Я отримав силу, щоб знести випробовування

РОЗПОВІВ ЕДВАРД МІХАЛЕК

Шериф Вартона (штат Техас, США) просто оскаженів. Саджаючи мене ось уже вчетверте до в’язниці, він репетував: — Чому ти не виконуєш наказів?

— Я маю на це повне право,— імпульсивно відповів я. Це ще більше розгнівало шерифа, і він почав бити мене києм. Інші поліцейські приєдналися до нього, б’ючи мене ручками своїх пістолетів.

ЦЕ ТРАПИЛОСЬ майже 60 років тому. Озираючись назад, я бачу, що Бог Єгова у таких ситуаціях підготовляв мене, щоб я міг згодом успішно зараджувати собі в Болівії, південноамериканській країні розмірами з Францію, коли там нас було лише двоє Свідків Єгови. Те, що я пережив, допоможе вам побачити, як Єгова може зміцнити й вас під час різних випробовувань.

Тоді, 1936 року, працюючи в радіоательє містечка Болінґ (штат Техас), я почув трансляцію промови Джозефа Ф. Рутерфорда, тодішнього президента Товариства Вартової башти. У своїй промові він розповідав про благословення, котрі принесе Боже Царство слухняному людству. Мені вона дуже сподобалася (Матвія 6:9, 10; Об’явлення 21:3, 4). Пізніше в особистій бібліотеці я знайшов деякі книжки Рутерфорда й почав читати їх.

Моя мачуха занепокоїлася, дізнавшись, що я, за її словами, зацікавився «усіма тими старими релігійними книжками». Вона заховала їх і пригрозила, що спалить все це. Я написав до Товариства Вартової башти й оформив передплату журналів «Вартова башта» і «Золотий вік», як колись називався «Пробудись!», і Товариство попросило Вільяма Гарпера з нещодавно сформованого збору «Вартон» відвідати мене. Згодом я, мачуха, мій рідний брат і молодший зведений брат почали вивчати Біблію з братом Гарпером. Через деякий час усі ми символізували своє присвячення Єгові водним хрещенням.

У 1938 році Шілд Тютджіен, роз’їзний представник Товариства, відвідав наш дім у Болінзі й виголосив біблійну промову. Наша вітальня була повністю набита людьми, дехто навіть стояв при входах у суміжних кімнатах. Брат Тютджіен розповідав про витривалість пророка Єремії, котрий проповідував попри всю протидію людей (Єремії 1:19; 6:10; 15:15, 20; 20:8). Такими промовами Єгова зміцняв нас, готуючи до майбутніх випробувань.

Рішення та його наслідки

Невдовзі я зрозумів, що повинен зробити рішення. Раніше я навчався комерційної справи й хотів посісти видатне становище у світі бізнесу. Я продавав і ремонтував радіоприймачі, а також працював в одній телефонній компанії, встановлюючи телефонні лінії. Але тоді я почав розуміти, що справжній успіх у житті залежить від добрих стосунків з нашим Творцем, Богом Єговою. Тому я полишив свою комерційну діяльність і підремонтував машину-салон. До 1 січня 1939 року я вже працював з групою піонерів (повночасних служителів), яка діяла біля містечка Трі-Ріверс, що в окрузі Карнз (штат Техас).

У вересні 1939 року в Європі вибухнула друга світова війна. Наші супротивники скористалися ситуацією, аби звести наклеп на Свідків Єгови. Вони твердили, що ми члени «п’ятої колони», тобто шпигуни від фашистського блоку. Багато повірили у ці безпідставні звинувачення й почали завдавати нам клопотів. На початку 1940-х років мене дев’ять чи десять разів кидали до в’язниці, один з таких випадків, коли шериф зі своїми помічниками сильно побив мене, я згадав напочатку. Після тої історії я змушений був лікуватися.

Між іншим, той самий шериф пообіцяв одному кремезному працівнику нафтової компанії, що не порушить проти нього судової справи за незаконні азартні ігри, якщо він поб’є мене. Тому одного дня, коли я на вулиці пропонував людям журнали, цей чолов’яга напав на мене з ланцюгом! Під час сутички прибуло кілька чоловік з поліцейської дільниці, але, замість арештувати нападника, вони кинули до в’язниці мене! Пізніше той нападник пояснив мені причину такого безпідставного нападу й попросив вибачення.

Випробування дають уроки

По суті, такі випробування зміцнили мою віру в Бога. Щонайперше, я не пам’ятаю болю під час побоїв, але пам’ятаю свій душевний мир і спокій після них (Дії 5:40—42). Отже, я навчився виконувати те, до чого закликав апостол Павло: «Ми радіємо з наших страждань. Ми знаємо, що страждання породжують терпіння» (Римлян 5:3, Новий Заповіт сучасною мовою). Згодом, коли я пригадував те, як зносив побої, то ще більше утверджувався в думці, що з підтримкою Єгови я ніколи не дозволю жодним посередникам Сатани змусити мене замовкнути.

