Догоджати Єгові — моє найбільше бажання

РОЗПОВІВ ТЕОДОРОС НЕРОС

Двері камери відчинилися, й офіцер вигукнув: «Хто тут Нерос?» Коли я відізвався, він наказав: «Пішли. Зараз ти будеш страчений». Це сталося у військовому таборі в Коринфі (Греція) у 1952 році. Чому моє життя опинилося в такій небезпеці? Перш ніж пояснити це, дозвольте розповісти трохи про себе.

ПРИБЛИЗНО у 1925 році мій батько познайомився з Дослідниками Біблії (як тоді називалися Свідки Єгови). Невдовзі він став одним із них, і згодом з його допомогою усі його 8 братів і сестер прийняли біблійну правду. Це зробили також його батьки. Пізніше він одружився, і 1929 року в Агрініоні (Греція) народився я.

Які це були страшні роки для Греції! По-перше, це був час жорстокої диктатури генерала Метаксаса. У 1939 році почалася Друга світова війна, і згодом країна була окупована фашистами. В країні лютували хвороби й голод. Спухлі тіла мертвих вивозили тачками. Зло у світі було дуже очевидним, такою ж очевидною була й потреба в Божому Царстві.

Життя, присвячене служінню

Двадцятого серпня 1942 року під час зібрання за межами Салонік наш головуючий наглядач показав на англійські літаки, що бомбардували місто, і наголосив на тому, яким захистом служить для нас напучення ‘не кидати збору свого’, коли ми слухаємося його (Євреїв 10:25). Того разу ми зібралися на березі моря, і я був серед тих, хто бажав охреститися. Вийшовши з води, ми стали в ряд, і наші християнські брати й сестри заспівали пісню, в якій вітали нас із прийнятим рішенням. Це був незабутній день!

Через короткий час мене та іншого хлопця просто під час служіння від дому до дому затримав поліцейський і відвів у дільницю. Щоб наголосити, що нас розцінюють як комуністів і що наша проповідницька праця заборонена, нас побили, після чого сказали: «Ідіоти, Єгова такий самий, як Сталін!»

У той час у Греції шаленіла громадянська війна, й антикомуністичні настрої були в розпалі. Наступного дня нас у наручниках, як злочинців, провели процесією повз наші доми. Але на цьому мої випробування не закінчилися.

Випробування віри у школі

На початку 1944 року, коли я ще ходив до школи, Салоніки все ще були окуповані фашистами. Одного дня в школі священик грецької православної церкви, наш учитель релігії, викликав мене до дошки. «Він не православний»,— сказали діти.

— А хто він? — запитав учитель.

— Я Свідок Єгови,— відповів я.

— Вовк серед овець! — закричав він, тоді схопив мене і вдарив по обличчю.

«Як вівця може бити вовка»,— подумав я?

Через кілька днів приблизно 350 учнів, як завжди, прийшли на обід і сіли за столи. Директор школи сказав: «Нерос скаже молитву». Я сказав молитву «Отче наш», якої Ісус навчив своїх послідовників, згідно з Матвія 6:9—13. Це не сподобалося директору, і він зі свого місця за столом гнівно запитав: «Чому ти сказав саме цю молитву?»

«Тому що я Свідок Єгови»,— відповів я. Тут директор схопив мене і також вдарив по обличчю. Пізніше того ж дня інший вчитель викликав мене у свій кабінет і сказав: «Молодець, Нерос, тримайся своїх переконань і не здавайся». Того вечора батько підбадьорив мене словами апостола Павла: «Усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі,— будуть переслідувані» (2 Тимофія 3:12).

Закінчивши школу, я повинен був вибрати професію. Через громадянську боротьбу у Греції я також мусив зіткнутися з питанням християнського нейтралітету (Ісаї 2:4; Матвія 26:52). Зрештою, на початку 1952 року мене засудили до 20 років ув’язнення за відмову брати в руки зброю протягом цього складного періоду в історії Греції.

