Частина 2 — Єгова піклувався про нас під час заборони
ПРОТЯГОМ другої світової війни пряжка ременя моєї форми нацистського солдата була клеймована написом «З нами Бог». Для мене це був тільки ще один приклад участі церков у війні та кровопролитті. І це обурювало мене. Отже, пізніше, коли в місті Лімбак-Оберфроне (Східна Німеччина) двоє Свідків Єгови почали розмову зі мною, я вже відчував відразу до релігії і став атеїстом та еволюціоністом.
«Не думайте, що я стану християнином»,— сказав я Свідкам, котрі відвідали мене. Але їхні аргументи переконали мене, що Бог дійсно існує. Я зацікавився, купив Біблію і з часом почав вивчати її з ними. Це було навесні 1953 року, коли діяльність Свідків Єгови у Східній Німеччині вже була під комуністичною забороною близько трьох років.
«Вартова Башта» від 15 серпня 1953 року так описувала ситуацію Свідків Єгови: «Незважаючи на те, що за ними постійно стежили й погрожували, і що неможливо було привітати один одного без того, щоб спочатку не впевнитися, що за ними не стежать; незважаючи на те, що як знаходили у когось літературу Товариства, то ув’язнювали на два або три роки за «розповсюдження бунтівної літератури», і хоча сотні зрілих братів, котрі давали братам керівництво, були в тюрмі, то слуги Єгови у Східній Німеччині продовжували проповідувати».
У 1955 році ми з моєю дружиною Реґіною прибули на міжнародний конгрес Свідків Єгови у місті Нюрнберзі (Західна Німеччина) і наступного року охрестилися у Західному Берліні. Це, звичайно, було перш ніж спорудили Берлінську стіну в 1961 році, відділяючи Східну Німеччину від Західного Берліна. Але навіть перед моїм хрещенням моя вірність Єгові Богові була випробувана.
Приймаючи відповідальність
Збір Свідків Єгови в місті Лімбак-Оберфроне, до котрого ми почали ходити, потребував когось, хто міг би привозити біблійну літературу із західного Берліна. У нас було двоє малих дітей, а також невеличке підприємство, але тоді служіння Єгові вже стало метою нашого життя. Ми переобладнали свій старий автомобіль так, що можна було сховати в ньому 60 книжок. Бути кур’єром — досить небезпечна справа, але це навчило мене покладатися на Єгову.
Із Східного Берліна переїзд автомобілем у західну частину міста був нелегким, і я часто дивуюсь, як ми взагалі справлялися з цим. У вільному секторі ми складали літературу і ховали її в автомобіль перш ніж переїжджали назад через границю до Східної Німеччини.
Одного разу ми тільки-но заховали книжки, аж раптом з багатоквартирного будинку вийшов незнайомець. «Гей, ви там,— вигукнув він. Моя душа втекла аж у п’ятки. Невже він спостерігав за нами?— Іншим разом ідіть в якесь інше місце. Поліцейська машина із Східної Німеччини якраз стає на стоянку на цьому розі вулиці, й вони могли б спіймати вас». Я полегшено зітхнув. Ми без перешкод переїхали границю, і усі четверо цілу дорогу додому радісно співали в автомобілі.
Підготовка до ізоляції
У 1950-их роках брати у Східній Німеччині покладалися відносно постачання літератури і керівництва на братів із Заходу. Але у 1960 році було вжито заходів, щоб допомогти кожному Свідкові у Східній Німеччині підтримувати ближчий контакт із співсвідками їхньої місцевості. Потім, у червні 1961 року, у Берліні була організована Школа служіння Царству для старійшин. Я був присутній на цьому першому чотиритижневому курсі. А через шість тижнів нас було відрізано від Заходу, коли спорудили Берлінську стіну. Тепер наша діяльність була не тільки підпільною, але також ізольованою.
Дехто побоювався, що діяльність Свідків Єгови у Східній Німеччині повністю припиниться. Проте організаційні розпорядки, запроваджені менше ніж за рік перед цим, допомогли нам зберігати духовну єдність і силу. Крім того, підготовка, яку отримали старійшини, навчаючись у першому класі Школи служіння Царству, дала їм змогу передавати те, чого навчились, іншим старійшинам. Таким чином, Єгова приготував нас до умов ізоляції, так як Він підготував нас до переслідування в 1950 році обласними конгресами 1949 року.