Підготовка до справи всього життя

Видатною подією у моєму житті було навчання 1944 року у третьому класі Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти. Фактично ця школа — п’ятимісячний курс навчання місіонерської праці. Ще до навчання в ній у мене була хвороблива боязнь виступів перед слухачами. Але мені допомогли в цьому мої регулярні промови перед сотнею студентів, які я часто виголошував у зелених театрах. Наш інструктор ораторського мистецтва Максвелл Френд часто зупиняв мене й вигукував: «Брате Міхалек, я тебе не чую!» Завдяки йому я довідався, що маю досить-таки могутній голос.

Я пригадую, як Натан Г. Норр, тодішній директор школи, оголосивши, що мене посилають місіонером до Болівії, сказав мені: «Там ти знайдеш багато смиренних людей. Виявляй до них любов, терпіння та чуйність». Оскільки друга світова війна ще тривала, ми мусили трохи зачекати, перед тим як відбули до місця свого призначення. Зрештою 25 жовтня 1945 року я зі своїм однокласником Гарольдом Моррісом прибув в аеропорт «Ель-Альто», що поблизу Ла-Паса, столиці Болівії. Отже, ми були першими двома Свідками в цій третій за величиною країні Південної Америки.

В аеропорту на висоті 4100 метрів над рівнем моря ми сіли в автобус і поїхали до столиці Ла-Пас, яка розкинулася на дні й схилах великого каньйону. Нам було нелегко пристосуватися до життя на висоті понад три кілометри над рівнем моря.

Перші буремні роки

Ми одразу ж почали відвідувати людей від дому до дому. Люди були люб’язними і терпеливими з нами, коли ми намагались говорити іспанською мовою. Згодом кожен з нас провадив від 18 до 20 щотижневих домашніх біблійних вивчень. Через шість місяців, 16 квітня 1946 року, невеличкою, щасливою групкою ми зібралися на щорічне відзначення Христової смерті. Невдовзі нам на підмогу прибули чотири випускники школи Ґілеад, і серед них була Елізабет Голлінс, яка потім стала моєю дружиною.

Незабаром ми з братом Моррісом почали відвідувати інші міста, в тому числі Кочабамбу та Оруро, друге й третє за величиною міста Болівії. Коли я поінформував брата Норра про те, наскільки люди цікавляться правдою, і про кількість розповсюдженої там літератури, він запропонував, аби ми відвідували ті міста приблизно що три місяці з метою допомагати зацікавленим. Багато з цих гостинних людей згодом стали Свідками Єгови.

Оскільки минув лише рік після закінчення другої світової війни, в Болівії відбувалися політичні заворушення. Політичне суперництво й страх перед відродженням нацистського руху в Південній Америці призвели до гнівних вуличних демонстрацій та зрадницьких убивств. Влітку 1946 року був убитий тодішній президент країни, а його тіло повісили на ліхтарному стовпі навпроти президентського палацу. Бувало, що через насилля на вулицях люди взагалі не виходили з дому.

Якось, проїжджаючи в автобусі через головну площу, Елізабет побачила трьох повішаних юнаків. Вона від жаху зойкнула. Пасажирка, що їхала поруч з нею, мовила: «Якщо вам не подобається таке, не дивіться туди». Такі події показали нам необхідність повністю покладатися на Єгову.

А втім, попри увесь цей неспокій біблійна правда вкорінювалася у серцях смиренних людей. У вересні 1946 року в Ла-Пасі було створено філіал Товариства й мене призначили його наглядачем. Будинок, який ми орендували, слугував нам і офісом, і місіонерським домом. Через декілька місяців, коли в Болівії був сформований перший збір, в цьому домі стали проводитись зібрання.

У 1946 році ми почали виголошувати публічні промови. Для першої ми винайняли зал міської бібліотеки в середмісті Ла-Паса. Один привітний югослав, що навчався з нами, подав у газету платне рекламне оголошення про промову. Зал був повний. Я дуже хвилювався перед промовою, бо все ще калічив іспанську мову. Але з допомогою Єгови зібрання пройшло успішно. Як виявилось пізніше, це була перша з чотирьох промов у цьому залі.

У 1947 році до нас прибуло ще шестеро місіонерів зі школи Ґілеад, а 1948 року — ще четверо. Будинки, які ми могли орендувати, майже не мали сучасних вигод. Попри усю нашу зайнятість, ми, перші місіонери, зрештою ще й мусили підзаробляти собі на одяг. Переїжджати від міста до міста було теж нелегко. Часто я долав холодні гірські перевали на відкритому ваговозі. Але Єгова через свою організацію підбадьорював і зміцняв нас.

