий це і що в ньому?— запитав він і показав на чемодан.

— Це моя білизна для прання,— відповіла Марґіт.

З підозрілістю він наказав їй відкрити його. Повільно та обережно Марґіт почала розв’язувати мотузок, яким обмотувався чемодан, вузлик за вузликом. Тому що робота митника вимагала, щоб він їхав поїздом певну відстань, а потім пересідав на інший і повертався назад, він почав все більше нервуватись. Зрештою, коли залишилося тільки три вузлика, він передумав і вигукнув: «Виходь звідсіля, і забирай з собою свою білизну!»

Особисте піклування Єгови

Часто мені вдавалося поспати за ніч не більше чотирьох годин, оскільки піклувався справами збору звичайно під покровом темряви. Сталось одного ранку після такої нічної діяльності чиновники сильно застукали в двері. Вони прийшли зробити обшук. Уже запізно було що-небудь ховати.

Цілий ранок чиновники обшукували скрізь, навіть туалет на випадок, якщо я там щось заховав. Однак ні один з них не подумав обшукати куртку, що висіла на вішалці. Поспішно я набивав її кишені документами. Кишені випнулися тими самими речами, яких шукали чиновники, але вони пішли з пустими руками.

Іншого разу, в серпні 1961 року, я був у Берліні. Виявилося, що то було моє останнє забирання літератури перед спорудженням Берлінської стіни. Залізнична станція кишіла людьми, коли я приготовлявся повернутись у Ціттау. Поїзд прибув, і пасажири кинулися на платформу, щоб сісти в нього. Натовп заніс мене до вагону, і я раптом опинився в порожній частині поїзда. Як тільки я ввійшов, сторожа замкнув двері знадвору. Я залишився сам у цій частині поїзда, тоді як інші пасажири товпилися в його другій частині.

Ми вирушили до Ціттау. Деякий час я був сам у вагоні. Потім поїзд зупинився, і двері моєї секції відкрились. Забігли десятки радянських солдатів. Тільки тоді я усвідомив, що їхав у секції поїзда, замовленого раніше для радянських солдатів. Я хотів провалитися крізь землю. Проте солдати, здавалося, нічого поганого в цьому не помічали.

Ми приїхали до Ціттау, відкрили двері нашої секції, і солдати повискакували. Вони почали обшукувати всіх пасажирів на станції. Тільки я один вийшов без перешкод. Багато солдатів навіть салютували мені, бо думали, що я якийсь начальник.

Тільки пізніше, після спорудження Берлінської стіни, ми усвідомили цінність тієї літератури, коли тимчасово перервався наш шлях постачання. Однак тієї літератури було достатньо задовольнити наші потреби протягом кількох місяців. Тим часом, могли зробити розпорядок, щоб підтримувати з нами зв’язок.

Зі спорудженням Берлінської стіни в 1961 році, відбулися зміни для нас, у Східній Німеччині. Але Єгова, як завжди, випереджав події. Він продовжував піклуватися про нас під час заборони.— Як розповів Герман Лаубе.

[Ілюстрація на сторінці 27]

Ми радіємо на маленькому конгресі в Баутцені.