Нам, відрізаним від Заходу, стало ясно, що ми повинні проявити ініціативу й управляти організацією. Ми написали до наших християнських братів у Західному Берліні й запропонували зустрітися з ними біля шосе у Східній Німеччині, куди подорожуючі із Заходу мали вільний доступ. У призначеному місці ми зробили вигляд, неначе у нас поламався автомобіль. Через декілька хвилин під’їхали брати з біблійною літературою. На мою втіху, вони також привезли мій підручник Школи служіння Царству, нотатки, котрі я робив, і Біблію, яку я залишив у Берліні задля власної безпеки. Як було радісно отримати все це! Тоді я ще не знав, як все це пригодиться мені протягом наступних кількох років.
Підпільна школа
Через декілька днів нам повідомили, що потрібно організувати у всіх районах Східної Німеччини Школу служіння Царству. Було призначено чотирьох викладачів, одним із них був я. Але для мене це здавалось неможливим завданням — навчати всіх старійшин під час заборони нашої діяльності. Щоб замаскувати наше діло, я вирішив проводити заняття під виглядом відпочинку у наметах.
У кожному класі було чотири студенти, я як інструктор та шостий брат — кухар. З нами також були дружини та діти. Таким чином, наша група в цілому складалась із 15—20 осіб. Розташуватись у звичайному таборі було неможливо, тому я із сім’єю вирушили на пошуки придатного місця.
Одного разу, подорожуючи через село, ми зауважили доріжку, що вела у гай — геть від битого шляху. Тому що цей гай видавався ідеальним місцем, я звернувся до мера. «Ми шукаємо місця, щоб провести декілька тижнів у наметах з кількома іншими сім’ями,— пояснив я.— Ми хочемо, щоб нам ніхто не заважав, і аби наші діти могли галасливо бавитись. Чи могли б ми розташуватися там у лісі?» Він погодився, і, таким чином, ми домовились.
На ділянці ми розташували намети і мій причіп-кімнату у вигляді чотирикутника, щоб ніхто не бачив нас. У причепі відбувались заняття. Ми зустрічалися для інтенсивного вивчення по 8 годин щодня протягом 14 днів. В обгородженому місці були стільці та стіл на випадок несподіваних гостей. І гості були! У такі моменти ми дійсно оцінювали сердечну підтримку наших сімей.
Під час наших занять сім’ї стояли на варті. У цьому особливому випадку варта зауважила, що мер, який був ще й місцевим секретарем Комуністичної партії, наближається дорогою до нашого гаю. Вартовий натиснув кнопку, що була з’єднана кабелем з сигналом тривоги в причепі. Ми відразу повискакували з причепа і зайняли заздалегідь приготовлені місця навколо столу, та почали грати в карти. Щоб надати сцені більш реалістичного вигляду, в нас була навіть пляшка горілки. Мер зробив дружній візит і повернувся додому без жодної підозри про справжню мету нашого перебування.
Школа служіння Царству проводилася по цілій країні від весни 1962 до кінця 1965 року. Отримане там інтенсивне навчання, яке включало інформацію про те, як справлятися з нашою особливою ситуацією у Східній Німеччині, підготувало старійшин наглядати за проповідницькою діяльністю. Для того, щоб пройти курс навчання у школі, старійшини не тільки жертвували своєю відпусткою, але також ризикували своєю свободою.
Користі школи
Влада уважно спостерігала за нашою діяльністю і в кінці 1965 року, після того, як більшість старійшин вже закінчила школу, намагалася зовсім припинити її. Органи влади заарештували п’ятнадцятьох Свідків, яких вважали керівниками нашої діяльності. Це була добре запланована акція, яка з великою швидкістю провелася по цілій країні. Знову багато хто думав, що Свідки припинять діяльність. Але з допомогою Єгови ми пристосувалися до цієї ситуації і продовжували свою працю, як раніше.
