«Замість золота я знайшов діаманти»
РОЗПОВІВ МІХАЛІС КАМІНАРІС
Після п’яти років пошуків золота у Південній Африці я повертався додому з чимось набагато ціннішим. Я розповім вам про багатство, яке я тепер мав, і про своє бажання ділитися ним.
Я НАРОДИВСЯ 1904 року на грецькому острові Кефалінія, що в Іонічному морі. Обоє моїх батьків невдовзі померли, тому я виростав сиротою. Мені дуже потрібна була допомога, і я часто молився до Бога. Хоча регулярно ходив до Грецької православної церкви, однак зовсім не знав Біблії. Я не знаходив утіхи.
У 1929 році я вирішив емігрувати й пошукати ліпшого життя. Залишивши свій неродючий острів, я подався на кораблі через Англію до Південної Африки. Після 17 днів плавання я прибув у Кейптаун (Південно-Африканська Республіка), де відразу найнявся на роботу до свого земляка. Проте я не знаходив потіхи в матеріальних достатках.
Щось дорогоцінніше
Після двох років життя в ПАР до мене на роботу завітав один Свідок Єгови й запропонував біблійну літературу грецькою мовою. Це були брошурки «Де знаходяться померші?» і «Гноблення. Коли воно припиниться?». Пригадую, з яким запалом я читав їх, навіть вивчив напам’ять усі наведені біблійні вірші. Одного разу я сказав до колеги по роботі: «Я знайшов те, чого шукав усі ці роки. Приїхав до Африки за золотом, але замість золота знайшов діаманти».
Мене заполонило почуття радості, коли я дізнався, що Бог має особисте ім’я Єгова, що його Царство вже встановлене на небі й ми живемо в останні дні цієї системи речей (Псалом 68:4, Дерк.; Даниїла 2:44; Матвія 6:9, 10; 24:3—12; 2 Тимофія 3:1—5; Об’явлення 12:7—12). З яким трепетом я дізнався про те, що Царство Єгови принесе нескінченні благословення для людей всіх рас! Мене також вразило те, що ці дорогоцінні істини проповідуються по всьому світові (Ісаї 9:5, 6; 11:6—9; Матвія 24:14; Об’явлення 21:3, 4).
Невдовзі я роздобув Кейптаунську адресу філіалу Товариства Вартової башти й отримав більше біблійної літератури. Особливо я зрадів, коли отримав власний примірник Біблії. Те, що я читав, спонукувало мене свідчити іншим. Я почав висилати біблійні публікації своїм родичам, друзям і знайомим у моє рідне місто Ліксуріон. Досліджуючи Біблію, я поступово зрозумів: щоб подобатися Єгові, людина повинна присвятити йому своє життя. Отже, я негайно присвятився йому в молитві.
Одного разу я побував на зібранні Свідків Єгови, але оскільки не знав англійської мови, не зрозумів ні слова. Довідавшись, що в місті Порт-Елізабет живе чимало греків, я переселився туди, проте не знайшов там жодного грекомовного Свідка. Тому я вирішив повернутись у Грецію, щоб стати повночасним благовісником. Тоді, пригадую, сказав собі: «Я повернусь до Греції, навіть якщо б мені довелося приїхати туди обірванцем».
Повночасне служіння в Греції
Весна 1934 року застала мене на палубі італійського океанічного лайнера «Дуільйо». Я прибув у Марсель (Франція), а через десять днів вирушив у Грецію на борту пасажирського корабля «Патріс». Під час подорожі виявилось, що корабель має технічні неполадки, й серед ночі була дана команда спустити на воду рятувальні човни. Тоді я пригадав собі, що у мене вже була думка про можливість приїзду до Греції обірванцем. Але потім підійшов італійський буксир і затягнув нас до Неаполя (Італія). Пізніше ми нарешті добралися до Пірея (Греція).
