Запитання читачів

Чи «позначення», згадане в 2 Солунян 3:14 (НС) — це формальна зборова процедура чи крок, який християнин робить самостійно, аби уникати непокірних?

Як видно з листа апостола Павла до Солунян, особливу роль у «позначанні» особи відіграють старійшини збору. Однак кожний християнин підтримує їхнє рішення, роблячи це з духовних міркувань. Для того щоб ліпше це зрозуміти, розгляньмо обставини, за яких Павло дав ту пораду.

Павло брав участь у заснуванні солунського збору: він допоміг багатьом чоловікам і жінкам стати віруючими (Дії 17:1—4). Пізніше Павло написав тамтешнім братам листа з Коринта, аби похвалити й підбадьорити їх. Він також дав їм необхідні поради. Павло настійно радив солунянам «жити спокійно, займатися своїми справами та заробляти своїми руками». Деякі члени збору цього не робили, тож Павло додав: «Благаємо ж, браття, ми вас: напоумляйте непорядних, потішайте малодушних, підтримуйте слабих». Як бачимо, в зборі були «непорядні»a особи, котрим треба було дати пораду (1 Солунян 1:2—10; 4:11; 5:14).

Декілька місяців пізніше Павло написав другого листа до солунян, в якому дав додаткові роз’яснення щодо майбутньої присутності Ісуса. Павло також дав додаткові вказівки про те, як слід поводитися з непорядними особами, котрі ‘не працюють... а лише втручаються в справи інших’. Їхні вчинки суперечили і Павловому прикладу як дуже працьовитої людини, і його чіткому наказу працювати, аби утримувати себе (2 Солунян 3:7—10; 3:11, СМ; 3:12). Павло наказав ужити відповідних заходів. Згадані Павлом кроки необхідно було зробити вже після того, як старійшини намагалися напоумити безчинних осіб та дати їм пораду. Павло написав:

«Ми вам наказуємо, браття... щоб ви цуралися кожного брата [«віддалятися від усякого брата», Філ.], що живе по-ледачому [«непорядно», Бач.], а не за переданням, яке прийняли ви від нас. А ви, браття, не втомлюйтеся, коли чините добре. Коли ж хто не послухає нашого слова через цього листа, зауважте [«позначте», НС] того, і не майте з ним зносин [«припиніть спілкуватися з ним», НС], щоб він був посоромлений. Та не майте його за неприятеля, а навчайте [«продовжуйте напоумляти», НС], як брата» (2 Солунян 3:6, 13—15).

Отже, необхідно було зробити подальші кроки, а саме: віддалитися від непорядних, позначити їх, тобто взяти на замітку, припинити спілкуватися з ними, однак напоумляти як братів. Що могло змусити членів збору вжити таких заходів? Аби з’ясувати це, визначмо три ситуації, які Павло не мав на увазі.

1. Ми знаємо, що християни недосконалі й допускаються помилок. Проте розпізнавальним знаком правдивого християнства є любов, і це вимагає від нас ставитися до інших з розумінням та прощати їхні помилки. Наприклад, християнин може вибухнути гнівом, як колись сталося у випадку з Варнавою і Павлом, але це трапляється з ним рідко (Дії 15:36—40). Або, будучи втомленою, людина може сказати якісь різкі й колючі слова. У таких випадках, виявляючи любов та застосовуючи біблійні поради, ми можемо згладити провину співхристиянина і продовжувати жити, спілкуватися й працювати разом з ним (Матвія 5:23—25; 6:14; 7:1—5; 1 Петра 4:8). Зрозуміло, пишучи Друге послання до Солунян, Павло не мав на увазі хиби такого виду.

2. Павло не мав на увазі ситуацію, коли християнин особисто вирішує обмежити спілкування з іншою особою, чиї шляхи або погляди не є добрими, наприклад, з тим, хто, на його погляд, приділяє надмірну увагу розвагам або матеріальним речам. Ще одна можлива ситуація — коли хтось із батьків обмежує спілкування своєї дитини з хлопцями або дівчатами, котрі зневажають батьківську владу, грубі й небезпечні в іграх чи несерйозно ставляться до християнства. У кожному з цих випадків людина робить особисте рішення, згідно зі словами з Приповістей 13:20, де говориться: «Хто з мудрими ходить, той мудрим стає, а хто товаришує з безумним, той лиха набуде». (Порівняйте 1 Коринтян 15:33).

3. У листі до Коринтян Павло писав про людину, котра коїла грубий гріх і не каялась; її поведінка належить до категорії набагато серйозніших правопорушень. Таких нерозкаяних грішників слід було виключити зі збору. Того «лукавого», або злісного, чоловіка необхідно було, так би мовити, віддати Сатані. Відтак вірні й віддані християни не повинні були єднатися з такими злісними людьми. Апостол Іван закликав християн навіть не вітатися з ними (1 Коринтян 5:1—13; 2 Івана 9—11). Однак знову ж таки, подібних ситуацій порада з 2 Солунян 3:14 не стосується.