Значною мірою допомогла в цьому підготовка, яку отримали старійшини в Школі служіння Царству, і зв’язки довір’я, що нерозривно з’єднали їх завдяки спілкуванню під час цього навчання. Таким чином, організація показала свій характер. Як же важливо для нас слухняно додержуватись інструкцій організації! (Ісаї 48:17).
Протягом наступних місяців стало очевидним, що сильний тиск від державних органів мало нашкодив нашій діяльності. Незабаром ми знову могли продовжувати навчання у Школі служіння Царству. Як тільки органи влади побачили нашу здатність швидко відновлювати свою діяльність, то були змушені змінити свою тактику. Яка ж перемога Єгови!
Активні в служінні
У цей час наші групи вивчення книги складалися з близько п’яти осіб. Кожен з нас отримував біблійну літературу через групу вивчення книги, також через ці маленькі групи координувалася проповідницька діяльність. Від самого початку Єгова благословляв Реґіну і мене багатьма людьми, які бажали вивчати Біблію.
Ми пристосовували наше служіння від дому до дому, щоб запобігти викриттю та арешту. Ми відвідували один дім, а декілька пропускали. Господиня одного дому запросила нас з Реґіною увійти. Коли ми з нею розмовляли на біблійну тему, в кімнату зайшов її син. Він був дуже відвертий.
— Чи ви коли-небудь бачили свого Бога?— запитав він.— Щоб ви знали, що я вірю тільки в те, що бачу. Все інше — нісенітниця.
— Я не можу в це повірити,— відповів я.— Чи ви коли-небудь бачили свій власний розум? Усе, що ви робите, говорить про його наявність.
Ми з Реґіною навели приклади інших речей, яких ми ніколи не бачили, але приймаємо їх, наприклад, електрику. Цей молодий чоловік досить уважно слухав, а потім з ним та його матір’ю ми розпочали біблійне вивчення. Згодом обоє стали Свідками. Фактично, 14 осіб, котрих ми з дружиною навчали, стали Свідками. Половину з них ми зустріли під час проповідування від дому до дому, а решту — під час неформального свідчення.
Коли домашнє біблійне вивчення вже проводилося регулярно, і ми вважали, що особа заслуговує довір’я, то запрошували її на наші зібрання. Найважливішою підставою, однак, було те, чи зацікавлений наражатиме Божих людей на небезпеку. Отже, іноді міг пройти рік, перш ніж ми запрошували зацікавленого на зібрання, а іноді набагато довше. Я пригадую одного чоловіка, котрий займав високе становище і був у дружніх стосунках з керівниками комуністичної партії. Протягом дев’яти років ми проводили з ним біблійне вивчення, перш ніж дозволити йому відвідувати зібрання! Сьогодні цей чоловік є нашим християнським братом.
Органи влади все ще переслідують нас
Після 1965 року вже не було більше масових арештів, але нас все-таки не залишали в спокою. Власті все ще пильно стежили за нами. У той час я став ще ближче пов’язаним з діяльністю нашої організації, і тому органи влади особливо стежили за мною. Багато разів вони забирали мене на допити у поліцейське відділення. «Попрощайся із своєю свободою,— говорили вони.— Ти підеш у тюрму». Але, зрештою, вони завжди відпускали мене.
У 1972 році мене відвідали два службовці і ненавмисно похвалили нашу організацію. Вони слухали на нашому зібранні вивчення «Вартової Башти». «Ми вважаємо статтю дуже образливою»,— протестували вони. Очевидно, вони були стурбовані тим, що люди подумають про комуністичну ідеологію, прочитавши цю статтю. «Все-таки,— сказали вони,— «Вартова Башта» друкується тиражем п’ять або шість мільйонів і її читають у країнах, що розвиваються. Це не просто собі дешева бульварна газетка». Я подумав: «Які ж правдиві ваші слова!»
На 1972 рік ми були під забороною вже 22 роки, і Єгова любляче та мудро керував нами. Ми старанно дотримувалися Його інструкцій, і через 18 років Свідки у Східній Німеччині перейшли на легальне становище. Які ж ми вдячні за чудову свободу, якою втішаємось тепер у поклонінні нашому Богові Єгові! (Розповів Хельмут Мартін).