Випробування християнського нейтралітету

Під час ув’язнення у військових таборах у Месолонгіоні та Коринфі я мав нагоду пояснити військовим командирам, що моє навчене Біблією сумління не дозволяє мені ставати солдатом чи підтримувати політичні рухи. «Я вже став воїном Христа»,— пояснив я на основі 2 Тимофія 2:3. Коли мені запропонували подумати ще раз, я сказав, що прийняв це рішення не в цю хвилину, а після серйозних роздумів і з огляду на моє присвячення Богові, щоб чинити його волю.

Тому я повинен був виконувати примусову роботу, кожен другий день протягом 20 днів залишатися без їжі і спати на цементній підлозі у камері розміром метр на два. До того ж у тій камері спали ще два Свідки! Власне тоді в коринфському таборі мене викликали з камери на страту.

По дорозі до місця страти офіцер запитав: «Ти нічого не хочеш сказати?»

— Ні,— відповів я.

— Ти навіть не хочеш написати своїй сім’ї?

— Ні,— відповів я,— вони і так знають, що мене тут можуть стратити.

Ми вийшли на подвір’я, і мені наказали стати під стіну. Тоді, замість дати команду стріляти, офіцер скомандував: «Заберіть його». Це була інсценована страта, влаштована лише з метою випробувати мою рішучість.

Пізніше мене вислали на острів Макронісос, де заборонялося мати будь-яку літературу, окрім Біблії. Нас, тринадцятьох Свідків, тримали у маленькому домі окремо від майже 500 злочинців. Якимось чином література доходила до нас. Наприклад, одного дня мені прислали коробку популярних цукерок «Лукумія». Контролерам так хотілося покуштувати «лукумію», що вони не помітили «Вартової башти», захованої на дні коробки. «Солдати з’їли «Лукумію», а ми «з’їли» «Вартову башту»,— пожартував один Свідок.

До нас дійшов примірник випущеної тоді книжки «Що реліґія зробила для людства?», й один Свідок-в’язень, який знав англійську мову, переклав її. Ми також вивчали разом «Вартову башту», таємно проводячи свої зібрання. Ми розглядали в’язницю як школу і можливість зміцнити свою духовність. Понад усе ми були щасливі, бо знали, що наша непорочність подобається Єгові.

Остання в’язниця, в якій я сидів, була в Тіринті, на сході Пелопоннесу. Там я помітив, що один охоронник уважно спостерігав, як я проводив біблійне вивчення з іншим в’язнем. Через багато років я несподівано зустрівся з тим охоронником на конгресі в Салоніках! Він уже був Свідком. Пізніше його сина відправили у в’язницю, але не як охоронника, а як в’язня. Він був ув’язнений з тої ж причини, що і я.

Діяльність після звільнення

Зі свого 20-річного строку я відсидів лише 3 роки. Після звільнення я вирішив оселитися в Афінах. Однак невдовзі захворів на плеврит і мусив повернутися в Салоніки. Два місяці мені довелось пролежати в ліжку. Пізніше я зустрів милу дівчину на ім’я Кула, і в грудні 1959 року ми одружилися. У 1962 році вона почала служити піонером, як Свідки Єгови називають повночасних служителів. Через три роки я зміг приєднатися до неї у піонерській праці.

У січні 1965 року нас призначили в районне служіння — відвідувати збори, щоб зміцняти їх духовно. Того літа ми також вперше мали привілей відвідати великий обласний конгрес, що проводився у Відні (Австрія). Він був не такий, як у нас у Греції, де ми мусили зустрічатися таємно в лісах, тому що праця була під забороною. Під кінець 1965 року нас запросили працювати у філіалі Свідків Єгови в Афінах. Але через погане здоров’я кількох моїх родичів у 1967 році ми були змушені повернутися в Салоніки.