Звідти я вирушив до Афін і там зайшов до філіалу Товариства Вартової башти. У розмові з Атанасіосом Каранасіосом, наглядачем філіалу, я попросив дати мені призначення для повночасного проповідування. Наступного дня я вже був у дорозі до Пелопоннесу, що на півдні материкової частини Греції. Увесь цей район був призначений мені як моя особиста територія!
Я з безмежним ентузіазмом розпочав проповідницьку працю, ходячи від міста до міста, від села до села, від ферми до ферми й від хати до хати. Згодом до мене долучився Михаїл Тріантафілопулос, який охрестив мене влітку 1935 року, коли минуло більше року після початку мого повночасного служіння! Тоді не було громадського транспорту, отже ми всюди ходили пішки. Найбільшою проблемою для нас було переслідування з боку духівництва, яке намагалося робити все можливе, щоб зупинити нас. Тому ми зустрілися з великим упередженням. Однак, незважаючи на перешкоди, праця свідчення виконувалась і про ім’я Єгови було широко оповіщено.
Непохитні перед лицем переслідування
Одного ранку, під час проповідування в гористому районі Аркадія, я зайшов у село Магуліана. Після години свідчення я почув калатання церковних дзвонів і відразу зрозумів, що дзвонили через мене! Зібрався натовп на чолі з грецьким православним архімандритом (церковний сан, нижчий від єпископа). Я швиденько закрив свій портфель для проповідування і мовчки помолився до Єгови. До мене разом з юрбою дітей прямував архімандрит. Він почав кричати: «Це він! Це він!»
Діти щільно оточили мене, а церковник підступив до мене й почав штовхати своїм великим круглим животом, кажучи, що він не хоче торкатися мене руками, бо я, «напевно, заражений». Він верещав: «Бий його! Бий його!» Але саме в той момент з’явився поліцейський і відвів нас обох у поліцейське відділення. Церковника притягнули до відповідальності за підбурювання натовпу, оштрафували на 300 драхм і вирахували судові витрати. Мене ж відпустили.
Коли ми перебиралися на нове місце, то вибирали як осередок нашої діяльності порівняно більше містечко, а тоді опрацьовували терен довкола нього в радіусі чотирьох годин ходьби. Отже ми виходили зранку, ще затемна, і повертались додому пізно ввечері, щодня відвідуючи здебільшого одне або два села. Пройшовши довколишні села, ми проповідували в містечку, де жили, і після того переселялися в інше місце. Нас часто арештовували, тому що духівництво настроювало проти нас людей. У місцевості Парнас, що в центральній Греції, мене місяцями розшукувала поліція. Проте вони ні разу не впіймали мене.
Одного разу брат Тріантафілопулос і я проповідували в селі Мурікі, що в окрузі Беотія. Ми поділили село на дві частини, і я, оскільки був молодший віком, почав працювати в горішньому кінці села. Раптом знизу долинули крики. Поспішаючи вниз, я подумав: «Б’ють брата Тріантафілопулоса». Селяни зібралися в місцевій кав’ярні, а священик бігав туди-сюди і був дуже розлючений. Він кричав: «Ці люди називають нас «насінням Змія»!»
Священик вже поламав ціпок об голову брата Тріантафілопулоса, і тому лице брата було залите кров’ю. Я витер йому кров, і ми змогли піти геть. Після трьох годин ходьби ми прийшли в місто Фіви. Тут у лікарні братові надали медичну допомогу. Ми заявили про цей інцидент у поліцію, і там завели судову справу. Проте священик використав свої зв’язки й зрештою був виправданий.
Коли ми працювали в містечку Левкас, прихильники одного з політичних лідерів тієї околиці «заарештували» нас, привели до сільської кав’ярні і там інсценували судове засідання. Той політичний лідер і його люди почали по черзі ходити перед нами, виголошуючи промови — просторікуваті звернення до нас, і погрожувати кулаками. Всі вони були п’яні. Так продовжувалось від полудня до заходу сонця, їхнім тирадам не було кінця, але ми залишалися спокійними, продовжували посміхатися, заявляючи про свою невинність, і мовчки молилися до Бога Єгови про допомогу.
