Віч-на-віч з необхідністю невідкладного лікування
«Я БУДУ відвертим: у вас злоякісна пухлина. Якщо ми її не усунемо вчасно, вона перекинеться на інші важливі органи. Тому я рекомендую вам ампутувати ногу».
Після слів лікаря на мене немов хто відро холодної води вилив, як це ми кажемо тут, у Перу. Мені був лише 21 рік. За місяць перед тим я відчув біль у лівому коліні і мене почали лікувати від ревматизму. Але через декілька днів я не міг навіть стояти.
У той час я був повночасним служителем Свідків Єгови в Андах Центрального Перу. Коли я повернувся до рідного містечка Уанкайо, ми разом з матір’ю подалися до Ліми, що на узбережжі. Тоді, 22 липня 1994 року, я звернувся до найліпшого онкологічного диспансеру в країні й там довідався, що моя хвороба називається остеоґенною саркомою.
Справа сумління
Згодом мене поінформували, що в цій лікарні не роблять операцій без крові. Один лікар навіть сказав: «Я волію, щоб ви померли вдома, а не в моїх руках». Але місцевий Комітет зв’язку з лікарнями (КЗЛ), цебто група Свідків Єгови, що сприяє співпраці медиків з пацієнтами, замовив за мене слово. У результаті головний лікар дозволив, щоби будь-хто з лікарів цього шпиталю провів операцію, якщо хтось погодиться на таке. Один лікар погодився, і мене одразу почали готувати до операції.
Перед операцією до мене приходило багато відвідувачів. Якось зайшов священик з Біблією в руці й сказав, що моя хвороба була карою від Бога. Він заохочував мене погодитись на будь-яке лікування, що може врятувати життя. Я відповів, що сповнений рішучості слухатися біблійної заповіді «стримуватися... від крови» (Дії 15:19, 20, 28, 29).
До мене теж приходили медсестри й бурмотіли: «Який дурненький, який дурненький!» А ще робили обхід лікарі. Вони хотіли подивитися на молодика, що ухиляється від переливання крові під час операції, яка, на їхню думку, вимагала цього. Однак найбільше, що я цінував, так це відвідини християнських братів та сестер і рідних. Такі підбадьорливі візити справляли добре враження на медсестер.
Успішне лікування без крові
Лише за декілька хвилин перед наркозом я почув, як один анестезіолоґ сказав: «Я не хочу відповідати за те, що трапиться!» Але інший анестезіолоґ, мій хірург і завідувач відділу зважали на мою вимогу не вливати крові. Наступне, що я почув, було: «Самуель, прокидайся. Операція закінчена».
Хоч мені й відтяли цілу ногу, я відчував страшенний біль у тому місці, де вона мала бути. Я хотів послабити біль і потерти стегно, якого, звичайно, вже не було. Це був непояснимий феномен, що називається фантомним болем. Я відчував справжній нестерпний біль, хоч і кінцівки, звідки, здавалося, походив біль, не існувало.
Далі мені приписали хіміотерапію. Побічна дія цього лікування була втрата червоних та білих гемоцитів і тромбоцитів, необхідних для зсідання крові. А це означало, що потрібно було поінформувати про моє ставлення до трансфузії інший колектив лікарів. І знову КЗЛ зв’язався з відповідальними, і лікарі погодилися надати безкровне лікування.
Відтак я зазнав звичайної побічної дії хіміотерапії — у мене випало волосся й з’явилася нудота, блювання та пригнічення. Мене також поінформували, що існує 35-відсотковий ризик внутрішньомозкового крововиливу. Я не міг стриматися й не запитати лікаря, від чого я помру швидше: від раку чи хіміотерапії.
Згодом лікарі сказали, що не проводитимуть наступного сеансу цього лікування доти, доки не збагатять формулу моєї крові за допомогою гемотрансфузії. Один лікар сердито сказав мені, що коли б на це була його воля, то він би приспав мене й влив кров. На що я відповів, що, перш ніж це б трапилось, я б узагалі відмовився від хіміотерапії. Лікар вельми здивувався моєю рішучістю.
Я погодився на еритропоетин, що збагачує формулу крові. Після цього кількість кров’яних клітин у мене зросла. Відтоді мені давали хіміотерапію внутрішньовенно протягом декількох днів. Я в той час лежав і думав собі: «Чи викличе ця доза внутрішньомозковий крововилив?» На щастя, я пройшов повний курс лікування без згубних наслідків.
Загальна політика лікарні до випадку з моєю операцією полягала у тому, що за лікування пацієнтів, котрі відмовлялися від переливання крові, ніхто й не брався. Але вона змінилася. По суті, у той самий день після моєї операції хірург, що мав справу зі мною, провів іншу безкровну операцію пацієнтові, котрий не був Свідком Єгови! Нині дехто з лікарів цього шпиталю тісно співпрацює з КЗЛ і погоджується проводити безкровні операції.
Пристосовуючись до фізичних обмежень
Ще з дитинства мене навчали Божого Слова. Я впевнений, що це допомогло мені дотримуватися біблійного переконання під час цього невідкладного лікування. Проте останнім часом мене гнітить те, що не можу служити Богу стільки, як колись. Я розповів про ці почуття своєму дядькові, котрий є старійшиною. Він нагадав мені, що навіть апостол Павло мав те, що називав ‘колючкою в тіло’, котра не дозволяла йому служити Богові стільки, скільки він бажав. Але Павло робив усе, що міг (2 Коринтян 12:7—10). Слова дядька вельми допомогли мені.
Недавно я почав носити протез ноги. Я сподіваюсь, що це допоможе мені бути більше зайнятим у служінні Богові Єгові. Я щасливий, що зберіг чисте сумління під час операції. І впевнений, що коли й далі буду вірним, то Єгова нагородить мене повноцінним здоров’ям і вічним життям у раю на землі, де вже більше не буде болю та страждань (Об’явлення 21:3, 4). (Розповів Самуель Віла Уґарте).