Частина 3 — Єгова піклувався про нас під час заборони

ЦЕ БУЛО 14 березня 1990 року. У той важливий день я був присутнім при врученні відповідальними працівниками Міністерства в справах релігій у Східному Берліні документа, що надавав легального становища Свідкам Єгови в Німецькій Демократичній Республіці, як вона тоді називалася, або Східній Німеччині. Протягом засідань того дня я пригадував собі той час, коли став Свідком, і роздумував про тяжкі часи, які ми пережили.

У середині 1950-х років моя співробіниця Маргарита, яка була Свідком, вперше розповіла мені про свою віру, що основувалась на Біблії, про сильне переслідування Свідків Єгови в Східній Німеччині. Незабаром після того вона перейшла працювати в інше місце, і я почав вивчати Біблію з іншим Свідком. Я охрестився 1956 року, і ми з Маргаритою одружилися того ж самого року. Ми спілкувалися з ліхтенберзьким збором у Берліні. Він складався з близько 60 вісників Царства, що приймали участь у проповідницькій діяльності.

Через два роки після мого хрещення урядові службовці зайшли до дому головуючого в нашому зборі. Вони збирались арештувати його, але він був на роботі в Західному Берліні. Його сім’я змогла повідомити його, щоб він залишився там, і через декілька місяців приєдналася до нього на Заході. Хоча я мав тільки 24 роки, мені доручили виконання важких обов’язків у зборі. Я вдячний, що Єгова дає мудрість та силу, необхідні для виконання таких обов’язків (2 Коринтян 4:7).

Постачання духовної їжі

Коли в серпні 1961 року була споруджена Берлінська стіна, Свідки Єгови на Сході раптово стали ізольованими від своїх братів на Заході. Таким чином, почався період, коли ми виготовляли копії нашої літератури, спочатку друкарською машинкою, а потім розмножували її на мімеографі. Починаючи з 1963 року, я затратив два роки на будівництво сховища в нашому домі для друкування літератури. Після повного робочого дня (я працював інструментальником), я ночами виготовляв копії «Вартової Башти» з допомогою двох інших братів. Органи влади хотіли виявити роботу нашої друкарської організації, але Єгова допомагав нам так, що наша їжа, як ми її називали, виходила вчасно.

Виготовлення достатньої кількості наших журналів вимагало багато паперу, а дістати все необхідне було нелегко. Якщо б ми регулярно купляли папір у великій кількості, це могло б привернути увагу органів влади. Тому в нас були окремі Свідки, які купляли папір у малих кількостях і приносили його до нашої групи вивчення Біблії. Звідтіля його забирали туди, де виготовлялися журнали. Інші Свідки потім розповсюджували вже готові журнали.

Оскільки влада підозрювала, що я причетний до друкування літератури, то почала пильно стежити за мною. Пізніше, у 1965 році, я помітив, що вони стежать за мною більш ніж звичайно, і зрозумів, що ними щось заплановано. Одного для рано вони несподівано прийшли за мною.

Критичний момент

Того зимового ранку я йшов на роботу. То було ще до світанку, і я настроював самого себе проти сильного холоду. По дорозі я помітив над огорожею чотири голови. Чоловіки повернули за ріг вулиці й прямували просто на мене. На мій жах я впізнав у них представників влади. Що ж мені робити?

Глибокий сніг був відкинутий лопатою по обох боках вузької стежки. Я продовжував йти. Нахиливши голову вниз, я напруженно дивився на землю і пошепки швидко помолився. Чоловіки наближалися все ближче й ближче. Чи вони впізнають мене? Коли ми зійшлися й розминулись на вузькій стежці, мені важко було повірити в те, що трапилося. Я продовжував йти все швидше і швидше. «Гей,— гучно вигукнув один із них,— це він. Стій!»

Я побіг так швидко, як тільки міг. Я оббіг ріг вулиці, переплигнув через сусідову огорожу й опинився на своєму подвір’ї. Я забіг у хату, замкнув двері на замок і засув. «Всі вставайте!— гукнув я.— Вони тут, щоб схопити мене».

Маргарита швидко побігла вниз і стала біля дверей. Миттю я побіг у підвал, схопив усі записи збору і кинув їх у піч.

«Відкрийте!— кричали чоловіки.— Відкрийте двері! Це прокурор».

Маргарита не піддавалася їхнім умовлянням, аж поки я не попалив всі записи. Я вийшов із підвалу, кивнув Маргариті, щоб вона відкрила двері. Чоловіки вдерлися в дім.