Ситуація з «непорядними», про котру йдеться в 2 Солунян, відрізняється від трьох попередніх. Павло написав, що ці особи далі були ‘братами’, які потребували напоумлення і до яких треба було ставитись як до братів. Отже, проблема з «непорядними» братами не була якоюсь звичайною справою, як-от чисто особистим конфліктом між християнами. Вона також не була настільки серйозною, щоб старійшини збору мусили розглядати питання про позбавлення спілкування, як це зробив Павло, коли в Коринті виникла справа з неморальністю. «Непорядні» не були винні в скоєнні тяжкого гріха, як це сталось у випадку з позбавленим спілкування членом коринтського збору.

Провина «непорядних» осіб із Солуня полягала у тому, що вони значно відступили від християнства. Вони не працювали — або через те, що вважали, нібито повернення Христа було дуже близьким, або тому, що були ледачі. Крім того, ці особи спричиняли значний неспокій, ‘втручаючись у справи інших’. Очевидно, старійшини збору неодноразово давали їм поради згідно з настановою, яку дав Павло у своєму першому посланні, а також згідно з іншими божественними порадами (Приповістей 6:6—11; 10:4, 5; 12:11, 24; 24:30—34). Однак вони вперто продовжували йти своїм шляхом, який стягав ганьбу на збір і який могли перейняти інші християни. Тому християнський старійшина Павло, не згадуючи імен цих осіб, прилюдно звернув увагу на їхню непорядність, викривши їхню неправильну поведінку.

Він також повідомив членам збору, що кожному з них було б доречно «позначити» непорядних осіб. Це означає, що члени збору мали звернути увагу на осіб, чиї вчинки відповідають способу дій, про який було публічно застережено цілий збір. Павло порадив «віддалятися від усякого брата, який поводиться безчинно [«непорядно», Бач.]». Звичайно ж, це не могло означати, що вони повинні були повністю уникати такої особи, адже їм треба було «продовжувати напоумляти [її] як брата». Члени збору могли й далі мати з нею християнські контакти на зібраннях і, можливо, в служінні. Вони могли сподіватися, що цей брат відгукнеться на отримане напоумлення та залишить свої шляхи, які непокоять інших.

В якому ж розумінні вони мали ‘віддалитися’ від нього? Очевидно, мова йшла про товариські стосунки. (Порівняйте Галатів 2:12). Коли б члени збору припинили з цим братом товариські стосунки та більше не займалися разом з ним жодними формами відпочинку, це мало б показати йому, що принциповим людям не подобаються його шляхи. Навіть якщо б йому так і не стало соромно і він не змінився, то принаймні була б менша ймовірність того, що інші навчаться його шляхів та стануть такими, як він. Водночас тим християнам необхідно було зосереджувати власну увагу на позитивному. Павло порадив їм: «А ви, браття, не втомлюйтеся, коли чините добре» (2 Солунян 3:13).

Вочевидь, ця апостольська рада не дає підстав дивитися звисока або засуджувати наших братів, котрі допускають якийсь малий промах або погрішність. Натомість її головна мета — допомогти людині, котра пішла шляхом, що непокоїть інших та істотно розходиться з християнством.

Павло не встановлював у цій справі докладних правил: він не хотів створювати якоїсь складної процедури. Але він чітко показав, що спочатку старійшини повинні дати непорядній особі пораду та спробувати їй допомогти. Якщо їхні зусилля не приносять бажаних результатів і особа продовжує вперто йти шляхом, який викликає занепокоєння і який можуть перейняти інші, вони можуть вирішити, що необхідно застерегти збір перед небезпекою. Старійшини можуть підготувати промову про те, чому слід уникати такої непорядності. Вони не згадуватимуть жодних імен, але ця застережлива промова допоможе захистити збір, оскільки члени збору, котрі відгукнуться на попередження, докладуть особливих зусиль, аби обмежити товариські стосунки з будь-ким, хто явно виявляє таку непорядність.

При цьому ми сподіваємося, що з часом непорядній особі стане соромно і це спонукає її змінитись. Коли старійшини та інші члени збору побачать такі зміни, кожний індивідуально зможе вирішити зняти обмеження, накладені на особисте спілкування з цією особою.

Тож, підсумуймо вищесказане: старійшини збору беруть провід у тому, щоб давати допомогу й поради особам, котрі поводяться непорядно. Якщо така особа не бачить помилковості свого шляху та продовжує справляти на інших нездоровий вплив, старійшини можуть застерегти збір за допомогою промови, в котрій слід чітко показати біблійний погляд на дану проблему, таку, наприклад, як побачення з невіруючим чи будь-яку іншу недоречну поведінку (1 Коринтян 7:39; 2 Коринтян 6:14). Отримавши таке застереження, кожний християнин у зборі може особисто вирішити обмежити будь-які товариські стосунки з особами, котрі явно поводяться непорядно, але все ще є братами.

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 31]

Християнські старійшини напоумляють непорядних, однак ставляться до них як до співвіруючих.