Коли смеркло, нас звільнили два поліцаї. Вони завели нас у поліцейське відділення і там добре з нами поводилися. Той політичний лідер, щоб оправдати свої дії, прийшов наступного дня і звинуватив нас у пропаганді, направленій проти короля Греції. Тому поліція відіслала нас у супроводі двох чоловіків до міста Ламії для подальшої перевірки. Ми були під арештом сім днів, і тоді в наручниках нас відвели до міста Ларіси на суд.
У Ларісі на нас чекали наші християнські брати, які вже знали про цей випадок. Їхня любов до нас справила на охоронців сильне враження. Нашого адвоката, а він був Свідок Єгови й колишній підполковник, добре знали у тому місті. Коли він прийшов на суд і виступив у наш захист, звинувачення проти нас було визнано фальшивим і нас відпустили.
Загальний успіх проповідування Свідків Єгови викликав більшу протидію. У 1938—1939 роках вийшли закони, що забороняли прозелітизм, і у зв’язку з цим Михаїла й мене багато разів притягували до суду. Пізніше філіал порадив нам працювати нарізно, щоб не привертати зайвої уваги до нашої діяльності. Мені стало важко працювати без напарника. Однак, покладаючись на Єгову, я пройшов такі райони, як Аттика, Беотія, Фтіотіда, Евбея, Етолія, Акарнанія, Евританія і Пелопоннес.
Протягом того часу мені допомагали чудові слова псалмоспівця, слова довіри до Єгови: «З Тобою поб’ю я ворожого відділа, і з Богом своїм проберусь через мур. Цей Бог мене силою оперезав, і дорогу мою вчинив непорочною, Він зробив мої ноги, мов у лані, і ставить мене на висотах моїх» (Псалом 18:30, 33, 34).
У 1940 році Італія оголосила війну Греції, і невдовзі після цього німецька армія окупувала країну. Було оголошено воєнне становище і на книжки Товариства Вартової башти накладено заборону. Для Свідків Єгови в Греції це були тяжкі часи, проте їхня кількість сильно зросла — від 178 Свідків у 1940 році до 1770 під кінець другої світової війни, у 1945 році!
Служіння в Бетелі
У 1945 році мене запросили служити у філіалі Свідків Єгови в Афінах. Бетель, що в перекладі означає «Божий дім», тоді розміщався в орендованому будинку на вулиці Ломбарду. На першому поверсі були офіси, а в підвалі — друкарня. Там був невеликий друкарський верстат і машина для обрізання паперу. Спочатку в друкарні працювало лише дві особи, але невдовзі почали приходити інші добровільні працівники, які, хоч і не жили в Бетелі, допомагали при друкуванні.
Зв’язок зі всесвітнім центром Товариства Вартової башти в Брукліні (Нью-Йорк) відновився в 1945 році, і того ж року ми знову почали регулярно друкувати для Греції «Вартову башту». Потім, у 1947 році, ми перенесли наш філіал на вулицю Тенеду, 16, але друкарня залишилась на вулиці Ломбарду. Пізніше друкарню перенесли з вулиці Ломбарду на фабрику, котра належала одному Свідкові, за 5 кілометрів від нас. Тому деякий час ми бігали туди-сюди з одного місця на друге.
Я добре пам’ятаю, як ми ще вдосвіта виходили зі своїх помешкань на вулиці Тенеду і добиралися до друкарні. Працював я там до першої години дня, а потім відносив на вулицю Ломбарду видруковані нами аркуші. Тут ми робили з них журнали, зшивали й обрізали вручну. Потім ми доставляли готові журнали на пошту: виносили їх на третій поверх, допомагали працівникам пошти сортувати їх і клеїти на конверти марки для пересилки.
До 1954 року кількість Свідків у Греції зросла до більш як 4000, тому потрібно було розширяти Бетель. Отже, ми переїхали в новий триповерховий Бетель у середмісті Афін, на вулицю Карталі. У 1958 році мене попросили піклуватися кухнею, і цей обов’язок я виконував до 1983 року. А тим часом, у 1959 році, я одружився з Елефтерією, яка стала мені вірною помічницею в служінні Єгові.