«Чому ви втікали?»— запитали вони.

Скоро прийшло їх ще більше, і вони обшукали весь будинок. Більше всього я турбувався за сховище, де знаходилася наша друкарська машинка та 40 000 аркушів паперу. Але вхід до сховища залишився невиявленим. Хоча допит тривав протягом декількох годин, то Єгова допоміг мені залишатися спокійним. Той випадок зблизив нас ще ближче з нашим люблячим небесним Отцем і дав нам сили терпіти.

У тюрмі, але вільні

У кінці 1960-х років я отримав повістку для проходження військової служби. Оскільки сумління не дозволяло мені служити у війську, мене примусили провести сім місяців у тюрмі та у виправно-трудовому таборі. Тут у таборі в Котубус, що на південному сході від Берліна, було 15 Свідків. Усіх нас ув’язнили через дотримання нашого християнського нейтралітету (Ісаї 2:2​-4; Івана 17:16). Ми тяжко працювали цілими днями. Ми прокидались о 4.¹⁵ ранку і нас посилали працювати на залізничних коліях. Хоча нас і ув’язнили, однак ми мали можливість розказувати іншим про Царство Єгови.

Наприклад, з нами в Котбусі було двоє віщунів. Одного дня я почув, що молодший з них дуже хотів порозмовляти зі мною. Що йому потрібно? Він розповів мені про все. Його бабуся була віщункою і в нього розвинулися такі ж сили після того, як він прочитав її книжки. Хоча той чоловік дуже хотів звільнитися від сил, що заволоділи ним, але боявся помсти. Він все плакав і плакав. Але яке це має відношення до мене?

Під час нашої розмови він пояснив, що його здатність віщувати про майбутнє погіршувалася, коли він спілкувався зі Свідками Єгови. Я пояснив йому, що існують як злі духи, або демони, так і добрі, або праведні ангели. Користуючись прикладом осіб, які стали християнами в стародавньому Ефесі, я підкреслив необхідність залишити все те, що зв’язане з віщуванням або з іншими спіритичними справами (Дії 19:17​-20). «Установість контакт зі Свідками,— я сказав йому,— Свідки є всюди».

Через декілька днів молодий чоловік залишив табір, і я більше нічого не чув про нього. Випадок із тим заляканим і невтішним чоловіком, який жадав свободи, поглибив мою любов до Єгови. Нас 15 Свідків ув’язнили за нашу віру, але ми були духовно вільними. Той молодий чоловік, хоч його звільнили з тюрми, таки залишався поневоленим «богом», який вселив жах у нього (2 Коринтян 4:4). Як же ми, Свідки, повинні високо цінувати нашу духовну свободу!

Наші діти випробувані

Та не тільки дорослі обстоювали свої переконання, що основуються на Біблії, але так робили й молоді люди. Їх тиснули йти на комроміс як у школі, так і на роботі. Усі наші четверо дітей відстояли свою віру.

Церемонія підняття прапору проводилася в школі кожного понеділка. Діти наповнювали двір, співали пісні й салютували на честь так званому Тельману в той час, як піднімали прапор. Ернст Тельман був німецьким комуністом, якого замучила нацистська секретна служба в 1944 році. Після другої світової війни Тельман став героєм у Східній Німеччині. Тому що, згідно з нашим переконанням, основаним на Біблії, святе служіння повинно адресуватися тільки Єгові Богові, то ми разом із дружиною навчали наших дітей стояти шанобливо під час церемоній, але не брати в них участі.

Учнів школи навчали також комуністичних пісень. Ми з Маргаритою пішли до школи, де вчилися наші діти, і пояснили, чому вони не зможуть співати таких політичних пісень. Проте ми сказали, що вони будуть охоче вчити пісні з іншим змістом. Отже, у такому ранньому віці наші діти вчилися бути непохитними й відрізнятися від своїх ровесників.

Десь наприкінці 1970-х років наша старша дочка захотіла вчитися, щоб працювати в конторі. Проте від кожного учня вимагалось пройти 14-денну підготовку. Оскільки сумління Ренате не дозволяло їй брати участь у цьому, вона сміливо вистояла і, зрештою, була звільнена від такої підготовки.