У березні 1949 року брат Норр зі своїм секретарем Мілтоном Геншелем прибули з Нью-Йорка, щоб відвідати наші три місіонерські доми в Ла-Пасі, Кочабамбі та Оруро. Нас вельми підбадьорила інформація про великий зріст у багатьох країнах і про будівництво нового дому Бетелю й друкарні у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні! Брат Норр порадив нам знайти інше місце для нашого дому та Залу Царства, ближче до центру Ла-Паса. Він також повідомив, що до нас приїдуть ще інші місіонери.

Пізніше того ж 1949 року ми мали перший районний конгрес в Оруро. Він був великим підбадьоренням для багатьох наших нових християнських братів і сестер, що вперше зійшлися разом. На той час у Болівії нараховувалося аж 48 вісників Царства й три збори.

Моя вірна подруга

По кількох роках, проведених разом у місіонерському служінні, ми з Елізабет ліпше пізнали й покохали одне одного. Зрештою 1953 року ми одружилися. Вона почала піонерське служіння в січні 1939 року, власне тоді, коли і я. Ті перші роки піонерування для неї теж були нелегкими. Через відважну проповідницьку діяльність її так само кидали до в’язниці й вели по вулицях, як звичайного злочинця.

Елізабет зізналась мені, що боялася брати участь в «інформаційних маршах» з плакатами, на котрих було написано: «Релігія є пасткою та обманом». Але вона виконувала все, що в той час нас просила робити організація Єгови. Вона казала, що робила це для Єгови. Такі завдання підготовлювали її до випробовувань у перші роки її служіння в Болівії.

Різні призначення

Декілька років після одруження ми провели у роз’їзній праці. Ми відвідували не лише чотири збори в Болівії, але й усі відокремлені групки зацікавлених, а також кожне містечко, в котрому проживало понад 4000 чоловік. Наша мета полягала в тому, щоб знаходити й розвивати зацікавленість біблійною правдою серед мешканців тих місцевостей. Було радісно бачити, що до середини 1960-х майже у всіх містечках, котрі ми відвідували десять років тому, вже процвітали збори.

А тим часом у мене стали з’являтися нездужання, котрі загострювалися через проживання в Ла-Пасі, що лежить високо над рівнем моря. Тому 1957 року інший брат перейняв нагляд над філіалом, а нас з Елізабет призначили до місіонерського дому в Кочабамбі — місті, що лежить у долині на нижчій висоті. На нашому першому зібранні було декілька місіонерів, але жодного місцевого болівійця. Через 15 літ, 1972 року, коли ми залишали Кочабамбу, там уже було два збори. Нині в долині цього міста налічується 35 зборів і понад 2600 вісників Царства!

У 1972 році ми переїхали до Санта-Круса, що в тропічній низовині. Ми й далі мешкаємо там у двох кімнатах над Залом Царства. Коли ми прибули до Санта-Круса, там теж було лише два збори, але нині їх понад 45 і більше ніж 3600 вісників беруть участь у християнському служінні.

Ми дуже щасливі, що залишаємось у своєму місіонерському призначенні ось уже більше ніж 50 років і що бачили, як у цій країні збиралося близько 12 300 Свідків Єгови! Ми по-справжньому щасливі, що можемо служити цим дорогим нам людям.

Щасливе життя у служінні іншим

Перш ніж я виїхав у своє місіонерське призначення, юридичний консультант Товариства Вартової башти Гейден С. Ковінґтон, теж родом з Техасу, сказав: «Ед, у Техасі в нас було багато місця. Але в місіонерському домі ти будеш тіснитися з іншими. Це вимагатиме змін багатьох твоїх звичок». І він мав рацію. Жити у тісноті з іншими нелегко, але це не єдина трудність, яку повинні долати християнські місіонери.

Отже, якщо ви плануєте заради служіння Єгові переїхати в інше місце, то пам’ятайте, що життя правдивих Христових послідовників полягає в служінні іншим (Матвія 20:28). Тому місіонер мусить підготувати себе психологічно до життя самозречення. Дехто думає, що це зробить його знаменитішим. Можливо, але лише на хвилю, коли людина прощатиметься з друзями та близькими. Та це мине, коли місіонер прибуде до містечка чи вбогого передмістя на місце свого призначення. Що б я порадив?

Якщо у вас будуть труднощі, скажімо нездужання чи почуватиметесь відірваними від родини, або, може, вам буде важко вжитися з християнськими братами на місці призначення, сприймайте все це як частину свого навчання. Якщо ви так робитимете, то з часом пожнете нагороду, як про це написав апостол Петро: «Бог усякої благодаті... нехай Сам удосконалить вас, хто трохи потерпів, хай упевнить, зміцнить, уґрунтує» (1 Петра 5:10).

Едвард Міхалек помер 7 липня 1996 року, коли ця стаття була готова до друку.

[Ілюстрація на сторінці 19]

У Болівії 1947 року.

[Ілюстрація на сторінках 20, 21]

Уроки ораторського мистецтва часто проводилися просто неба, як це видно з пізнішої фотографії амфітеатру школи Ґілеад.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Едвард Міхалек та його дружина.