Стійкість під час нового переслідування
У 1967 році владу захопила військова хунта і на нашу проповідницьку діяльність знову наклали обмеження. Однак ми мали досвід, як працювати під забороною, тому змогли швидко пристосуватись і успішно діяти в підпіллі.
Наші зібрання ми проводили в приватних домах і були обережними, коли проповідували від дому до дому. Втім, братів регулярно арештовували й зростала кількість судових справ. Наші правники були постійно зайняті судами, котрі відбувалися в різних кінцях країни. Незважаючи на переслідування, більшість Свідків регулярно, особливо у вихідні, виконували свою проповідницьку діяльність.
У суботу чи неділю після закінчення проповідування ми перераховували наші групи, чи когось не бракує. Здебільшого тих, кого бракувало, можна було знайти в найближчому поліцейському відділенні. Ми приносили їм ковдри та їжу і підбадьорювали їх. Також ми повідомляли про це наших правників, котрі прибували туди в понеділок, щоб зустрітися з обвинувачем і захистити затриманих. Такі випадки нас не пригнічували, бо ми страждали за правду!
У період заборони друкарня в Бетелі була закрита. Тому помешкання на околиці Афін, в якому жили я та Елефтерія, стало нашою друкарнею. Елефтерія на важкій друкарській машинці друкувала статті з «Вартової башти». Вона закладала в машинку зразу десять аркушів паперу з копірками, і їй доводилось дуже сильно бити по клавішах, так щоб за раз віддруковувались усі аркуші. Тоді я складав аркуші за порядком та зшивав їх докупи. Так було щовечора аж до півночі. Поверхом нижче жив поліцай, і ми досі дивуємось, чому ми не викликали в нього підозріння.
Радість від подальшого розширення
У 1974 році в Греції була відновлена демократія і наша проповідницька праця почала проводитись відкритіше. Але навіть протягом семи років заборони нашої праці відбувся чудовий зріст — у наші ряди влилось більше як 6000 нових Свідків, і нас стало понад 17 000 вісників Царства.
Ми також відновили регулярне друкування в приміщеннях нашого філіалу. Бетель на вулиці Карталі для нас став замалий. Тому на афінській околиці Мароусі ми купили 1 гектар землі. Були побудовані нові приміщення Бетелю — 27 житлових кімнат, друкарня, офіси та інші приміщення. Присвячення відбулось у жовтні 1979 року.
З часом знову виникла потреба у розширенні. Тому за 60 кілометрів на північ від Афін було куплено 22 гектари землі. Це є в Елеоні, на схилі невисокої гори, звідки видно гори та заводнені низини. Тут у квітні 1991 року ми присвятили нові набагато більші приміщення — 22 будинки, в кожному з яких може жити по вісім осіб.
Я провів у повночасному служінні більше 60 років і все ще маю добре здоров’я. Я радий, що «в сивині... [можу] цвісти» (Псалом 92:15). Особливо я вдячний Єгові за те, що своїми очима можу бачити великий зріст кількості його правдивих поклонників. Про такий зріст пророк Ісая передрікав: «Будуть постійно відкритими брами твої,— ані вдень, ні вночі не замкнуться вони, щоб приносити до тебе багатство народів» (Ісаї 60:11).
Як же приємно бачити, що мільйони людей з усіх народів приходять до організації Єгови й навчаються, як пережити велику скорботу і ввійти в Божий новий світ! (2 Петра 3:13). Я справді можу сказати, що повночасне служіння для мене було і є ціннішим від усього, що цей світ може запропонувати людині. Дійсно, я знайшов не золоті скарби, а духовні діаманти, котрі безмежно збагатили моє життя.
[Ілюстрації на сторінці 23]
Міхаліс та Елефтерія Камінаріс.
Друкарня на вулиці Ломбарду (справа).