Під час свого навчання Ренате відвідала урок, на якому вимагали, щоб вона вчилась стріляти в ціль. «Ренате, ти також підеш стріляти,— сказав вчитель. Він не звертав уваги на її заперечення.— Тобі непотрібно буде стріляти,— пообіцяв він.— Ти можеш бути відповідальною за закуски й напої».

Того вечора ми розмовляли про ці речі в сімейному колі. Ми відчували, що не було б правильно бути присутньою Ренаті на стрільбі, навіть якщо б вона й не брала в ній прямої участі. Вона зміцнилася розмовою з нами та молитвою і не дозволила себе залякати. Ми були в захваті від того, як наша молодша дочка відстоює правдиві принципи.

Зростання нашої публічної проповідницької активності

Коли в кінці 1970-х років послабився опір нашій діяльності, багато нашої християнської літератури почали завозити із Заходу. Хоча це було небезпечною справою, хоробрі брати добровільно її виконували. Ми були дуже вдячні за це збільшення літератури й зусилля тих, хто робив це можливим. Коли переслідування посилилися протягом перших років заборони, проповідницька діяльність від дому до дому, дійсно, була викликом. Справді, страх перед репресіями змусив деяких стриматися від проповідування. Але з часом наша публічна проповідницька діяльність дуже збільшилася. У 1960-х роках тільки близько 25 відсотків вісників Царства регулярно проповідували від дому до дому. Однак кількість вісників, які регулярно брали участь в служінні від дому до дому зросла на 66 відсотків у кінці 1980-х років! Пізніше влада менше звертала увагу на нашу публічну проповідницьку діяльність.

Одного разу брат, з яким ми проповідували разом, узяв зі собою свою молодшу дочку. Жінка похилого віку, з якою ми розмовляли, дуже втішилася присутністю дівчинки й запросила нас ввійти до її дому. Їй сподобалось, як ми викладаємо Святе Письмо, і вона погодилася, щоб ми відвідали її знову. Пізніше я віддав ту адресу дружині, яка негайно розпочала домашнє біблійне вивчення з цією жінкою. Незважаючи на вік і слабе здоров’я, ця жінка стала нашою сестрою і продовжує активно служити Єгові.

Пристосування в час наближення свободи

Єгова підготував нас до часу, коли ми будемо втішатися більшою свободою. Наприклад, незадовго перед тим, як зняли заборону, нам порадили змінити наші звертання один до одного під час зібрань. З метою безпеки, ми називали один одного тільки по імені. Багато братів і сестер, знайомих багато років одні з одними, не знали прізвищ. Підготовляючись вітати багато більше зацікавлених осіб на наших зібраннях, ми, проте, були заохочені звертатись один до одного по прізвищах. Для декого це здавалося якимсь безособовим, але тим, хто послухався цієї поради, пізніше було легше пристосуватися, коли ми отримали свободу.

Ми були також заохочені починати наші зібрання піснею. Таким чином, ми ще більше привчилися до порядку, якого дотримуються збори повсюди. Також внесли зміну щодо кількості вісників у наших групах для вивчення. З 1950-х років вони поступово збільшувалися від чотирьох до восьми. Пізніше вони ще збільшилися до 10 і, зрештою, до 12. Додатково було забезпечено, щоб місце для зібрань кожного збору знаходилося в центрі для більшості Свідків.

Іноді ми розуміли мудрість пропонованих змін тільки після того, як усе було зроблено. Як часто Єгова проявляв Себе мудрим та уважним Батьком! Він поступово допомагав нам узгоджуватися з рештою Своєї земної організації, і ми все більше й більше відчували себе частиною всесвітнього братерства Його народу. Безсумнівно, Бог Єгова захищав із любов’ю Свій народ протягом майже 40 років, коли він працював під час заборони у Східній Німеччині. Як ми зараз радіємо тому, що маємо офіційне становище!

Сьогодні в колишній Східній Німеччині є 22 000 або й більше Свідків Єгови. Їхнє існування є доказом мудрого керівництва та люблячого піклування Єгови Бога. Його підтримка протягом років, коли ми були під забороною, показує, що Він може оволодівати будь-якою ситуацією. Незалежно від того, яка б зброя застосовувалася проти Його народу, вона не матиме успіху, бо Єгова завжди добре піклується тими, хто покладається на Нього (Ісаї 54:17; Єремії 17:7, 8).— Як розповів Хорст Шлойснер.

[Ілюстрація на сторінці 31]

Хорст і Маргарита Шлойснери біля будинку Товариства у Східному Берліні.