Виконуючи сімейні обов’язки, ми продовжували активно займатися благовісницькою працею. Одного разу, розмовляючи зі своїм двоюрідним братом Костасом, я розповідав йому про красу Божої організації, про те, яка в ній панує любов, єдність та слухняність Богові. Він сказав: «Все це було б дуже добре, якби Бог існував». Я запропонував йому дослідити, чи Бог існує, і він погодився. Я сказав також, що у серпні 1969 року ми збираємось їхати на міжнародний конгрес Свідків Єгови у Нюрнберзі (Німеччина). Він поцікавився, чи можна йому поїхати з нами. Захотів поїхати і його друг Алекос, який також вивчав з нами Біблію.

Конгрес у Нюрнберзі був надзвичайним видовищем! Він проходив на величезному стадіоні, де Гітлер святкував свої воєнні перемоги. Кількість присутніх перевищила 150 000, і протягом цілої програми відчувалася дія духу Єгови. Невдовзі Костас і Алекос охрестилися. Обидва тепер служать християнськими старійшинами, і члени їхніх сімей також є Свідками.

Я розпочав вивчення із зацікавленою жінкою. Її чоловік оголосив, що хоче дослідити наші вірування, і невдовзі повідомив мене, що запросив на розмову якогось пана Саккоса, грецького православного теолога. Чоловік хотів поставити якісь запитання нам обом. Пан Саккос привів із собою священика. Чоловік, якого ми відвідували, почав розмову: «Спершу я хотів би, щоб пан Саккос відповів на три запитання».

Тримаючи переклад Біблії, який ми використовували під час обговорень, він сказав: «Запитання номер один: це справжня Біблія чи Біблія Свідків?» Пан Саккос відповів, що це авторитетний переклад, і назвав Свідків Єгови «друзями Біблії».

«Запитання номер два,— продовжив чоловік,— чи Свідки Єгови є високоморальними людьми?» Фактично він хотів дізнатися, з якими людьми спілкується його дружина. Теолог відповів, що не сумнівається в моральності Свідків.

«Третє запитання: чи Свідкам Єгови платять?» «Ні»,— була відповідь теолога.

«Я отримав відповіді на свої запитання і прийняв рішення»,— закінчив чоловік. Після цього він продовжив вивчення Біблії і невдовзі став охрещеним Свідком Єгови.

Повноцінне життя, багате винагородами

У січні 1976 року я знову почав служити районним наглядачем. Приблизно через шість років я отримав привілей брати провід у новій формі проповідування в Греції — свідченні на вулиці. Пізніше, у жовтні 1991 року, ми з дружиною почали служити спеціальними піонерами. Через кілька місяців я переніс складну операцію на серці (чотиристороннє аорто-вінцеве шунтування), яка, на щастя, була успішною. Тепер моє здоров’я досить добре, і я можу відновити повночасну проповідницьку працю. Я служу старійшиною в одному зі зборів Салонік, а також у місцевому Комітеті зв’язку з лікарнями, який допомагає особам, котрі потребують медичної допомоги.

Оглядаючись на своє життя, я бачу, скільки задоволення людина отримує, догоджаючи нашому небесному Отцеві. Я щасливий, що так давно прийняв зворушливе запрошення: «Будь мудрий, мій сину, й потіш моє серце, і я матиму що відповісти, як мені докорятиме хто» (Приповістей 27:11). Я щиро радію, спостерігаючи, як по цілому світі зростає число щирих людей, що приходять в організацію Єгови. Бра́ти участь у звільненні людей за допомогою біблійної правди і відкривати їм нагоду отримати вічне життя у праведному новому світі — це справжній привілей! (Івана 8:32; 2 Петра 3:13).

Ми завжди намагаємося заохочувати молодих слуг Єгови ставити собі за мету повночасне служіння, віддавати йому свій час і сили. Справді, покладаючись на Єгову і знаходячи приємність у тому, щоб тішити його серце, можна задовольнятися найповноціннішим життям! (Приповістей 3:5; Екклезіяста 12:1).

[Ілюстрації на сторінці 21]

(Зліва направо).

Служіння в бетелівській кухні у 1965 році.

Я виголошую промову в 1970 році, коли наше проповідування було під забороною.

Ми з дружиною в 1959 році.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Я і моя дружина Кула.